УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ
ЗАСТІЙ ТА СПРОБИ РЕФОРМ
У перші
десятиліття свого існування радянський режим
виявляв себе як най-
більш радикальний і новаторський у світі. Проте
до 60-х років типовою ознакою йо-
го внутрішньої політики став крайній
консерватизм. Побоюючись непередбачених і
небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична
верхівка СРСР схилялася до то-
го, щоб зберегти — у дещо м'якшій
формі — ту систему, яку створив Сталін. Для
України це означало, що не Київ, а Москва й надалі
прийматиме всі визначальні
для українців рішення. А русифікація, спрямована
на те, щоб тримати вкупі чис-
ленні народи СРСР, не тільки продовжувалася, а й
посилювалася.
Але навіть
всемогутньому і всюдисущому радянському
адміністративному апара-
тові виявилося не під силу здійснювати повний
контроль над суспільством. Серед ін-
телігенції йшло бродіння — річ неможлива в
сталінські роки. Ще більшою неспо-
діванкою стало те, що погляди й політика
партійного керівництва України цілком
очевидно, хай і на нетривалий час, відхилилися
від політичного курсу Кремля. Хоч
радянська система лишалася цілком непорушною,
серед населення зростав скепти-
цизм щодо її ефективності й особливо здатності
піднести рівень життя. До середини
80-х років необхідність змін стала незаперечною й
гострою. Відтак радянська олі-
гархія обрала з-поміж себе людину для
запровадження поступових реформ. На Ук-
раїні вони відбувалися дуже повільно і в
обмежених масштабах. Але досить було
й того, що визнавалися далеко не розв'язаними
багато політичних, культурних та
економічних проблем, про розв'язання яких раніше
оголошував режим.
Росіянин Леонід
Брежнєв, як і його попередник Хрущов, прийшов до
влади,
маючи тісні зв'язки з Україною. На відміну від
поривчастого й непоступливого Хру-
щова обережний Брежнєв поширював свій вплив,
забезпечуючи своїй політиці під-
тримку радянської олігархії та гарантуючи цій
еліті стабільне становище. Відтак
його 18-річне перебування при владі позначили
консервативні тенденції, хоча вже
більше не тоталітаристські
(відомий радянолог Мерл
Фейнсод дала повільному від-
ступові радянського режиму від сталінізму
химерну назву «закону зменшення дик-
таторів»), зате виразно
авторитарні. Але якщо влада застосовувалася
тепер стрима-
ніше, ніж за Сталіна, вона й надалі, поза всяким
сумнівом, зосереджувалася в руках
партії і вживалася з метою поширення радянської
могутності за кордоном і забез-
печення цілковитого контролю в самій країні.
Шелест і Щербицький. У брежнєвський
період Україна мала двох лідерів кому-
ністичної партії — Петра Шелеста
й Володимира Щербицького,
політичні лінії яких
хоч і відрізнялися, але однаково переконливо
ілюстрували проблеми, що поставали
перед
українськими радянськими провідниками, а також
контекст, в якому здійсню-
валася політика українського, тобто
республіканського рівня.
Перебування Шелеста на посаді першого
секретаря Комуністичної партії Укра-
їни тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою
стало поновлення само-
ствердження українців. Із тих скупих матеріалів,
які мають західні аналітики, ви-
пливає, що це самоствердження було насамперед
наслідком намагань Шелеста
відстояти інтереси України в межах Радянського
Союзу. Шелест не був якимось
прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох
відношеннях він виявився більш
непохитним комуністом, ніж його зверхники
в Москві. Існують вказівки на те, що
він був затятим противником Заходу, підтримував
інтервенцію до Чехословаччини
в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські
тенденції не «заразили» України, занед-
бав Західну Україну й віддавав перевагу важкій
промисловості перед виробництвом
споживчих товарів. Правдоподібно, що його
непоступливість у тих чи інших питан-
нях завдавала клопотів навіть Брежнєву.
Але існував інший
аспект політики Шелеста, який не влаштовував
Кремль іще
більше. Виглядало на те, що український керівник
серйозно сприймав обіцянку
надати Україні автономію, а також передбачений
радянською конституцією принцип
рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не
бажав визнавати за росіянами роль
«старшого брата» в Радянському Союзі. Можливо,
Шелест прагнув добитися для
України статусу, аналогічного тому, який мали
Польща, Чехословаччина чи Угор-
щина, тобто наскрізь комуністичного суспільства,
специфічні економічні та культурні
потреби якого визнавала б Москва.
Головною
турботою Шелеста були економічні потреби
України. Він вимагав для
України більшої ролі в процесі економічного
планування в Радянському Союзі й не
виявляв великого ентузіазму до планів
економічного розвитку Сибіру, який означав
зменшення інвестицій в Україну. Коли група
українських економістів навела йому
дані про те, що в економічних стосунках із
Радянським Союзом в цілому Україну
обраховують, Шелест став активним прибічником
принципу паритету, за яким Ук-
раїна мала діставати від СРСР фонди, товари і
послуги, що дорівнювали б вартості її
внеску в СРСР.
Ще відвертіше
захищав Шелест мовні й культурні права
українців. В його про-
мовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб»,
берегти «прекрасну українську
мову». В 1965 р. український міністр вищої освіти й
близький прибічник Шелеста
Юрій Даденков закликав
розширити вживання української мови в
університетах та
інститутах. А в 1970 р. у своїй книзі «Україна наша
Радянська» Шелест поряд із
описом вражаючих досягнень Радянської України
прямо чи завуальовано підкрес-
лював історичну автономність України,
прогресивну роль козацтва. Шелест пишався
тим, що з відсталого аграрного краю його
республіка швидко перетворилася на су-
часне суспільство з передовою промисловістю й
технологією.
Як пояснити таке
«місництво» в дисциплінованому, досвідченому й
щирому кому-
ністі, членові Політбюро — цього
найвищого в Радянському Союзі органу влади?
Цілком ймовірно, що Шелест та його численні
прибічники на Україні сприймали
радянські заяви про рівність націй за чисту
монету. Вони не вбачали протиріччя між
досягненням загальних цілей радянської політики
та модернізацією України і збе-
реженням і'і культури.
Аналогічно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно,
вважав,
що найефективнішим засобом забезпечення успіху
радянської політики на Україні є
задоволення, а не придушення її економічних і
культурних потреб. Ймовірно також,
що Шелест зробив висновок, що його особистий
успіх в управлінні залежить від спів-
праці з українською культурною, науковою й
політичною елітою. А це вимагало ува-
ги до її специфічних турбот.
У травні 1972 р.
Шелеста усунули з його посади в Києві за
звинуваченням у «м'я-
кості» до українського націоналізму та
потуранні економічному «місництву». Його
наступником став Щербицький — давній член
«дніпропетровського» клану і запек-
лий політичний супротивник Шелеста.
За допомогою методів, що нагадували брато-
вбивчі політичні чвари за гетьманство на Україні
XVII—XVIII ст., він сприяв ди-
скредитації Шелеста, неодноразово звинувачуючи
його перед Москвою в «місцево-
му патріотизмі». Після падіння суперника
Щербицький довго утримував за собою
посаду лідера української компартії — його
перебування на ній стало рекордним за
тривалістю. Які ж причини такого успіху? Великою уіірою вони криються в політиці
безмежного плазування перед Москвою. Своїм
слухняним виконанням вказівок
Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький. 70-ті роки
Москви,
готовністю жертвувати економічними інтересами
України, потуранням руси-
фікації Щербицький міг би ввійти в історію як
викінчений тип «малороса».
В 1973 р.,
спираючись на допомогу ідеолога Валентина Маланчука та голови
українського КДБ В. В. Федорчука, Щербицький провів
порівняно м'яку чистку,
внаслідок якої з партії було виключено близько 37
тис. членів, велику частину з яких,
правдоподібно, складали прибічники Шелеста. На
різку відміну від свого поперед-
ника Щербицький послідовно користувався
російською мовою в офіційному спілку-
ванні, підтримував відновлення політики
підпорядкування української економіки
центрові та здійснення великих капіталовкладень
у Сибір. Він також виступав за
жорстоке й безкомпромісне придушення дисидентства.
І все ж ці зусилля
не принесли йому того, чого він прагнув чи не
найбільше —
призначення на високі посади в Москві, можливо
навіть наступником Брежнєва.
Тому на початку
80-х років з'явилися ознаки того, що Щербицький
почав приділяти
більше уваги своєму становищу на Україні,
намагаючись покращити взаємини з куль-
турною елітою й послабивши потурання
московській асиміляторській політиці. З при-
ходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова
стали висловлюватися припу-
щення про те, що Щербицький на посаді керівника
української компартії протри-
мається недовго. Але, на подив багатьох, цього не
сталося, можливо завдяки під-
тримці контрреформістів у Кремлі.
Які ж висновки
можна зробити з політики цих відповідальних
керівників про
їхні погляди на Україну та її роль
у Радянському Союзі? Не підлягає сумніву, що як
Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України
в світлі комуністичної ідеоло-
гії та в контексті радянської системи. Жоден із
них не був у змозі навіть подумати
про незалежність України. І кожен являв собою
яскравий приклад того жорсткого
контролю, що його здійснювала Москва над
керівництвом КПУ.
Однак кар'єри цих
двох людей указують на те, що навіть у суворо
контрольованій
радянській системі могли виникнути два
навдивовижу різні підходи, дві різні полі-
тичні лінії щодо України. Будучи прибічником
рівності націй в СРСР і справедливої
рівноваги в їхніх економічних взаєминах, Шелест
прагнув, щоб Україну тракту-
вали як автономну державу в складі реальної
радянської федерації. З одного боку,
та значна підтримка, що нею користувався Шелест
не лише серед української ін-
телігенції, а й серед українського партапарату,
виявила глибоку вкоріненість на Ук-
раїні націонал-комунізму або, принаймні, якогось
територіального чи республікан-
ського патріотизму. З іншого боку, падіння Шелеста є нагадуванням, що такі
погля-
ди й надалі лишалися неприйнятними для Москви.
До певної міри
поведінку й політику Щербицького
можна уподібнити до діяль-
ності західного менеджера. Така людина сприймає
СРСР як щось на зразок вели-
чезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними
успішно (тобто задовольняючи ба-
жання людей у Кремлі) управляти,
то можна знестися на верхівку структури прав-
ління корпорації. Відтак, коли інтереси
корпорації диктували здійснення стандарти-
зації (русифікації) на Україні, Щербицький
квапився робити це, розглядаючи «міс-
цеві особливості» (національну культуру) як
перешкоду. Коли перед Україною ста-
вили вимогу, вичерпуючи власні ресурси, надати
допомогу в розвитку іншої філії
«корпорації», Щербицький ішов назустріч,
демонструючи тим самим свою здат-
ність «масштабно мислити». Проблема, пов'язана з
такою ментальністю менеджера
корпорації, яку можна вважати модерною формою
колишнього «малоросійства»,
полягає в тому, що її носії часто забувають про
те, що вони мають справу не лише з
адміністративними та соціально-економічними
величинами, а й з народами.
Комуністична
партія України. Вплив і
значення Шелеста й Щербицького ся-
гали далеко поза межі Української республіки.
Вони були основними політичними
гравцями союзного рівня — головним чином
завдяки кількісному зростанню Ком-
партії України після війни й особливо по смерті
Сталіна. Після приходу до влади
Хрущова кількість членів української компартії
швидко зросла. Цей процес, актив-
ніший, ніж в інших республіках, тривав протягом
60-х і початку 70-х років. Якщо у
1958 р. в Компартії України налічувалося 1,1 млн
членів, то на 1971 р.— 2,5 млн. Рів-
номірнішим став розподіл комуністів по всій
республіці. Раніше вони зосереджува-
лися переважно в Донецькій і Дніпропетровській
областях — регіоні з сильним пере-
важанням росіян. За Хрущова серед членів партії
відчутно збільшилося представ-
ництво центральних і західних областей
республіки з переважно українським насе-
ленням.
Ці зміни
незабаром відбилися в появі на Україні нового
покоління політичних
провідників. У керівництві українців було
більше, ніж будь-коли. Так, у 1964 р. із
33 найвищих партійних чиновників республіки ЗО
були українцями. Частка укра-
їнців
у складі ЦК КПРС у 1961 р. сягнула
безпрецедентної цифри — 20 °о.
Завдяки
надзвичайно швидкому зростанню й тісним зв'язкам
із Кремлем КПУ заслужила
собі репутацію «зразкової» партії. Але нове
відчуття впевненості й власної ваги по-
роджувало серед української еліти невдоволення
гіперцентралізованим політичним
та економічним курсом Кремля. Звідси й
автономістські тенденції Шелеста.
А те,
що їх підтримувала величезна більшість
українського партапарату,— річ
очевидна:
за його звільнення проголосувало лише три з 25
секретарів обласних комітетів пар-
тії.
Падіння Шелеста
стало невдачею для КПУ. Сповільнилося її
зростання, а пред-
ставництво в ЦК КПРС упало до 15 %.
Але здатність ортодокса Щербицького
про-
тягом такого тривалого часу утримуватися при
владі в Києві вказує на те, що ук-
раїнська компартія, яку він очолював, і далі
лишалася у радянській політичній си-
стемі важливим чинником.
У 60—70-х роках у
Радянському Союзі виникло примітне явище, коли
політику
уряду стала відкрито критикувати невелика, але
дедалі більша кількість людей,
яких звичайно називали дисидентами й які
вимагали ширших громадянських, релі-
гійних і національних прав. Як після десятиліть
терору, в атмосфері жорсткого
контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної
обробки міг зародитися цей гідний
подиву виклик режимові? Дисидентство
великою мірою виросло з десталінізації,
з
послаблення «паралічу страху», що їх розпочав
Хрущов. Його обмежені викриття
страхітливих злочинів сталінської доби
викликали розчарування та скептицизм від-
носно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва
обмежити лібералізацію ви-
кликала протести й опозицію, особливо серед
інтелігенції.
Дисидентський
рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто
зливалися. Зав-
дяки легшому доступу до західних журналістів
найбільш відомим був московський
правозахисний, або
демократичний, рух, що переважно складався з
представників
російської інтелігенції, серед провідників якої
були такі світочі, як письменник Олек-
сандр Солженіцин та
фізик-ядерник Андрій Сахаров.
Іншою формою «антигромад-
ської поведінки» був релігійний активізм.
На Україні, як і в інших неросійських рес-
публіках, дисидентство викристалізовувалося у
змаганнях за національні й грома-
дянські права, а також за релігійну свободу.
Спочатку
осередок українських дисидентів складали
«шестидесятники» — нове
плідне покоління письменників, що здобувало собі
визнання. До нього належали
Ліна Костенко, Василь Симоненко,
Іван Драч, Іван Світличний, Євген
Сверстюк,
Микола Вінграновський, Алла
Горська та Іван Дзюба. Пізніше до
них приєдналися
Василь Стус, Михайло Осадчий,
Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.
Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени
являли собою зразковий продукт
радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі бу-
ли переконаними комуністами. Хоча дисиденти
діяли переважно в Києві та Львові,
вони походили з різних частин України. Більшість
складали східні українці, проте
багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною
Україною, де свого часу навчалися чи
працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому,
що чимало інтелігентів були в сво-
їх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався
до лав міської інтелігенції. Звідси
й той наївний ідеалізм та складна аргументація,
часто притаманні їхнім заявам. За-
галом вони становили дуже аморфний і
неорганізований конгломерат людей. На
Україні налічувалося не більше тисячі активних
дисидентів. Проте їх підтримувало
й співчувало їм, напевне, багато тисяч.
Проти чого ж
виступали українські дисиденти і яких цілей
прагнули досягти?
Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала
велика різноманітність і відмінність у
поглядах. Іван Дзюба,
літературний критик і один з найвидатніших
дисидентів, одна-
ково прагнув здобути як громадянські свободи,
так і національні права. Він чітко ви-
словив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину
річ: свободу — свободу чесного публіч-
ного обговорення національного питання, свободу
національного вибору, свободу
національного самопізнання і саморозвитку. Але
спочатку і насамперед має бути сво-
бода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіж-
ність між радянською теорією та дійсністю,
особливо в галузі національних прав, то-
му він закликав власті усунути її для блага як
радянської системи, так і україн-
ського народу. На відміну від нього історик
Валентин Мороз продовжував інтелекту-
альні традиції українського інтегрального
націоналізму, відкрито виражаючи свою
відразу до радянської системи та надію на її
крах. Проте взагалі українські диси-
денти закликали до проведення в СРСР реформ, а не
до революції чи відокремлення,
й виступали проти національних репресій на
Україні та за громадянські права в
СРСР.
Серед західних
аналітиків українського дисидентського руху
існує розбіжність
щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого
протесту. Олександр Мотиль до-
водить, що до зародження дисидентства
на Україні, як і в Радянському Союзі вза-
галі, спричинився насамперед політичний курс
радянського керівництва, особливо
хрущовська «відлига» й
намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїн-
ська лінія Шелеста, поза
всяким сумнівом, давала українській
інтелігенції додаткову
спонуку висловлювати невдоволення Москвою.
Всеволод Ісаїв та Богдан
Кравченко
підкреслюють, що дисидентство
було тісно пов'язане насамперед із соціально-
економічною напруженістю. З огляду на
організований Москвою величезний наплив
на Україну росіян вони вважають, що конкуренція
за вигідну роботу між привіле-
йованими російськими прибульцями та
амбіціозними українцями часто схиляла ос-
танніх до підтримки вимог дисидентів надати
Україні більшої самостійності. Так чи
інакше, в даному контексті дисидентство було
найновішим проявом вікового проти-
стояння між українською інтелігенцією та
бюрократією російської імперії.
Прояви
дисидентства. Перші прояви цього руху мали
місце наприкінці 50-х—
на початку 60-х років, коли на Західній Україні
було організовано кілька не-
великих таємних груп. Виділялася серед них так
звана «Група юристів» на чолі з
адвокатом Левком Лук'яненком.
Вона закликала до здійснення законного права
України на вихід із Радянського Союзу. Після
виявлення цих груп їхніх
учасників
на закритих процесах було засуджено до тривалих
термінів ув'язнення.
Але інерція десталінізації продовжувала
розбурхувати неспокій серед інтеліген-
ції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті
офіційна конференція з питань
культури та мови, участь у якій взяли більше
тисячі чоловік, перетворилася на від-
криту демонстрацію проти русифікації. Приблизно
в цей час студенти та інтеліген-
ція стали постійно сходитися до пам'ятника
Тарасові Шевченку в Києві не тільки
для публічних читань творів поета, а й також для
того, щоб критикувати культурну
політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що
знищила фонд українських рукопи-
сів бібліотеки Академії наук України, викликала
бурю протестів провідних діячів
літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під
контролю, Кремль вирішив
ударити по дисидентському рухові в усьому
Радянському Союзі. Наслідком цієї
політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р.
близько двох десятків тих, хто
протестував особливо голосно. Щоб залякати
інших, власті вирішили судити диси-
дентів відкритим судом. Проте ця тактика
бумерангом ударила по них самих, викли-
кавши ще сильніші протести й опозицію.
Побувавши на цих процесах у Львові, молодий
журналіст і відданий комуніст Вя-
чеслав
Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів,
що викривали
свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції
властей правосуддям. У палкій про-
мові перед великою аудиторією в Києві засудив
арешти Іван Дзюба. Він також
подав
Шелесту й Щербицькому свою працю
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий,
ерудований і безжальний аналіз
теорії й механіки русифікації на Україні. Після
сво-
го арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та
пропаганду Валентин Мороз напи-
сав «Репортаж із заповідника ім. Берії»,
емоційна й викривальна сила якого спря-
мована проти сваволі радянського офіціозу та
руйнування ним окремого інди-
віда й цілих народів. Щоб не дати властям
ізолювати дисидентів одного від одного
й від суспільства, щоб інформувати світ про
подробиці переслідувань в СРСР, у
1970 р. українські дисиденти почали таємно
поширювати часопис «Український віс-
ник». Хоч КДБ й зміг обмежити
розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому
не під силу було запобігти їх проникненню на
Захід. Там за допомогою українських
емігрантів вони публікувалися й пропагувалися,
що викликало у радянських влас-
тей замішання й переляк.
Після падіння у
1972 р. Шелеста Щербицький,
спираючись на шефа КДБ Фе-
дорчука і партійного ідеолога Маланчука,
розпочав масивний погром опозиційної
інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і
набагато суворіших вироків, ніж
у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також
співробітників дослідних інститутів,
редакційних колегій, університетів, яких
підозрювали в «неблагонадійних» погля-
дах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що
нагадувала сталінські дні, трав-
мувала ціле покоління української інтелігенції
й змусила багатьох, серед них і Дзюбу,
покаятися й відійти від дисидентської
діяльності.
Українська Гельсінкська
група. Поріділі чисельно, але й далі сповнені
рішучості.
дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР
підписав Хельсінкську уго-
ду й офіційно погодився шанувати громадянські
права своїх підданих. Повіривши
Кремлеві на слово, дисиденти організували
відкриті й, на їхню думку, юридичне
санк-
ціоновані групи, завдання яких полягало в тому,
щоб наглядати за дотриманням
громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було
засновано
в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976
р., в Києві з'явилася Ук-
раїнська Гельсінкська група. Аналогічні групи
сформувались у Литві, Грузії та Вір-
менії.
Очолив
Українську Гельсінкську групу
письменник Микола Руденко — по-
літичний комісар у роки другої світової війни та
колишній партійний чиновник у пись-
менницькій організації. Його близьким товаришем
був генерал Радянської армії
Петро Григоренко — кавалер
багатьох урядових відзнак, якого відправили у
від-
ставку. Ця група налічувала 37 учасників,
найрізноманітніших за походженням. Тут
були дисиденти, що вже відбули терміни
ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь
Стус, Левко Лук'яненко,
Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл,
такі колишні націоналісти (що вижили після
десятиліть, проведених у сталінських
концтаборах), як Святослав Караванський,
Оксана Попович, Оксана Мешко,
Ірина
Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич
(син командувача УПА Ро-
мана Шухевича), й такі релігійні
активісти, як православний священик Василь Ро-
манюк.
Українську
Гельсінкську групу відрізняли від попередніх
дисидентів дві важ-
ливі риси. Перша полягала в тому, що група являла
собою відкриту громадську ор-
ганізацію, яка хоч і не була прорежимною,
проте вважала, що має законне право на
існування. Такі погляди були для Східної України
чимось нечуваним ще з часу вста-
новлення радянської влади. Іншою
безпрецедентною рисою були контакти з анало-
гічними групами по всьому СРСР з метою
«інтернаціоналізувати» захист громадян-
ських і національних прав.
У програмних
заявах групи явно проступало й нове мислення.
Вони наголо-
шували на застосуванні легальних методів,
убачаючи вирішення суспільних проблем
у дотриманні законів узагалі й поважанні прав
особи зокрема. Тому члени групи
часто називали свою діяльність правозахисним
рухом. Як зауважував Іван Лисяк-
Рудницький, проповідування законності й
справжньої демократії замість певної
ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму,
якими доти захоплювалася укра-
їнська інтелігенція, стало важливим поворотним
пунктом в історії української по-
літичної думки.
Хоч деякі члени
Української Гельсінкської групи
лишалися якоюсь мірою на
позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її
більшості найчіткіше передає
такий уривок із спогадів Данила Шумука,
що в минулому був водночас комуністом і
націоналістом і провів близько 40 років у
польських, нацистських і радянських тюр-
мах: «Лише демократія здатна врятувати людство
від небезпеки тиранії як лівого, так
і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване
законом право усіх громадян ви-
словлювати, пропагувати й захищати свої ідеї
спроможне дати людям можливість
контролювати і скеровувати політику уряду. Без
цього права не може бути й мови
про демократію і демократичні вибори до
парламенту. Там, де немає легальної опо-
зиції, що користується рівними правами в
парламенті й серед народу, немає демокра-
тії... Я дійшов цих висновків після багатьох років
роздумів, узагальнень та аналізу, і
вони привели мене до критичного ставлення як до
комуністів, так і до націоналістів
донцовського типу».
Різким
контрастом до ксенофобії, притаманної
націоналізмові оунівського га-
тунку, було те, що палкий патріотизм українських
дисидентів не передбачав воро-
жості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в
одній із їхніх заяв говорилося:
«Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним
гнітом, і тому заявляємо, що
народові, який живе в нашій країні, буде
забезпечено найширші політичні, еконо-
мічні і соціальні права. Будуть безумовно
гарантовані всі права національних мен-
шостей і різноманітних релігійних асоціацій».
Виходячи зі своїх легалістських
по-
глядів, члени Української Гельсінкської групи
вважали, що найкращим шляхом до
незалежності України є застосування
гарантованого в радянській конституції права
на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший
спосіб «деколонізації» Радян-
ського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його
народам провести справді вільні
вибори.
Але ні
поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги
Заходу дотримуватися
зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не
перешкодили
радянським властям знову влаштувати дисидентам
погром. До .1980 р. приблизно
три чверті членів Української Гельсінкської
групи отримали терміни ув'язнення від
10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким,
аби заспокоїти світову гро-
мадську думку, дозволили емігрувати.
К
1)
Релігійне дисидентство.
Окремий різновид дисидентства
на Україні базувався д ^
на релігії.
Теоретично радянська конституція гарантує
свободу віровизнання. Але ре- Ц <
жим удавався до цілого ряду заходів для
боротьби з релігійними віруваннями та Ц ц
практикою. Вони включали обмеження релігійних
публікацій, заборону навчати дітей Ц
д
релігії, проведення серед них атеїстичної
агітації, засилання агентів у середовище Ц ^
священнослужителів і церковної ієрархії,
закриття культових споруд, застосування Ц д
до тих, хто стоїть за віру, громадських та
економічних санкцій, обмеження можли-
д д
вості здобути освіту. Проте духовна
безплідність радянської ідеології, з одного
боку, Ц д
та обурення жорстокою політикою режиму, з
іншого, зумовили відновлення потягу 1 д
до релігії, особливо на селі. Разом із цим
зростала войовничість віруючих, д
Скажене
переслідування Української греко-католицької
церкви («церкви у ка- д ц
такомбах») не змогло цілком
знищити її. В останні десятиліття таємні
відправи для ц д
віруючих
проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків
на чолі з кількома єпископами. Існували навіть
підпільні монастирі й таємні друкар-
ні. У 1982 р. Йосип Тереля
організував Комітет захисту Української
католицької
церкви, що ставив собі за мету домогтися її
легалізації. Хоч у відповідь на це режим
став заарештовувати її активістів, серед
українців Галичини та Закарпаття відданість
своїй давній церкві не втрачала сили.
Православна
церква на Україні, що офіційно називалася
Російською православ-
ною церквою, перебувала у вигіднішому становищі,
оскільки її визнавав радянський
уряд. Але ціною цього було співробітництво з
режимом, що доходило до плазування
перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й
особливо серед її ієрархії, пошири-
лися корупція, лицемірство і тенденція
задовольняти державні інтереси за рахунок
релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька
членів нижчого духовенства, зок-
рема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як
власних
зверхників, так і держави.
Чи не найбільш
войовничими і динамічними віровизнаннями на
Україні в 60—
70-х роках були баптистська та інші
протестантські секти — п'ятидесятники, ад-
вентисти, свідки Ієгови. Вони
відправляли свої релігійні потреби в автономних кон-
грегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня
віра, нерідко відмовлялися реєстру-
ватися в органах влади, що ускладнювало властям
контроль над ними. їхні фунда-
менталістські погляди, організація, що
спирається на простих віруючих, палка від-
даність вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на
Східній
Україні. В ці роки вони складали непропорційно
велику частку «в'язнів совісті» в
СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим
провідником баптистів був пастор
Георгій Вінс.
Придушення дисидентства. Незважаючи на всю
відвагу, натхненність та ідеалізм
дисидентів і на одіозну поведінку їхніх
гонителів, цей рух не набув широкої
підтримки на Україні. Однією з причин цього стало
те, що, крім засудження ре-
жиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не
сформулювали виразної політич-
ної програми. Питання, які вони порушували, не
були проблемами щоденного життя,
що хвилюють більшість населення:
робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали
вузьку соціальну базу, що складалася майже
виключно з інтелігенції.
Але вирішальною
причиною невдачі дисидентського руху була
природа системи,
що протистояла йому. На дисидентів ополчилися
всі потужні сили радянської систе-
ми й особливо всемогутній КДБ.
Володіючи монополією на засоби комунікації, ре-
жим всіляко перешкоджав поширенню інформації
про дисидентів серед громад-
ськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася,
то вона звичайно була спотво-
реною й змальовувала дисидентів у негативному
світлі. Маючи в своєму розпоряд-
женні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному,
донощиків, КДБ, здавалося, Ьув
усюдисущим і всезнаючим у
своєму прагненні не допустити поза наглядом
уряду
будь-якої громадської діяльності. Але на відміну
від сталінських часів таємна по-
ліція вже не виявляла такого фанатизму й не
знищувала дійсних і потенційних
су-
противників. Тепер вона намагалася ізолювати
дисидентів від суспільства й, засто-
совуючи до них методи дедалі більшого тиску,
змусити їх покаятися аоо
замовкнути.
Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих
місцях, у можливості здобуття
освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до три-
валих термінів ув'язнення або запроторювали до
психіатричних лікарень, де їм да-
вали препарати, що руйнують людську особистість.
Знищуючи кількох, КДБ успіш-
но вдавалося залякати багатьох.
У своїй
діяльності на Україні таємна поліція була не
такою обмеженою, як у
Москві. Ізольовані від столичних західних
журналістів, українські дисиденти не ма-
ли захисту так званої «парасолі гласності», як
їхні видатні російські та єврейські
колеги. Та й
проблема національних прав українців не
викликала на Заході вели-
кого інтересу. Тим часом, побоюючись
українського націоналізму, режим проводив
на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому
київський КДБ мав репутацію най-
брутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно
велике число саме українських
«в'язнів совісті».
З точки зору
Кремля, національне питання в СРСР — це до гнітючості складна
проблема. В суспільстві, що охоплює більше ста
різних народів, кожен з яких зай-
має власну територію й має свою виразно
самобутню культуру, історію, суспільні цін-
ності та економічні інтереси, радянське
керівництво повинне знайти спосіб сформу-
вати відчуття спільної тотожності й мети. Для
цього радянські ідеологи постсталін-
ської доби висунули ряд понять, що ставили за
мету перемістити наголос із націо-
нальних особливостей народів на їхні спільні
радянські риси. Серед них найважли-
вішими були чотири поняття: розквіт —
твердження, що за радянської влади всі
народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення,
що відбувається між на-
родами внаслідок створення в СРСР спільних
політичних, економічних і культурних
установ; злиття радянських народів в один і
поява нового типу історичної спіль-
ності — радянського народу.
За цією
ідеологічною новомовою ховався
вже давно відомий порядок денний:
русифікація. Оскільки росіяни переважали
чисельно, оскільки вони створили біль-
шовицьку партію та радянську систему, оскільки
вони займали більшість найвищих
посад й оскільки їхня мова є основним засобом
спілкування в СРСР, то їх розгля-
дали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Тому
радянське керівництво вважало,
що чим більше інші народи СРСР
уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим
ставатиме почуття взаємної солідарності. Але
багато західних учених і неросій-
ських дисидентів в СРСР трималися думки про те,
що зближення, злиття і радян-
ський народ — це не що інше, як просто кодові
слова, котрі означають русифікацію
неросіян.
Як ми
переконалися, саме русифікація України
викликала найбільші протести
українських дисидентів. Вони відкидали
твердження про те, що переважання росій-
ської мови й культури виступає обов'язковим
побічним продуктом прогресивного й
надихаючого завдання створення
нового типу «соціальної та інтернаціональної
спільності — радянського народу». На їхню думку,
підкреслення ролі російської
мови просто було старим вином у нових міхах. У
своїй праці «Інтернаціоналізм чи
русифікація?» Дзюба доводив, що
за русифікацією стоїть давній російський
шовінізм
і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської
термінології. «Колоніалізм,— писав
він,— може виступати не лише у формі відкритої
дискримінації, але й також у
формі «братства», що дуже характерно для
російського колоніалізму». Широко ци-
туючи Леніна, він намагався показати, що в
марксистсько-ленінській ідеології немає
положень, що виправдовували б ту перевагу, яку
Кремль віддає російській мові.
В останні
десятиліття асиміляторські заходи проводилися
на Україні особливо
інтенсивно, частково через мовну й культурну
близькість українців до росіян, що
значно прискорювало процес їхньої русифікації.
До того ж економічне значення
України для СРСР вимагало запобігати посиленню в
її народі «сепаратистських»
тенденцій. Завдяки своїй відносно великій
кількості українці потенційно могли
стати «вирішальним голосом» у національних
взаєминах: тримайся вони росіян,
етнічно-політична ситуація в СРСР скоріше за все
лишатиметься стабільною. Але
стань вони на бік неросіян, це підірвало б
панування росіян і в радянській політичній
системі відбулися б докорінні зміни.
Мовне питання. В боротьбі між радянським
керівництвом, що плекало ідею ство-
рення нового радянського народу,
та українцями, котрі виступали
за 'збереження
власної національної тотожності, основна «лінія
фронту» проходила через питання
мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну
кампанію рочііпірення вживан-
ня російської мови на Україні та
обмеження української. У здійсненні своїх цілей
радянське керівництво могло розраховувати на
енергійну підтримку, зокрема,
10 млн росіян, що проживали на
Україні, та ще й мільйонів
«малоросів» — україн-
ців за походженням, але росіян за культурою та
мовою. Воно мало також перекон-
ливі аргументи: російська мова —
це мова найбільшого й найважливііпого
народу в
СРСР, єдиний засіб спілкування між різними
національностями, а також мова науки
й міжнародних взаємин.
Власті мали в
своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих
засобів, щоб
змусити людей користуватися російською мовою.
Швидко зростало використання її
в українських школах, а успішність
у навчанні ставилася в залежність від доброго
володіння російською мовою. Те ж
саме стосувалося можливостей зробити кар'є-
ру. Найцікавіші й найважливіші
публікації на Україні виходили
російською мовою.
в той час як українські журнали нерідко
переповідали нудні й нецікаві теми. З па-
дінням тиражу цих видань власті (стримували
зручний привід для їх закриття.
Так,
між 196^ і 1980 рр.
частка журналів, що виходили
українською мовою, знизилася з
46 "о до 19 °о: між 1958 та 19^0 рр. відсоток книжок, що публікувалися україн-
ською мовою, впав з ()0 до 24.
Спостерігався
сильний соціальний тиск у містах, спрямований на
використання
російської мови, а з української знущалися, як із
«селюцької». У ставленні до рідної
культури та мови режим послідовно виховував в
українцях комплекс неповноцін-
ності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто
інший, як самі українці, часто
вимагали, щоб їхні діти
навчалися в російських школах. «Який
толк у тій українській?
Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти
російською мовою»,— можна було
часто почути від колишніх селян, які (почуваючи
себе ще не зовсім комфортно в но-
вому суспільному оточенні) намагалися
пристосуватися до життя в зрусифіко-
ваних містах. Деякі представники інтелігенції
жартували, що якби тоді стали
про-
водити політику українізації, то
євреї змогли б українізуватися за один рік,
росіяни
на Україні підтримали б цю
політику десь через три роки, але
знадобилося би при-
наймні десять років, аби переконати честолюбного
українського «хохла»
користува-
тися рідною мовою.
Якщо людина
розмовляла виключно українською мовою, то це
навіть могло
поставити під сумнів її політичну лояльність.
Так, наприклад, радянські слідчі
ор-
гани надали великого значення такій заяві
свідка звинувачення проти поета Васи-
ля Стуса: «Я одразу зрозумів, що С'тус —
націоналіст, бо він весь час розмовляв ук-
оаїнською мовою».
Наскільки
ефективною виявилася мовна русифікація? Між 1959 і
1979 рр. чи-
сельність українців, що вважали українську мову
рідною, впала з 93,4 до 89,1 "о. Сьо-
годні понад 2 млн українців вважають російську
мову рідною. Водночас лише один
із
кожних трьох росіян, що мешкають на Україні,
потрудився вивчити українську мо-
ву, Чи означає це, що зникнення української є лише
справою часу? Якщо такі тен-
денції продовжуватимуться, на українську мову.
звісно, чекає похмуре майбутнє.
Песимісти передбачали зникнення української
мови протягом цього століття. Опти-
місти ж казали, що, коли попри постійні намагання викорінення мова не вмерла,
то
вона вже й не умре ніколи. Вони зауважували, що
становище української мови не
таке погане, як здається. Щоправда, у певних
регіонах, таких як Донецький
промис-
ловий пояс. Харківська область,
Причорноморське узбережжя, українською послу-
говуються в мінімальному масштабі. Однак
останніми роками вживання української
мови, зокрема в Києві, помітно зросло. На Західній
же Україні українська мова набу-
ла
куди більшого поширення, ніж перед другою
світовою війною. Проте мовне пи-
тання, що в історії України завжди мало величезне
значення, ще далеко не вирішене.
росіяни на Україні.
Інший метод, що його використовував режим для
проведення
русифікації на Україні, полягав у заохоченні
переселення сюди росіян і виселенні
українців. Ця політика проводилася під вивіскою
«плідного обміну спеціалістами»
між республіками. Відтак коли на Україну
прибували величезні маси росіян, які
мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж
великі маси освічених українців виряд-
жалися на роботу в інші частини СРСР (де вони
нерідко ототожнювалися з росія-
нами). Ці гігантські демографічні зрушення мали
за мету перемішувати народи
СРСР і сприяти зростанню серед них спільної
ідентичності. Варто зауважити, що
росіяни взагалі виявляють виразну схильність
виїжджати зі своєї республіки. Експер-
ти пояснюють це відносною бідністю російського
села й повсюдно поширеним пере-
конанням, що росіяни в неросійських регіонах, як
правило, отримують найкращі
призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян
є Україна: тут добрий клімат,
порівняно високий рівень соціально-економічного
й культурного розвитку, знайома
культура та мова.
Неважко
передбачити, що міграційні
процеси спричинилися до значного збіль-
шення числа росіян, котрі мешкають на Україні. В
1923 р. в республіці налічувалося
^ млн росіян, у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн, а в 1970 р.— до 10 млн. Як завжди,
росіяни мають тенденцію зосереджуватися на
Україні у великих містах, особливо
в Донецькому промисловому районі та на Півдні.
Сьогодні вони складають близь-
ко 21 "/о мешканців України,
а за впливом набагато переважають свою частку в
населенні.
Проте швидке
зростання числа росіян на Україні є не лише
наслідком пересе-
лення. Такі меншості України, як євреї, греки й
болгари, асимілювалися з російською
національністю. Як ми вже бачили, подібне
відбувалося й з українцями. Цей процес
підсилює високий відсоток змішаних
українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на
етнічно мішані припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них ЗО % У містах і 8 % у
селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли
більшість українців ще жили в ізо-
льованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між
представниками різних етніч-
них груп.
З огляду на
швидко зростаючу російську присутність у
республіці можна вслід
за Романом Шпорлюком говорити
про наявність двох Україн: одної
інтенсивно ро-
сійської, а другої все ще переважно української.
З точки зору географії, «зрусифіко-
вана Україна» охоплює промисловий Донбас і міста
Півдня — території, що ніколи
не були складовими історичної України. Водночас
у таких регіонах, як Правобе-
режжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що
їх завжди залюднювали пере-
важно українці, мова й культура лишаються,
особливо на селі, в основному україн-
ськими. Лінію між російською й українською
культурою та мовою на Україні можна
також провести й на іншому рівні. Світ великих
міст — політичної, економічної,
наукової еліти, світ модерності
в цілому — є в основному російським. Світ села —
колгоспників, народних звичаїв — переважно
український. Таке становище існувало
за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої
тактики радянське керівництво
потурало й до недавнього часу.
Але політика
русифікації не задушила процес розбудови
української нації. Два
покоління тому більшість східних українців ще
називали себе «малоросами», «хох-
лами» чи «місцевими», одне покоління тому
багато західних українців визначали себе
лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах
регіональної культури. Сьогодні ж
їхні діти й онуки самі проголошують себе
українцями. Коротко кажучи, вони вже не
являють собою різнобарвну етнічну масу, якою
були на світанку століття. На-
віть неукраїнці стають
українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на
Україні,
виявляють
тенденцію до асиміляції з українцями. Багато
росіян, які прожили тут
протягом кількох поколінь, також розвинули в
собі сильне почуття територіального
патріотизму.
Та й урбанізацію
вже не можна розглядати як шлях з одностороннім
рухом у
напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В.
Покшишевський доводить, що,
хоч у місті новоприбулець
потрапляє в асиміляційні (русифікаторські)
течії, воно
й стимулює «загострення в нього етнічної
свідомості». Стосовно зростання україн-
ської присутності в Києві він стверджує, що
причиною цього є привабливість міста
для всіх українців, а також «дальша консолідація
української нації та посилення ет-
нічної свідомості». Покшишевський зауважує:
«Можна допустити, що деякі кияни
після деяких вагань, чи вважати себе українцями,
згодом саме так і робили з абсо-
лютним переконанням; українцями також
оголошували себе все більше дітей від змі-
шаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови,
остаточний успіх Кремля в прове-
денні політики гомогенізації на Україні у 60-х —
на початку 80-х років лишався
під знаком запитання.
У 60-х роках в
українському суспільстві відбулися величезні
зміни: протягом
цього десятиліття частка українців, що
проживають у містах, сягнула 55 "о, тобто
більшість із них стала міськими мешканцями. За
радянськими підрахунками, до
2000 р. понад 70 "о українців проживатимуть у
міських центрах. Звісно, що швидка
урбанізація є вже протягом багатьох поколінь
явищем всесвітнім, і був потрібен лише
певний час для того, щоб вона захопила й
українців. Оскільки населення України
завжди вважалося здебільшого аграрним, а
культура, ментальність і національна сві-
домість українців були глибоко пройняті духом
села, еволюцію цього суспільства
хліборобів у суспільство городян можна, не
вагаючись, назвати Великим перетво-
ренням.
Що ж спонукало
українців масово кидати село й перебиратися до
міста? Пере-
дусім за цим крилися чинники, аналогічні тим, що
рухали урбанізацію у будь-якій
країні: ширші можливості знайти роботу, здобути
освіту, приваблива різноманіт-
ність форм відпочинку, зручніші умови побуту.
Внаслідок такого притоку українців
у містах, цих столітніх твердинях неукраїнського
населення, нарешті постали україн-
ські більшості. Й традиційна дихотомія між
українським селом і російським (поль-
ським, єврейським) містом начебто почала
стиратися.
Процес
урбанізації на Україні має варті уваги
особливості. За всієї своєї бурх-
ливості він, проте, перебігав повільніше, ніж в
інших частинах СРСР. Так, у Росії в
1970 р. урбанізація досягла 62 % і за
своїми темпами дорівнювала Японії та За-
хідній Європі; тим часом на Україні вона
розгорталася із швидкістю, що наближа-
лася до темпів урбанізації у Східній та
Південній Європі. До того ж на Україні урба-
нізація географічне не
збалансована й зосереджується насамперед у
східних інтен-
сивно індустріалізованих (і зрусифікованих)
Донецькій, Луганській, Дніпропетров-
ській і Запорізькій областях. Проте останнім
часом з'явилися ознаки сповільнення
урбанізації на сході та її одночасного
прискорення на Західній Україні. Визначним
лишається той факт, що з масовим переселенням
українців до міста український
селянин, що протягом століть був архетипом
мешканця краю, перетворюється нині
на вимираючий вид.
Це явище, крім
соціального, має надзвичайне ідеологічне
значення. Зі зменшен-
ням ролі селянина в українському суспільстві
став занепадати популізм — цей на-
ріжний камінь українських ідеологій XIX й початку
XX ст. Можна навіть стверджу-
вати, що поняття народу в його традиційному
розумінні, тобто бідних,
пригнічених
селянських мас.
уже не займає центрального місця у політичному
мисленні укра-
їнців.
Економіка.
Економіка України тісно пов'язана з
господарством усього Радян-
ського Союзу і характеризується досить високим
рівнем розвитку. Україна має вели-
кі природні ресурси, а також сильний
сільськогосподарський сектор і промисловий
потенціал. Як вона виглядає порівняно з рештою
Радянського Союзу? Передусім
вона орієнтована на сільське господарство
більшою мірою, ніж Радянський Союз у
цілому. Промисловий потенціал України дещо
менший від середнього показника по
СРСР через великий дисбаланс між
високоіндустріалізованими областями й значно
менше розвиненими західними регіонами.
На українську
промисловість припадає вагома частина
промислового виробни-
цтва Радянського Союзу (17 %).
Україна є також важливим індустріальним регіо-
ном глобального масштабу. Продукуючи близько 40 %
усієї радянської сталі, 34 %
вугілля, 51 "/ц чавуну,
Україна за своїм валовим національним продуктом дорівню-
ється до Італії. Радянські вчені полюбляють
указувати, що у 1972 р. за обсягом про-
мислового виробництва Україна перевищувала
рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно,
українська промисловість знала і піднесення, й
спади. В період буму 50-х — по-
чатку 60-х років, коли темпи зростання складали
неймовірних 10 °о н^
рік. вона
перевищувала загальносоюзні показники; проте в
70-х і 80-х роках, коли ці темпи
впали до 2—3 °о на рік, її
промислове зростання було навіть нижчим від
середнього
по Союзу. Великою мірою це сповільнення пов'язане з застарілими й неефективними
металургійними заводами, розташованими на
Україні,— щось подібне мало місце
у промислових зонах Америки та Західної Європи.
Уповільнення
економічного розвитку України, як і Радянського
Союзу в цілому,
більше, ніж будь-коли, загострило потребу
капіталовкладень. У той час, коли пла-
нувальники економіки в Москві наголошували на
велетенських нових промислових
проектах у Сибіру, промисловість України
лишалася занедбаною. За Шелеста
ук-
раїнські економісти особливо гучно протестували
проти зменшення частки рес-
публіки у капіталовкладеннях. Щербицький
зовсім не бажав порушувати це пи-
тання, але воно раз у раз виринало саме собою.
Сільське господарство. Попри
те, що промисловість є нині основною сферою
працевлаштування українців,
республіка лишається житницею Радянського
Союзу.
Вона виробляє стільки ж зерна, як і Канада (її
випереджають тільки США й Росія),
більше картоплі, ніж Західна Німеччина, й більше
цукрових буряків, ніж будь-де у
світі. Маючи 19 °о населення Радянського Союзу,
Україна дає понад 23 "о його
сільськогосподарської продукції. Проте політика
уряду часто змушувала українців
терпіти нестачу продовольства.
Намагаючись
піднести продуктивність сільського
господарства на Україні, уряд
робив великі капіталовкладення
у виробництво рільничої техніки й добрив у
респуб-
ліці. Але від цього не зникали хронічні проблеми,
що обсідали радянське сільське
господарство. Контроль із боку чиновництва та
хибні реорганізації приносили біль-
ше хаосу, ніж користі. Навіть при
значному підвищенні в останні роки заробітної
платні селянам вони продовжували займати
найнижчі щаблі соціально-економічної
драбини й працювати в колгоспах чи радгоспах із
незначним ентузіазмом. Натомість
працівники сільського господарства, особливо на
Україні, воліли зосереджувати зу-
силля на своїх крихітних присадибних ділянках
площею 0,4 га. У 1970 р. цей при-
ватний сектор сільського гоподарства,
що обіймав лише 3 "о всіх культивованих
земель країни, давав 33 '"/ц
загального виробництва м'яса, 40 % молочних
продук-
тів і 55 "/о яєць. На Україні,
наприклад, присадибні ділянки забезпечували 36
"о за-
гального прибутку сім'ї (порівняно з 26 °о У Росії).
Інїііа
проблема полягала у швидкому
зменшенні робочої сили на селі,
до якого
спричинилася урбанізація: в 1465 р. на Україні налічувалося 7,2 млн
сільськогос-
подарських робітників, у 1475 р. ця
цифра впала до 6,4 млн, а в 1980 р.
вона дорів-
нювала 5.8 млн. Таким чином,
українське село, де відчутно покращилися життєві
умови, продовжувало віддавати свою молодь місту.
В багатьох колгоспах основну
частину робочої сили складали старі й виснажені жінки.
Питання економічноі скеплуатиціі. Незмінне питання, що постає
при обговоренні
економічної історії України: чи
зазнає республіка економічної
експлуатації Моск-
ви,— надзвичайно складне. З одного боку,
очевидним є те, що Україна пережила
за
Літні колгоспниці — основна робоча сила на селі
роки радянського
правління небачений розвиток економіки. З іншого ж. існують
виразні докази того, що вона постійно вкладає до радянського бюджету більше,
ніж
отримує з нього. Радянський режим відмовлявся уприступнити статистику, яка мог-
ла б пролити світло на цю проблему.
Радянські лідери
підкреслювали швидкий економічний прогрес
України, кажу-
чи, що його не вдалося б забезпечити без
величезних капіталовкладень, технології
та робочої сили, яку їй надали
«братні народи» СРСР і насамперед російський. Із
цього, мовляв, випливає висновок, що тепер
настала черга українців надавати еко-
номічну допомогу іншим, менш розвиненим регіонам
СРСР. Тому, з радянської
точки зору, не існувало навіть підстав потрушувати питання про економічну
експлуа-
тацію.
Зовсім інакше
дивляться на справу деякі західні економісти.
Вони визнають, що
радянська влада забезпечила вражаючий
економічний прогрес України. Вони по-
годжуються
і з тим, що Москва намагається розвивати
такі відносно бідні регіони, як
Середня Азія, або багаті природними ресурсами, як
Сибір. Але вони стверджують,
що Україна робила й надалі робить унесок,
більший ніж її частка в економічному
розвитку СРСР. Американський
економіст Холланд Хантер
констатує: «Вилучення
поточного доходу України й
використання його в інших регіонах СРСР складає
ос-
новну рису економічної історії України». А за
оцінками британського
вченого Пітера
Вайлза, Україна регулярно
вносить до радянського бюджету на 10 °,) більше, ніж
отримує з нього. Володимир Бандера
та Іван Коропецький стверджують,
що, в той
час як Україна й надалі прогресує в абсолютному відношенні, то порівняно
з Моск-
вою, іншими регіонами СРСР та сусідніми країнами
вона відстає за економічними
показниками.
Незалежно від
позиції, зайнятої в суперечках навколо питання про експлуата-
цію, ця дискусія виходить на фундаментальну
проблему, що стосується перебування
України під радянським правлінням: хто вирішує
економічне майбутнє України й
чиї інтереси беруться до уваги при
ухвалі таких рішень. Принаймні, відповідь на це
питання виявляється більш
однозначною: очевидно, що економічна доля
України
вирішується в Москві, де економічні інтереси України не є
приматом.
Демографічні умони. У
новітні часи в темпах зростання населення
України від-
булися драматичні зміни. Протяіом
кінця XIX й початку XX ст. ці темпи були од-
ними з найвищих у Європі. Потім
сталися дві демографічні катастрофи: від трьох
до
шести мільйонів людей загинули
внаслідок голодомору 1932—1933 рр., чисток і де-
портації 30-х років та близько 5,3 млн жителів
України полягло у другій світовій вій-
ні. Відтак трохи більше, ніж за десятиріччя, з
лиця землі зникло близько 25 "о насе-
лення України, причому
смертність була особливо високою серед
чоловіків. Сьо-
годні темпи зростання населення
на Україні одні з найнижчих в СРСР. Так, у 1983 р.
тут спостерігався приріст у чотири особи на кожну тисячу:
для порівняння: у респуб-
ліках Середньої Азії цей показник коливається між 25 й ЗО на тисячу. Якщо
ця де-
мографічна тенденція продовжуватиметься, то
частка українців серед радянського
населення, нарешті серед слов'ян узагалі, різко
зменшиться.
Причиною
повільного зростання населення є, зокрема,
демографічні катастрофи.
Значний вплив справляє тут і
урбанізація. Оскільки городяни живуть у надзвичай-
но тісних помешканнях, а величезна більшість
жінок працює повний робочий день,
то українці в містах воліють мати невелику сім'ю з одним
чи максимум двома діть-
ми. У багатьох відношеннях населення України
нагадує жителів інших розвинутих
країн: при повільному старінні й низьких темпах
зростання йому притаманні постійно
зростаючий відсоток пенсіонерів і спадаючий відсоток робітників
повної зайнятості.
Але на Україні, як і в усьому Радянському Союзі,
існує ряд вражаючих демографіч-
них особливостей. Цілковитим
контрастом з іншими промисловими країнами є те.
що в останні роки зменшилася тривалість життя
чоловіків і зросла дитяча смертність,
Експерти допускають, що це пов'язане з
алкоголізмом, котрий поширився
серед
чоловіків та жінок.
Порівняно з
іншими регіонами СРСР Україна є густозаселеним
краєм. Якщо
в Європейській частині Радянського Союзу на один
квадратний кілометр в серед-
ньому припадає 34 жителі, то на Україні цей показник дорівнює 82. При цьому на-
селення в республіці розподіляється
нерівномірно. Найбільш залюдненими є східні
промислові області, де спостерігається швидке
зростання населення. Це харак-
терне й для Криму — цієї «Флоріди»
Радянського Союзу,— цілющий клімат якого
особливо сильно приваблює росіян. На Західній
Україні населення зростає се-
редніми темпами, а на Право- і Лівобережжі вони далеко нижчі від середніх: є на-
віть області, де чисельність жителів постійно
зменшується. Проте в цілому на Ук-
раїні існують задовільні демографічні умови:
населення республіки, яке налічує май-
же 52 млн, не
настільки мале і водночас не таке велике, щоб
гальмувати економіч-
ний розвиток.
Зміни в
соціальній структурі. Як ми пересвідчилися,
індустріалізація, урбаніза-
ція і модернізація значно змінили традиційну
класову структуру України. У 1970 р.
із загальної кількості робочої сили в 16 млн
близько двох третин класифікувалися
як промислові робітники. За одне покоління
робітники перетворилися з виразної
меншості на переважаючу більшість робочої сили
України. Пролетаріат не лише
швидко зростав, а й ставав більш українським з
точки зору його етнічного складу:
якщо у 1959 р. українці складали 70 % усієї
промислової робочої сили, то в 1970 р.—
74 "/ц. Росіяни вже не
становлять непропорційно велику частину рядових
робітни-
ків.
На Україні також
дуже зросла, особливо за останні десятиліття,
кількість фа-
хівців із вищою освітою. Між 1960 і 1970 рр. їхнє число
подвоїлося з 700 тис. до
1,4 млн. Але тут росіяни зберегли свою велику
присутність, складаючи в цій соціаль-
ній групі понад третину. Таким чином, у той час як
освітній бум у Радянському
Союзі підніс число спеціалістів вищої
кваліфікації на Україні до рівня західноєвро-
пейських країн і навіть перевищив його, для
українців як нації він виявився не таким
плідним, як можна було сподіватися. Українці, на
яких припадало 74 % населення
республіки, складали лише 60 % загального числа
вузівських студентів.
Які ж причини
недостатньої репрезентованості
українців у вищій освіті та серед
культурної й технічної інтелігенції? Деякі
західні фахівці стверджують, що значна
частина української молоді й надалі дістає
початкову й середню освіту на селі, де
школи часто гіршої якості, й тому порівняно з
росіянами, що виростали в містах, опи-
няється у невигідному становищі в ході
конкуренції за місця в інститутах та універ-
ситетах. Додаткову перешкоду для багатьох
українців створює також недосконале
володіння російською мовою. Нарешті, через
політику уряду, спрямовану на те, щоб
залучати українських фахівців до роботи поза
межами республіки (а, за підрахун-
ками, 25 °о усіх випускників вузів
виїхали з України), українська інтелігенція тут
чисельно менша, ніж могла б бути. Відповідно
меншим є й число її дітей, які дістають
вищу освіту. Тим часом діти української
інтелігенції, котрі навчаються поза межами
республіки, часто зазнають русифікації.
Життєвий
рівень. Як ми неодноразово зауважували. Радянська Україна — це
велика промислова країна, щедро наділена
природними багатствами. Однак за рів-
нем життя народу вона далеко відстає від
високорозвинених країн. Звісно, що по-
рівнювати такі параметри надзвичайно складно.
Те, що радянський українець не-
добирає в автомобілях, відеомагнітофонах,
модному одязі, він, можливо, надолу-
жує, користуючись безплатною вищою освітою й
медичним обслуговуванням, не-
знаними, скажімо, американцям. І все ж, виходячи
зі складних критеріїв, опрацьо-
ваних західними дослідниками, очевидно, що
радянська економічна система не в
змозі задовольнити матеріальні потреби людей у
такій мірі, як це робить західна еко-
номіка. Так, у 1970 р. рівень споживання на душу
населення в Радянському Союзі
складав лише близько половини рівня Сполучених
Штатів. Ця статистика не вра-
ховує безсумнівно нижчу якість товарів і послуг
в СРСР. Інакше кажучи, у 1982 р.
кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати
якого у Вашінгтоні потрібно
працювати 18 годин, у Києві коштував близько 53
годин праці. Хоча плата за житло в
СРСР одна з найнижчих у світі, придбати квартиру
так важко, що нерідко у двокім-
натному помешканні живуть по три покоління
однієї родини. Великою мірою від-
повідальність за такий стан речей
несе Кремль, котрий робить капіталовкладення
переважно у важку промисловість та військові
програми, як завжди, нехтуючи ви-
робництвом споживчих товарів.
Оптимізм щодо
здатності СРСР наздогнати Захід за рівнем життя
був високим у
60-х — на початку 70-х років, у період вражаючого
зростання продуктивності госпо-
дарства країни. Але з падінням ефективності
радянської економіки у 80-х роках
згасали й надії на швидке піднесення життєвого
рівня.
В СРСР Україна за
рівнем споживання посідає п'яте місце після
Росії, Литви,
Латвії та Естонії. Наявність на Україні надлишку
робочої сили зумовлює те, що заро-
бітна платня в республіці приблизно на 10 °о нижча від середньої по Союзу. В
остан-
ні два десятиріччя радянська політика
заробітної плати принесла багатьом україн-
цям значні вигоди. Намагаючися зменшити різницю
в прибутках між сільськими й
міськими робітниками, уряд дарував колгоспникам
вагоме підвищення заробітків.
Як наслідок, між 1960 та 1970 рр. заробітна платня
колгоспників зросла на
182 %, тоді як у промислових
робітників—лише на 38 °о. Цей захід уряду, ске-
рований на вирівнювання прибутків радянських
трудівників, був на користь україн-
цям, велику частину яких складають колгоспники.
Але попри неодноразові спроби
уряду покращити долю радянського споживача,
громадяни СРСР і далі мають
справу з неякісними товарами,
поганим обслуговуванням і тісними помешканнями.
За своїм життєвим рівнем середній радянський
українець далеко відстає від за-
хідних європейців чи американців ба навіть від
населення комуністичних країн Схід-
ної Європи.
Погляди
радянських українців. Яке ж
ставлення українців до радянської політич-
ної та суспільно-економічної системи? Звісно, з
таким питанням завжди складно ма-
ти справу, особливо відносно суспільства, що
тільки тепер починає відкривати резуль-
тати опитування громадської думки на ретельно
підібрані теми. Проте численні
статті та дискусії в радянській пресі, інтерв'ю з
радянськими емігрантами, розпо-
віді тих, хто відвідав СРСР, дають змогу
вирізнити певні риси, характерні для наст-
роїв і мислення радянських українців 70—80-х
років.
У цілому
складається враження, що більшість радянських
українців приймали
радянський режим як законний і ототожнювалися з
ним. Через монополію уряду
на інформацію та інтенсивну пропаганду вони мали
в кращому разі лише туманне
поняття про ті нещастя, яких зазнали українці від
радянської влади у «далекому»
минулому. Куди більший вплив на формування їхніх
оцінок справляло те, що ра-
дянська система принесла їм велике підвищення
прибутків, установила відносну рів-
ність між соціально-економічними групами, значно
покращила соціальні послуги
та уприступнила освіту, створила
численні можливості зробити кар'єру. Багато
радянських українців пишалися могутністю й
престижем СРСР, важливою части-
ною якого вони себе відчували.
З цим в основному
позитивним ставленням до радянської системи
перепліта-
лися елементи реального чи потенційного
невдоволення. Сповільнення економіки
порушило такі дражливі питання, як сприяння
розвиткові Сибіру та Середньої Азії за
рахунок України. Скоротилися також можливості
соціального прогресу. Серед пар-
тійних лідерів, бюрократів та економічних
керівників України зростало невдоволен-
ня монополією Москви на ухвалу рішень. Водночас
українська культурна еліта
знову почала виступати проти русифікації. Згідно з радянськими
соціологічними
дослідженнями 1984 р., експерти констатують, що на
Україні рівень невдоволення
вищий, ніж по Союзу в цілому. На питання про
причини цього вони. втім, не мо-
жуть дати визначеної відповіді.
Радянське
керівництво особливо непокоїла зростаюча на
Україні, як і в усьому
СРСР, байдужість до марксистсько-ленінської
ідеології. Ще з початку 60-х років за-
хідні інтелектуали говорять про «смерть
ідеології» та прихід на індустріальний За-
хід «постідеологічної доби». Подібний
ідеологічний спад відбувся і в Радянському
Союзі. Західні аналітики зробили спробу дати
цьому явищу пояснення. У спрощено-
му вигляді воно
полягає в тому, що процес модернізації, котрий
протягом XIX —
першої половини XX ст. розгортався в Європі,
супроводжували бурхливі зміни. По-
чуття загрози й розгубленості, які вони породили
в суспільстві, зумовили необхід-
ність ідеологічного аналізу,
пояснень, визначення напрямів тощо. Але, судячи з
ідеологічного клімату індустріальних
суспільств, прихід модерної доби приніс і від-
носну стабільність. Відтак зменшилася потреба в
ідеології, яка слугувала орієнти-
ром у часи швидких змін.
Як би там не було,
але очевидним є те, що попри постійну індоктринацію вплив
марксизму-ленінізму на радянських українців
занепадав. Що ж до українського на-
ціоналізму, особливо в його крайній,
інтегральній формі, то він десятиліття тому був
викреслений із суспільного світогляду. Отже, дві
основні ідеологічні течії в україн-
ській історії вже не були такими впливовими, як
колись.
Оскільки
ідеологічна відданість людей є основною вимогою
радянської системи,
ослаблення цієї відданості призвело до
відчутної втрати мислячими громадянами
відчуття оптимізму, мети й спрямованості. Щоб
заповнити прогалину, уряд подвою-
вав зусилля, скеровані на прищеплення
радянського патріотизму. Але для багатьох
більш природним засобом заповнення духовної та
ідеологічної порожнечі у свідо-
мості ставала релігія.
Серед величезної
більшості зростає, проте, прив'язаність
до того, що на Заході
називають цінностями середніх класів, а в СРСР —
буржуазним споживацтвом.
За свідченнями радянських джерел, молодь в
основному цікавить не будівництво
нового суспільства, а вигідна й престижна праця,
здобуття кваліфікації тощо. Мало
хто хоче бути пролетарем. Переважна більшість
молодих людей спрямовує свої зу-
силля на те, щоб добути високоякісні споживчі
товари, продуковані на Заході. Оче-
видним є факт, що сучасна молодь аж ніяк не
близька до тої, яку хотів бачити Ле-
нін.
Смерть Леоніда
Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному
періодові в ра-
дянському керівництві. Безпосереднім
наступником Брежнєва став досвідчений по-
літик Юрій Андропов, колишній
голова К.ДБ, який, здавалося, був
готовий до про-
ведення певних змін. Коли він помер, пробувши при
владі менш як два роки, його
місце заступив старий і немічний Костянтин
Черненко — представник старого ре-
жиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так
нагально потребував Радян-
ський Союз. Але й він незабаром після приходу до
влади помер. Ситуація, за якої
один за одним умирають перестарілі
радянські лідери, з усією очевидністю виявляла
потребу в молодшому, енергійнішому й
новаторському керівництві. В результаті у
1985 р. для проведення в СРСР нового курсу
керівники партії обрали протеже Анд-
ропова Михайла Горбачова. З його приходом до
влади на арену вийшла нова генера-
ція партійних апаратників. Розумний і
прагматичний Горбачов та його
прибічники
були першим поколінням радянських лідерів, котрі
висунулися вже після смерті
Сталіна.
Незважаючи на
глибоко ешелонований опір
партійних консерваторів і суспільст-
ва в цілому, Горбачов розпочав кампанію
перебудови радянської системи й особли-
во її застійної економіки на ефективнішу,
потужнішу й продуктивнішу. Щоб до-
сягти цієї мети, він проголосив новий,
демократичний стиль керівництва, створюючи
враження більшої доступності й наближеності
його режиму до народу, заклика-
ючи до гласності в управлінні державою та до
плюралізму думок у рамках соціаліс-
тичного вибору.
Чорнобиль. Перш
ніж горбачовські реформи дійшли
до України, республіку по-
трясла катастрофа глобального значення. 26 квітня
1986 р. вибухнув реактор потуж-
ної Чорнобильської атомної електростанції,
розташованої за 130 км від Києва. Ве-
личезна радіоактивна хмара, незмірно
більша, ніж та, що утворилася від бомбарду-
вання Хіросіми, покрила околиці
Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Біло-
русії, Польщі та Скандінавії. Над
світом нависло те, чого він найбільше жахався,—
ядерна катастрофа.
У властивий для
себе спосіб радянські власті спочатку
намагалися приховати
катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через
кричущу халатність спеціалістів та
хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що
замовчати подію неможливо,
Москва визнала факт катастрофи й звернулася до
західних експертів по допомогу.
Радянським інженерам удалося погасити палаючий
реактор, поховавши його в гі-
гантському бетонному «саркофазі». За
радянськими джерелами, внаслідок катастро-
фи загинуло 35 чоловік (багато західних
спеціалістів вважають, що число жертв
більше), госпіталізовано сотні лю^сй
і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що під-
вищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135
тис. чоловік, здебільшого укра-
їнців, були вимушені покинути свої домівки — у
багатьох випадках назавжди. Вкрай
серйозних і довготривалих екологічних збитків
зазнали райони навколо Чорнобиля й
навіть розташовані аж у Лапландії.
З 1970 р., коли
почалося спорудження станції, на Україні
існувала опозиція рі-
шенню Москви будувати величезну атомну станцію в
енергетичне багатій республіці
та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці
поширилося обурення тим, як свавільно
й безвідповідально Москва нав'язала Україні цю
електростанцію. Крім того, існують
свідчення про те, що катастрофа спричинилася до
зростання напруженості між
союзним та українським партійним керівництвом,
які одне на одного перекладали
вину за аварію.
Горбачовська
гласність і Україна. З
початком перебудови у Москві багато фак-
тів свідчило про намагання Горбачова
провести реформи, незважаючи на значний
опір прихильників твердої лінії в системі влади
та скептицизм публіки. Нові настрої
гласності й самокритики стали проймати
найбільші газети; неодноразово критику-
вав культ особи Сталіна і зловживання владою з
боку органів внутрішніх справ і бю-
рократії популярний журнал «Огонек»
на чолі з колишнім киянином українським
поетом Віталієм Коротичем: стали
публікуватися російські поети, які дотримують-
ся відверто антирадянських поглядів; навіть
лишається незабороненою громадська
організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і
вкрай ворожий марксизмові ро-
сійський шовінізм і антисемітизм.
У порівнянні з
цим прояви «нового духу» на Україні лишалися
явищем рідкіс-
ним і відносно притишеним. Обережність українців
була цілком зрозумілою. Київ усе
ще перебував вотчиною Шербицького,
затятого консерватора, останнього в Політ-
бюро пережитка застійного брежнєвського режиму. До того ж
український КДБ мав
репутацію найбільш репресивного в СРСР. І
нарешті, українська інтелігенція надто
добре пам'ятала, як болісно вона
«опеклася», з ентузіазмом повіривши хрущовським
реформам 60-х років.
Попри ці
побоювання серед української інтелігенції
з'являлися певні ознаки не-
покори. У 1987 р. в Києві було засновано Український
культурологічний клуб. Ба-
гато його членів були колишніми дисидентами, які
намагалися виявити межі глас-
ності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор
1932—
1933 рр., тисячоліття християнства на Україні,
боротьба за незалежність 1917—
1920 рр.
Набагато ширший
відгук політика гласності знайшла у Львові — цій
столиці
національне свідомих західних
українців. У червні та липні 1988 р. було проведено
кілька
несанкціонованих і безпрецедентних
за своїми масштабами мітингів, що
зібрали тисячі людей. На демонстраціях,
організованих такими колишніми диси-
дентами, як Чорновіл, брати
Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем
Іваном
Макаром, лунали заклики
спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові
Шевченку,
а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі
виступали проти партійних бюро-
кратів, які самі себе обрали представниками
Львова на майбутньому партійному з'їз-
ді в Москві, відкрито говорили про численні
утиски, що їх зазнають українці. У серп-
ні львівський КДБ зреагував у
типовий для себе спосіб: він звинуватив
організаторів
в «антирадянській діяльності» й заарештував
декого з них. Це ще раз підтвердило,
що українці тільки-но починають довгий та
нелегкий шлях до демократії.
Трохи раніше
навколо вічноактуального
питання русифікації й статусу україн-
ської мови з партійними консерваторами, які
групувалися навколо Щербицького,
зіткнулися представники прорежимної
Спілки письменників України (законним
інтересам якої відповідало недопущення занепаду
української мови). У червні 1986 р.
проти витіснення з ужитку в школах республіки
української мови виступив ряд ві-
домих українських письменників, серед них Олесь
Гончар, Дмитро Павличко, Іван
Драч і Сергій Плачинда, а Спілка
письменників утворила комісію для зв'язку з ос-
вітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої
освіти УРСР М. Фоменко предста-
вив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний
звіт про стан україномовної освіти.
За його даними, на Україні існувало 15 тис.
україномовних шкіл, тобто близько 75 %
усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних
школах, що складали менше 22 % за-
гальної кількості, навчалося більше половини
всіх учнів. Ще ненормальнішим було
становище в Києві: з 300 тис. учнів українською
мовою навчалися тільки 70 тис.
Однак ця
статистика не схвилювала тодішніх партійних
функціонерів. Із цього
приводу Щербицький лише
висловив надію на те, що російська мова не
звужуватиме
сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч
партійний «істеблішмент» на Ук-
раїні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких
аспектів горбачовської
модернізації,
він не поспішав змінювати свою національну
політику.
Так, зокрема, розпочинався для українців
четвертий рік перебудови...