ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА
ПІД ВЛАДОЮ
ПОЛЬЩІ
ТА ЛИТВИ
Протягом
тисячоліть Україна була тиглем таких могутніх
політичних форму-
вань, як скіфська, сарматська та Київська
держави. Її люд — господар власної до-
лі — справляв вплив, нерідко вирішальний, на
життя сусідів. Цивілізації, що розви-
валися на Україні, перебували на авансцені
культурних і суспільно-економічних
подій усієї Східної Європи. Однак занепад
Галицько-Волинського князівства призвів
до епохальних змін. Із цього часу українські
землі більше не становитимуть серце-
вину важливих політичних об'єднань, а доля
населення України, за винятком кількох
коротких періодів національного
самоствердження, вирішуватиметься у таких дале-
ких столицях, як Варшава, Москва чи Відень*.
З культурної та
економічної точки зору статус України також
занепадатиме до
рівня важливої, та все ж периферійної провінції,
а її еліта асимілюватиметься з
куль-
турою та політичними системами чужоземних
володарів. Населення України, що
не тільки перестало бути панівним, а й саме
потрапило в неволю, тепер боротиметь-
ся й за політичне самовизначення, й за власне
існування як окремої етнічної та
національної спільності. Ця боротьба стала — й
до наших днів лишається — однією
з основних тем української історії.
У XIV ст. історичні
події розвивалися у несприятливому для України
напрямі.
Саме в період її політико-економічного та
культурного занепаду почали підноситися
її сусіди — Литва, Польща та Московія.
Ці суспільства дуже швидко розросталися,
і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади,
що виник на півдні. Стародавній
Київ залишався тут лише блідою тінню своєї
колишньої слави. Крім православного
митрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих
центрів північного сходу Босії
та зрештою осів у Москві, місто покинули багато
бояр і великих купців. Протягом
тривалого часу Київ навіть не мав свого князя.
Після смерті останнього князя га-
лицько-волинської династії західноукраїнські
землі теж опинилися без свого провід-
ника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80
років титул володаря україн-
ських земель належав монголо-татарам.
Але навіть протягом відносно короткого
періоду їхнього панування хронічні чвари у
Золотій Орді унеможливлювали для
монголів безпосереднє управління тутешніми
землями. Отже, Україна, наче дозрі-
лий плід, чекала наступного завойовника.
* У
польсько-литовську добу українці називали себе
русинами — слово, утворене від «Русь». Так
само називалися й білоруси. Росіян у ті часи
головним чином називали московитами.
Серед перших, хто
скористався цією можливістю, були литовці. У
середині
XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі
відсталі язичницькі племена,
щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену
німецьких хрестоносців-колонізаторів,
що виник на прибалтійських землях. Із цієї
боротьби литовці вийшли сильнішими
й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші
десятиліття XIV ст. під прово-
дом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на
Білорусію. А у 1340-х ро-
ках, під час правління його сина Альгердаса
(Ольгерда), який рішуче
проголосив,
що «вся Русь просто повинна належати литовцям»,
вони вступили на українські
землі.
До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на
дрібні князівства, розташовані
на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо
зайняло Київ. У 1363 р. литовці ру-
шили на Поділля, завдавши нищівної поразки
Золотій Орді. В той час, підпорядку-
вавши велику частину Білорусії та України
(приблизно половину земель Київської
Русі), Велике князівство Литовське стало
найбільшим в Європі. Його утворення
було видатним організаційним звершенням,
особливо з погляду на те, що здійснене
воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти
собі захоплення литовцями україн-
ських земель як тотальне нашестя лютих орд
чужинців. По суті, до опису цього ці-
леспрямованого процесу краще пасують такі слова,
як проникнення, включення,
приєднання. Під час просування Альгердаса
вглиб України населення часто вітало
його війська, що переважно складалися з
українських підданих або союзників.
Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою
Ордою.
На жаль, брак
джерел про той період не дозволяє історикам
відтворити подро-
биці литовської експансії. Проте існує загальна
думка щодо основних причин цих
швидких і легких успіхів.
Передусім, для
українців, особливо наддніпрянців,
литовське панування було
прийнятнішим, ніж жорстоке іго
Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей
для управління своїми величезними завоюваннями
(більшу частину Великого кня-
зівства Литовського складали українські землі),
дозволяли місцевій українській
знаті обіймати найвищі адміністративні посади.
Така політика заохочувала україн-
ську знать приєднуватися до переможців. Нарешті,
на відміну від монголо-татар, на
литовців не дивилися як на цілковитих чужинців.
Із просуванням культурно відста-
лих литовців, що трималися язичництва, їхня
верхівка швидко потрапляла під куль-
турні впливи своїх слов'янських підданих. Багато
князів із династії Гедимінасів
прийняли християнство. Руська (українська,
білоруська) мова переважної більшо-
сті населення князівства стала офіційною мовою
уряду. Виявляючи незмінну повагу
до місцевих звичаїв, литовці часто
проголошували: «Старого ми не змінюємо, а ново-
го не впроваджуємо».
Литовські
правителі настільки пристосувалися до місцевих
звичаїв Білорусії
та України, що за якісь одне чи два покоління за
виглядом, мовою та поведінкою
вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої
завоюван-
ня, власне, як місію «збирання земель Русі» й
користувалися цим приводом задов-
го до того, як його запозичила Москва — міцніючий
суперник литовців у змаганнях
за київську спадщину. Саме тому Грушевський
доводив, що Велике князівство Ли-
товське зберегло традиції Київської Русі
більшою мірою, ніж Московія. Інші
українські історики навіть твердили, що по суті
воно стало відновленою руською
державою, а не чужоземним формуванням, що
поглинуло Україну.
Хоч які були
солідні завоювання литовців на Україні, більш
тривалий і всеохоп-
люючий вплив на долю українців мала справити
експансія Польщі. Початок їй поклав
Казимир Великий (1320—1370), відновивши
середньовічну польську монархію.
У просуванні на схід короля підтримували три
сили: магнати Південно-Східної Поль-
щі, що сподівалися поширити свої володіння вглиб
білоруських та українських зе-
мель; католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених; багаті міщани
Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі
важливі торгові шляхи в Галичині. Лише
через дев'ять днів після смерті Болеслава
(останнього незалежного правителя кня-
зівства) король Польщі у квітні 1340 р. вступив у
Галичину. Зробив він це під приво-
дом захисту католиків краю, якими переважно були
городяни-німці. Але все вказує
на те, що Казимир заздалегідь планував цей крок,
іще у 1339 р. уклавши угоду
з Людовіком
Угорським, за якою обидва королі мали діяти
спільно у завоюванні
України.
Зате для поляків
захоплення українських земель не відбувалося
так легко, як
для литовців. Не встиг Казимир повернутися до
Польщі, як норовливі галицькі
бояри під проводом Дмитра Детка
встановили свою владу в краї. Казимир був зму-
шений визнати Детка фактичним правителем
Галичини. За це останній неохоче
визнав обмежену зверхність польського короля. Ще
більшу загрозу польським на-
мірам у Галичині й на Волині становили литовці.
Оскільки син Гедимінаса Любарт
був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то у 1340 р. волинські
бояри
визнали молодого литовського князя своїм
сюзереном. І, коли у 1344 р. помер
Детко, грунт для сутички між
поляками й литовцями за галицько-волинські зем-
лі був готовий.
Протягом понад
двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися
з литовцями,
підтримуваними більшістю українців, за Галичину
й Волинь. На відміну від княжих
чвар, що для населення Давньої Русі були вже
чимось звичним, ця боротьба набула
нового тривожного виміру. Проголосивши себе
«щитом християнства», поляки,
частково з переконання, а частково з метою
заручитися підтримкою папи, зобража-
ли своє просування на схід як хрестовий похід
проти язичників-литовців і схизма-
тиків — православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально
й культурно неповноцінних не крило в собі добра
для майбутніх польсько-україн-
ських взаємин.
У 1349 р. в
результаті надзвичайно вдалої військової
кампанії Казимир підпо-
рядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті,
у 1366 р., війна закінчилася
польською окупацією всієї Галичини й невеликої
частини Волині. Решта Волині
лишалася за литовцями. Але навіть тоді поляки ще
не змогли надійно закріпитися
на своїх величезних завоюваннях в Україні.
Завоювання ці охоплювали близько
52 тис. кв. км із населенням 200 тис. чоловік і
збільшували землі Польської корони
майже на 50 °о.
У згаданому пакті
з Людовіком Угорським Казимир погоджувався на
перехід
до Людовіка польської корони та
українських земель у випадку, якщо Казимир
помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир
помирає, лишивши тільки чо-
тири доньки. Угорці займають Галичину.
Віце-королем Людовік призначає
дові-
реного васала Владислава Опольського й насаджує по всій
Галичині угорських уряд-
ників. Однак те, що було втрачено внаслідок
династичних угод, поляки повернули
шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р.
королевою Польщі стала дочка
Людовіка Угорського Ядвіга, яка
через два роки рішуче й остаточно приєднала
Галичину до володінь Польської корони.
Спочатку поляки з
обережністю впроваджували зміни серед своїх
нових підда-
них. За прикладом останніх правителів Галичини
Казимир називав ці землі «ко-
ролівством Руським». Поряд з латиною вживалася й
руська мова, у краї й далі хо-
дила своя монета. Але з'являлися ознаки того, що з
давнім життям було покінчено.
Вже у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його
від узятих перед «православними схизматами»
зобов'язань зберігати їхні давні
обряди, привілеї та традиції. Папа тільки й
чекав цього. Католицька церква, що,
завдячуючи королівській щедрості, незабаром
перетворилася на найбільшого в Га-
личині землевласника, безпосередньо
підтримувала намагання підірвати православ-
ну церкву.
У 1375 р. у Львові
було засновано католицьке архієпископство.
Тим часом по
всій землі стали виникати монастирі, особливо
францисканського та домінікансько-
го орденів. Вони обслуговували католицьке
населення, що швидко зростало. Це
була польська, німецька, чеська та угорська
шляхта, котра дістала землі в Гали-
чині, а також німецькі городяни, запрошені
польськими монархами для
сприяння
розвитку міст.
Багато галицьких бояр перейняли віру польської
шляхти, особливо
після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками
статус. До середини XV ст.
після реорганізації Галичини в Руське
воєводство, тобто провінцію Польського
королівства, і впровадження тут латини як
офіційної мови мало що лишилося від
гордого колись Галицького князівства.
Підпорядкування
поляками земель і населення України було
важливим пово-
ротним пунктом в історії обох народів. Для
поляків це означало сталу орієнтацію
на Схід, на відміну від західної, що переважала
раніше; ця зміна несла далеко-
сяжні політичні, культурні та
соціально-економічні наслідки. Для українців це
було більш ніж просто заміною своїх правителів
чужими: воно означало підпорядку-
вання чужій нації з іншою релігією й культурою.
Незважаючи на певні позитивні на-
слідки такого симбіозу, згодом із нього виріс
гострий релігійний, соціальний та
етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і
поширився на всі царини життя
України.
З урегулюванням
галицького конфлікту провідні політики Польщі
та Литви
зрозуміли, що їх об'єднують важливі спільні
інтереси. Обидві країни перебували
під загрозою агресивних планів Тевтонського
ордену, що панував на. Балтійському
узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією на
сході, Литва була нездатною
чинити опір німцям на півночі. І без того складна
ситуація погіршувалася швид-
ким зростанням могутності й престижу
Московського князівства, що загрожувало
зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені
династичними зв'язками з угорцями
і прагнучи заволодіти іншими українськими
землями, шукали нових можливостей
для здійснення своїх намірів. У цей момент
магнати Південно-Східної Польщі
висунули несподівану пропозицію: укласти унію
між Польщею та Литвою, одру-
живши польську королеву Ядвігу з
новим великим князем литовським Ягайлом
(Ягеллом).
У 1385 р. у
невеликому білоруському місті обидві країни
уклали Кревську унію.
За руку королеви Ядвіги і, що
вірогідніше, за титул короля Польщі Ягайло разом
із виконанням інших умов зобов'язався навернути
литовців у католицизм, а землі
Литви та України «на віки вічні» приєднати до
Польської корони.
Принаймні з
формального боку виходило так, ніби за титул
короля Польщі
Ягайло погоджувався ліквідувати Велике
князівство. Але, незалежно від угоди
польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство
Литовське лишалося достатньо
могутнім і життєдіяльним, а литовська знать —
надто впевненою в своїх силах,
щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й
українська опозиція полякам
згуртувалася навколо талановитого й
честолюбного кузена Ягайла
князя Вітаутаса
(Вітовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати
його фактичну владу над Великим
князівством. Хоч Польща й Литва були пов'язані
між собою Кревською унією, за
Вітаутаса Литва зберігала власну незалежність.
Кілька разів Вітаутас фактично
ро-
бив спроби розірвати зв'язки з Польщею й здобути
собі королівський титул. І хоч
ці спроби провалилися, вони досить переконливо
свідчили про те, наскільки міцно
продовжувала триматися в сідлі українська та
литовська знать Великого князів-
ства.
Для українських
феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав
якесь політичне
значення) збереження автономії Великого
князівства було справою великої ваги,
оскільки литовці, на відміну від поляків,
визнавали їх за рівних собі. Більше того,
у двох випадках Вітаутас продовжував особливо
милу серцю його українських
васалів політику. Він відновлює почате Альгердасом просування на схід,
щоб «зби-
рати
руські землі», а також із наміром підкорити
розрізнені залишки Золотої Орди
йде на південь і паралельно зводить систему
укріплень для захисту своїх підданих
від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до заходів, що
куди
менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє
значення, слід у загальних рисах
охарактеризувати політичний устрій Великого
князівства.
Політика
великих князів литовських. Велике князівство
Литовське певною мірою
нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд
напівнезалежних князівств,
якими правили члени династії Гедимінасів.
Князівства ці прилягали до міста Віль-
нюса — столиці князівства та резиденції великих
князів. Проте існувала велика
відмінність, особливо помітна за князювання Вітаутаса, що дозволила Литві
уник-
нути тієї роздробленості, якої зазнала Київська
Русь: великі князі литовські були
цілком однозначно верховними правителями, а не
просто першими серед рівних
у династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан
речей, Вітаутас проводить ряд
реформ. Його непокоїло те, що багато князів із
Династії Гедимінасів, котрі україні-
зувалися, пустили настільки глибоке коріння у
своїх землях, що стали пройматися
місцевими інтересами більше, ніж справами
Великого князівства в цілому. Деякі
навіть підозрювалися у сепаратистських
настроях.
Щоб виправити
ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з
одних воло-
дінь до інших, позбавляючи їх
місцевої підтримки. Так, Федір Любартович
маєток за маєтком був позбавлений своїх
багатих волинських земель. Натомість
йому запропонували куди менш привабливе Новгород-Сіверське князівство
(яке
він і не подумав прийняти),
забране у Володимира Альгердовича,
а той у свою чергу
дістав менші володіння. Якщо ж князь опирався, як,
наприклад, Федір Коріатович
Подільський, Вітаутас звинувачував його в
непокорі, нападав на нього зі своїм вій-
ськом і змушував тікати у вигнання. На місце
напівнезалежних князів Вітаутас при-
значав власних урядників, часто із числа
нетитулованих бояр, які володіли земля-
ми «з ласки великого князя». Зміни торкалися
навіть дрібних бояр. Щоб зберегти
свої землі, вони були зобов'язані відбувати
військову службу у великого князя. Так
українська знать стала об'єктом сильної
централізованої влади, раніше їй неві-
домої.
Така політика
викликала серед українців повсюдне
невдоволення, і подальші
події були ще загрозливішими. У 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітаутасом
дарувати литовським боярам-католикам такі ж
широкі права, які незадовго до
того здобула собі польська шляхта. Щоб
прискорити втілення цього, 47 польських
шляхетних родин запропонували такому ж числу
литовських боярських родів за-
позичити їхні герби. Проте із зближенням
польської та литовської знаті посилю-
вався розрив між знаттю литовською та
українською. Поділ на католиків і право-
славних, що виник у Великому князівстві
внаслідок Кревської унії 1385 р.,
тепер
поглиблювався суспільними й
політичними привілеями католиків. Невдоволення
цим становищем у православному середовищі
вирвалося на поверхню у 1430 р.
після смерті Вітаутаса.
У тому ж році,
спираючись на підтримку деяких литовських
магнатів, що не
схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці
обрали великим князем молод-
шого брата короля Ягайла — Свидригайла, сіверського
князя зі Східної України.
Попри своє католицьке віровизнання цей
авантюристичний і досить бездарний у полі-
тиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з
українським православ'ям і незабаром
після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має
намір обмежити чи навіть порвати
узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до
величезних східних земель, поляки
вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь.
Намагаючись підірвати владу
Свидригайла зсередини, вони організували серед
литовців пропольську партію, яка
оголосила недійсним обрання Свидригайла великим
князем і обрала натомість
Сигізмунда
Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р.
Велике князівство розкололося на два ворожих
табори: населені литовцями землі
стали на бік Сигізмунда, тоді як українці
підтримали Свидригайла.
Питання, що
розділяли ці два табори, мали вирішальне
значення. Чи продовжу-
ватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі,
укра-
їнці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи
отримають поляки доступ до ве-
личезних українських земель Великого
князівства? Після кількох безладних сути-
чок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська
пар-
тія. Надавши православній знаті однакові з
католиками права, Сигізмунд привернув
на свій бік багатьох українських прихильників
Свидригайла. Застосувавши такти-
ку терору, наприклад, спаливши живцем
митрополита смоленського Герасима,
він іще більше заохотив відступництво.
Внаслідок цього конфлікту під Польщу
потрапила ще одна українська земля — Поділля.
Проте Волинь, населення якої
чинило запеклий опір польським загарбникам,
лишилася у складі Великого князів-
ства. Так чи інакше, польський вплив і тиск
негативно позначилися на мирних
раніше взаєминах між литовцями та українцями.
У середині XV ст.
стосунки між литовською та українською знаттю
погіршилися,
особливо після того як новий великий князь
Казимир Ягеллонович провів ряд
ре-
форм, спрямованих на цетралізацію
влади. У 1452 р. окупована литовськими вій-
ськами Волинь була на польський зразок
перетворена на звичайну провінцію під
управлінням урядника великого князя. У 1471 р.
подібна доля спіткала й Київ із при-
леглими територіями. Марно домагалися українці
того, щоб таке престижне місто,
як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним
правив князь, а не урядник
без титулу,— рештки державності Київської Русі
та українського самоуправління
швидко й незворотно зникали.
Піднесення
Москви. Якщо великі князі литовські не дуже
турбувалися тим, щоб
зберегти прихильність своїх українських
підданих, то великі князі московські, навпа-
ки, плекали їхню прихильність. А вони були тепер
силою, з якою належало рахува-
тися. Протягом поколінь, запобігаючи ласки своїх
володарів — ханів Золотої
Орди, князі московські посіли провідне місце
серед російських князівств. Із часом
свою першість вони перетворили на владу: відтак у
1474 р. Москві підкорилося кня-
зівство Ростовське, в 1478 р.— Новгород із його
багатими й неозорими володіння-
ми, а в 1485 р.— останній серйозний суперник —
Тверське князівство. Маючи
під своєю зверхністю майже весь Північний Схід,
Москва в 1480 р. скинула вікове
монголо-татарське іго.
Поширення експансії Москви викликало
необхідність виправ-
довувати ЇЇ. Так постала
доктрина так званого «третього Риму». В ній
проголошува-
лося, що після падіння Риму й
Константинополя Москві було призначено стати
третьою вічною, священною і всесвітньою
імперією. Водночас князь московський
Іван III прибрав собі титул «государя всієї Русі»
й проголосив, що всі землі колиш-
ньої Київської Русі мають тепер належати Москві.
Литву глибоко
непокоїли дії та слова Москви. У 1490-х роках, коли
військо
росіян наблизилося до литовських князівств біля
Чернігова, їхні православні пра-
вителі добровільно визнали зверхність Москви.
Були й інші ознаки того, якою при-
вабливою ставала Москва для українських
феодалів Литовської держави. Дещо
раніше, у 1481 р., князь Федір Бєльський,
українізований онук Альгердаса,
змо-
вився з кількома православними князями вбити
тодішнього великого князя литов-
ського і короля польського Казимира
IV і передати українські землі під владу Моск-
ви. Змову було розкрито, й хоч Бєльському
вдалося втекти до Москви, інших учасни-
ків схопили і стратили.
Ще небезпечніший
вибух невдоволення української знаті стався у 1508
р., коли
Михайло Глинський — впливовий і
талановитий магнат із західноєвропейською
освітою —
організував проти великого князя Сигізмунда
повстання українських
козаків і шляхти. У закликах до прибічників він
говорив про необхідність захисту
«грецької віри» та відновлення Київського
князівства. Проте не встиг цей рух поши-
ритися/як сильне польсько-литовське військо
змусило Глинського втекти до
Москви.
Повстання 1508 р. було визначним не тільки як вияв
невдоволення українців Вели-
кого князівства, а й тим, що українська верхівка
востаннє знайшла в собі внутріш-
ню впевненість, щоб зі зброєю виступити на захист
своїх прав.
Кримське
ханство. І без того гострі проблеми
ускладнювалися появою на півдні
нової загрози. Під час повільного занепаду
Золотої Орди її кочові васали — татари,
що населяли Причорноморське узбережжя,
відокремилися, утворивши Кримське
ханство під управлінням династії Гіреїв.
Незважаючи на те, що кримські хани та
їхні одноплемінники — ногаї —
панували на величезних степових просторах, що
простягалися від Кубані до Дністра, їм не під
силу було підкорити багаті генуезькі
та грецькі торговельні міста на Кримському
узбережжі. Тому вони шукали допомоги
одновірців-мусульман, недавніх завойовників
Константинополя — оттоманських
турків. У 1475 р. оттоманські
ударні сили захопили Кафу й
більшість інших прибе-
режних міст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська імперія мала свій
плацдарм на Україні, який вона розширила у 1478 р.,
змусивши хана Менглі Гі-
рея прийняти верховенство оттоманського
султана. Проте кримські хани зберігали
значну автономію й часто проводили політику, що
найкраще відповідала їхнім інте-
ресам. Серед найголовніших її кроків були часті
наскоки на сусідні українські зем-
лі з метою захоплення невільників (ясиру), яких
потім продавали на ринках Кафи
й Константинополя. І знову небезпека із степу
нависла над осілим людом, що мешкав
на його рубежах.
На початок XVI ст.
стало очевидним, що Велике князівство Литовське
близьке
до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього
Чернігів і Стародуб на
північному
сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло
протистояти двом великим
вторгненням татар. У 1562—1570 рр. наростаюча криза
сягнула критичної межі,
коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством.
Виснажені ве-
личезними воєнними витратами й опинившися перед
загрозою московського вторг-
нення, литовці звернулися до Польщі по допомогу.
Поляки готові були її надати,
але за плату. Тепер головною умовою вони
поставили об'єднати в одне політичне
ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував
спільний монарх.
Побоюючись
поступитися своїм панівним становищем перед
польськими конку-
рентами й занепокоєні небезпекою зростання
католицьких впливів, литовські та
українські магнати опиралися остаточному злиттю
з Польщею. Але невдоволена
пануванням магнатів середня та дрібна шляхта
підтримала поляків,
сподіваючися
здобути собі широкі привілеї, якими
користувалися польські феодали.
Скликаний у 1569 р.
в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив
у драматичній та гострій
боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів,
магнати
Великого князівства на чолі з протестантом .іитовським князем Кшиштофом
Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким за-
лишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки
дрібної шляхти на Волині,
у Підляіііші та Києві оголосили
про приєднання цих земель до Польщі. Це
змусило норовистих магнатів повернутися за стіл
переговорів, і 1 липня 1569 р.
була укладена Люблінська унія.
Внаслідок
підписання унії утворилася Річ Посполита, що
мала єдиного вибор-
ного короля, сейм, гроші, податки та єдину
зовнішню політику. Але Велике князівство
певною мірою зберігало автономію, зокрема
місцеве врядування, військо,
скарб-
ницю та систему судочинства. Та тепер до
Польської корони відходили всі україн-
ські землі, що раніше належали литовцям.
Люблінська унія
1569 р. стала для українців подією величезної ваги.
Попри всі
свої недоліки Велике князівство Литовське
протягом двох століть створювало для
них сприятливі умови існування.
Українські князі хоч і підпорядковувалися литов-
цям, однак мали великий вплив у суспільній,
економічній, релігійній та культурній
царинах життя. Проте, як свідчила
доля Галичини, що першою потрапила під вла-
ду Польщі, з переходом українських земель від
Литви до Польщі було поставлено
під сумнів саме існування українців як окремої
етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на
авансцену вийшли країни, які в наступні століття
визнача-
тимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів
на Україні добилася Литва, прав-
ління якої виявилося найбільш прийнятним для
українців. Але більш численна й
агресивна польська шляхта поступово витіснила
литовців з України. Вдаючись до
військового тиску на Литву та дипломатичних
угод, вона визначила найбагатші укра-
їнські землі як головний об'єкт своєї експансії.
На задньому плані вимальовувалися
інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це —
царство Московське, яке швид-
ко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із
всемогутньою Оттоманською імпе-
рією. Очевидно, що за таких обставин перспективи
досягнення Україною незалеж-
ності були малообіцяючими.
Знать окремих
українських земель кілька разів робила спроби
стати на захист
своїх інтересів. Найвизначнішими з них були
захоплення влади в Галичині Дмит-
ром Детком у 1340-х роках, коли
згасла місцева династія князів, підтримка
україн-
цями Свидригайла у 1430-х роках і
литовське повстання Глинського
у 1508 р. Але
чужоземне й насамперед польське панування
породило нове явище — культурну
асиміляцію української знаті панівною державою.
Поступово ототожнюючи власні
прагнення з потребами держави, що виявила
готовність іти їй назустріч, україн-
ська шляхта втрачала здатність боронити місцеві
інтереси.