Прес РелізВиступ Президента України Л.Д.КУЧМИ у Верховній Раді України 22 лютого 2000 року23 лютого 2000 р. № 10
Шановний Іване Степановичу!
Подаючи до Верховної Ради згідно зі статтею 106 Конституції України Послання про стратегію економічного і соціального розвитку нашої країни на 2000-2004 роки, вважаю за необхідне привернути увагу народу та парламенту до ключових проблем організації життя держави і суспільства. Виходжу з того, що перехідний, переломний етап вітчизняної історії, який збігся у часі з радикальними змінами у світовому устрої, істотно підвищує вимоги і завдання, що постають перед нами. Утвердитися і вибороти право на гідне життя зможуть лише ті нації і ті країни, які невідкладно, вже сьогодні зуміють виробити для себе лінію та логіку динамічного і неухильного економічного зростання, правильно визначать свої пріоритети і своїх партнерів, убезпечать себе від витіснення на узбіччя загальноцивілізаційного процесу. Пропущена крізь призму наших та світових реалій, ця теза посилюється такими аргументами. Йдеться перш за все про те, що Україна, звівши свою державну конструкцію, має тепер взятися за її внутрішнє облаштування, зосередитися на собі. Що, у свою чергу, вимагає остаточного усвідомлення всіма: повернення назад не буде. Вже одне це може істотно прискорити наш розвиток, стати потужним його рушієм. Тим, хто продовжує думати і діяти інакше, треба зважити ціну, яку довелося б заплатити за втрату незалежності. Як політичне мрійництво, так і ідеологічні заперечення повинні поступитися місцем жорсткому прагматизму і точному розрахунку, державному інтересу. Розвернути країну назад, від ринкового вибору та демократичних перетворень, означало б поставити її перед прірвою. Переконаний: ніхто катастрофи не хоче. Другий аргумент - зовнішній. У наш час долю людства, країн і народів дедалі більше починають визначати глобальні процеси. Вони відбуваються у всіх сферах - політиці, культурі і особливо в економіці, кидаючи виклик усталеному світопорядку. Одне лише порівняння: на 20 відсотків населення планети, яке проживає у багатих державах, припадає 86 відсотків світового валового внутрішнього продукту, а на таку ж кількість людей у бідних країнах - всього один відсоток. Для України немає іншого вибору, ніж з ходу включатися у глобальні процеси, зберігаючи та зміцнюючи при цьому себе як державу, свою національну ідентичність. І захищати при цьому свою економіку, забезпечуючи розумні межі її відкритості. Такі основні обставини продиктували як зміст і спрямованість Послання, так і процедуру підготовки та опублікування проекту. Слід сказати, що вивчення й узагальнення громадської думки щодо нього виявилося дуже непростою і трудомісткою справою. Пропозиції, побажання і зауваження надходили з багатьох джерел і в різних формах. Загалом в обговоренні взяли участь понад 1 млн.людей. Причому, і тут була головна складність, точки зору на одні і ті ж проблеми науковців, народних депутатів, господарських керівників, управлінців, просто громадян нерідко розходяться - аж до протилежності. Тому в остаточних висновках я спирався передусім на думку експертів. Водночас не вважаю документ, так би мовити, закритим. Тим більше, що йдеться про перспективу. Користуючись нагодою, складаю вдячність усім, хто висловив свою думку щодо Послання і сприяв роботі над ним. Сьогодні у мене є підстави вважати, що окреслені у Посланні опорні, віхові точки пройшли широку громадську експертизу.
А відтак внесений документ буде покладено в основу організації життя держави і суспільства, дій владних структур на наступні п’ять
років.
Шановні народні депутати! Усім нам важливо осягнути зміст, характер та обсяг завдань, які необхідно реалізувати за цей період. І насамперед те, що вони на порядок складніші і масштабніші, ніж ті, які здійснювалися у попередні роки. Зараз для нас не можуть вважатися достатніми темпи зростання, цілком прийнятні для країн зі стабільною економікою. Належить привести в дію механізми випереджаючого розвитку. Тобто такі, які забезпечили б показники, суттєво вищі від середніх у світовій економіці. Саме це я мав на увазі, передбачаючи у Посланні довести щорічне зростання валового внутрішнього продукту до 6-7 відсотків. Вважаю це стрижневим завданням, епіцентром економічної політики на наступне п’ятиріччя. Такі темпи потрібні для того, щоб, по-перше, компенсувати втрати минулих років і взяти належний розгін на перспективу; і, по-друге, забезпечити відчутні зрушення у соціальній сфері, реально піднести життєвий рівень наших людей, насамперед малозабезпечених. Досягти цієї мети можна буде за умови максимального підпорядкування їй основних важелів не лише промислової та аграрної політики, а й фінансової, у тому числі податкової, грошово-кредитної, банківської. Обгрунтовуючи саме такий курс, я хочу привернути увагу до чинників, які об’єктивно повинні сприяти його реалізації, виходу України на належне їй місце у світовому співтоваристві на початку наступного століття.
По-перше, Україна є новим державним утворенням. Тобто молодим державним організмом, який постійно й активно шукає нові форми свого розвитку і, якщо хочете, просто приречений на динамізм та здоровий реванш за віки бездержавного існування. Зрозуміло, що для цього потрібна відповідна політика. кажу про наш господарський комплекс, за всієї його успадкованої деформованості, наш інтелектуальний потенціал, передові позиції у ряді галузей дають шанс вийти в число розвинених країн світу, зробити український технологічний стрибок у XXI столітті. По-третє, перехід до нових форм життя висуває на передній план нову генерацію людей, які прагнуть до самореалізації і мають для цього об’єктивні передумови. Їхні амбітність, підприємливість і працездатність спроможні слугувати локомотивом у прискоренні економічного і соціального розвитку держави. Такі люди вже на підході. Завдання полягає у тому, щоб відкрити їм доступ до політики і влади, до живої конкретної роботи. По-четверте, геостратегічне становище України. Воно вимагає і дозволяє адаптуватися до умов співіснування з пострадянським простором, Європою і Сполученими Штатами Америки, країнами Сходу. У поєднанні з поліетнічністю і багатоконфесійністю українського суспільства це створює сприятливі умови для моделювання інтегрованої концепції розвитку. А в більш широкому плані, і це по-п’яте, гармонізувати свою національну ідею з напрямами та принципами розвитку людства. Тим більше, що її пошук збігся у часі з формуванням нової ідеології світового устрою. З урахуванням усього цього хочу викласти підсумок основоположного характеру: за змістом і рівнем організації життя ми можемо і повинні стати новою українською нацією, яка синтезувала б у собі кращі традиції свого народу і водночас ішла в ногу з загальносвітовими процесами. Такий висновок підкріплюється і реальними тенденціями нашого розвитку.
Стратегія економічного і соціального розвитку України вибудовується не на порожньому місці і базується не тільки на планах і намірах. Зараз є всі підстави констатувати - вперше за тривалий період - незаперечні ознаки екопомічної стабілізації. В Україні зупинено падіння валового внутрішнього продукту. Почало зростати промислове виробництво. Другий рік підряд збільшуються інвестиції. Відмічена у Посланні позитивна динаміка минулого року поглибилася у січні. Приріст ВВП вперше за десять років склав 3,4 відсотка. І так само вперше за десятиріччя збільшилися, й істотно - на 5,3 відсотка - обсяги промислового виробництва. Причому в усіх основних галузях, за винятком паливної. Не можу не відзначити ще два принципових моменти - випереджаючі темпи випуску товарів народного споживання і зростання обсягів виробництва у машинобудуванні. Зрозуміло, що такі тенденції ще треба закріпити, поглибити, а головне, зробити необоротними. Але вже сьогодні вони переконливо засвідчують: творчий, будівничий потенціал України не вичерпано, він є і потребує повного, оптимального використання. Акцентую на цьому увагу і через те, що за нинішніх труднощів - а їх, звичайно, скидати з рахунку не можна - багато хто опустив руки, переконує себе і світ, що ми бідні і нічого доброго попереду, як говориться, не світить. Відповідно у нас розучилися бачити позитив, помічати тих, чиїми зусиллями створюється і примножується ресурс зростання. І з цієї причини штучно занижуємо перед собою планку вимог: тільки б вижити, а не зростати. А від скигління нічого не приростає і прирости не може.
Такими ж символами стали й імена їхніх керівників - Бориса Євгеновича Патона, Георгія Марковича Скударя, В’ячеслава Олександровича Богуслаєва, Анатолія Костянтиновича М’ялиці. Вони не випадково першими започаткували когорту Героїв України. Водночас можу назвати і чимало інших, які також за нинішніх надскладних умов демонструють свою енергію, ініціативу, підприємливість, уміння ефективно працювати. В Інституті електродинаміки Академії наук під керівництвом його директора Анатолія Корнійовича Шидловського розроблені ефективні методи боротьби з технологічними втратами в електричних розподільчих мережах. Щорічний ефект - економія до 20 млрд.кіловат-годин, або понад 500 млн.доларів. Впевнено збільшує видобуток вугілля Державна холдингова компанія "Ровенькиантрацит". 16 українських виробників об’єднали свої можливості в "Групі "Норд" на базі одноіменного Донецького акціонерного товариства. Вони практично на рівних конкурують з відомими у світі корпораціями з випуску сучасної побутової техніки. Товари народного споживання сучасної якості виробляють акціонерні товариства "Трембіта" у Чернівцях і "Весна" у Львові. Стабільно працюють і динамічно розвиваються вже цілі території. Потужний темп взято у місті Іллічівськ Одеської області, де міським головою Валерій Якович Хмельнюк. Скажу лише про деякі параметри економічного і соціального розвитку Іллічівська:
Серед тих, хто знайшов своє місце за нових умов, зумів вистояти і нарощує виробництво продукції і зміцнює свою економіку, вже багато сільських колективів різних форм власності та господарювання - КСП і агрофірми, фермерські господарства і селянські спілки, акціонерні товариства. Так само широка їхня географія - від Закарпаття до Сумщини і від Полісся до Причорномор’я. Тобто люди вільно, без усякого примусу і диктату обирають ті форми організації виробництва, які вважають прийнятними і вигідними для себе. Не тільки назву, а й саму свою сутність змінив колгосп імені Кірова Білозерського району на Херсонщині, який очолює Дмитро Костянтинович Моторний - патріарх української ниви, двічі Герой Соціалістичної Праці, кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Тепер це приватно-орендний кооператив "Зоря". Колгосп був добрий, добре пішли справи і після того, як у 1997 році тут провели паювання землі та майна. Успішно адаптувавшись до нової ситуації, селянський кооператив нарощує виробництво продукції і рентабельність, утримує великий соціально-культурний комплекс. Я радив би частіше бувати у таких господарствах тим, хто виступає проти реформування аграрного сектора. А отже, проти того, щоб люди ставали не тільки господарями на своїй землі, а й її власниками. Мабуть, ми повинні уважніше прислуховуватися до селян, особливо пенсіонерів, які почали одержувати орендну плату за свої земельні і майнові паї. Нерідко виходить так, що ці люди знають зміст і спрямування указів Президента краще, ніж ті, кому укази належить виконувати. Логіка у таких керівників нехитра: навіщо напружувати мозок, якщо дуже непогано бути таким собі сучасним поміщиком. Просто аж незручно вже вкотре доводити деяким політикам і політичним партіям очевидне: захищаючи колгоспи, вони фактично ратують за консервацію на селі злиденності і кріпацької залежності людей. Наші спільні зусилля мають бути спрямовані зовсім в інший бік - на те, щоб економічна свобода, навіть на цьому початковому етапі, розковувала ділову ініціативу, виводила в авангард радикальних перетворень нову генерацію людей, здатних мислити і діяти по-сучасному, по-ринковому. Іншими словами, потрібно зробити позитивні здобутки масовим, повсякденним явищем, нарощувати їх критичну масу для проривів в економіці та соціальній сфері. І забезпечувати на цій основі нову якість життя. А сьогодні давайте всі разом подякуємо тим, хто своєю працею, досвідом і прикладом будує Україну.
Долю і темпи ринкових перетворень визначають не стільки економічні програми, скільки здатність влади і народу, держави і суспільства мобілізуватися і діяти як єдиний, злагоджений організм. Діяти так, як того вимагають масштаби і глибина завдань. Тому я вважаю за необхідне зупинитися далі на чинниках і передумовах, від яких великою мірою залежить реалізація запропонованої стратегії економічного і соціального розвитку України. На перше місце ставлю проблему державної політики і дієздатності влади. Нам слід серйозно домовитися про принципи, на яких має будуватися державна політика. Вона повинна бути, перш за все, українською, єдиною і узгодженою, ефективною і відповідати особливостям моменту, часу, доби. Для цього потрібно, щоб кожна з гілок державної влади керувалася єдиними базовими цінностями, законами та ефективно діяла суворо у межах своїх повноважень. Сьогодні ми багато втрачаємо саме через те, що державна політика є фрагментарною, розбалансованою, а іноді й різновекторною, з внутрішніми суперечностями. Що виразно прослідковується у питаннях як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики. Політичні погляди, уподобання й антипатії можуть бути різними, що цілком природно. Але вони жодною мірою не повинні шкодити інтересам держави. Втрата Україною за останнє десятиріччя половини свого економічного потенціалу - це плата не лише за гріхи комунізму. Це також плата, і немала, за непослідовність, суперечливість політики та слабкість влади, за антисистемність і контрпродуктивність політичного процесу. Якби, боронь Боже, реалізувалися засадничі позиції хоча б частини партій, груп та окремих осіб, то суспільство було б просто зруйноване, підірване зсередини. Звідси те значення, яке я надаю базовим цінностям, що мають бути обов’язковими для всіх і не підлягати ревізії. Відношу їх до стратегічних пріоритетів, насамперед для державної влади. Під цим кутом зору загалом оцінюю зміни, що сталися останнім часом у Верховній Раді. Треба, щоб налаштованість на входження у парламентське русло, яка намітилася, була остаточною. Не можу не відзначити, що парламент - чи не вперше за роки незалежності - знайшов у собі мужність і розділив з Урядом відповідальність за непопулярні кроки при прийнятті бюджету.
Хотів би бачити наш парламент як єдине ціле, консолідований орган, де не повинно бути переможців і переможених, диктату більшості над меншістю чи навпаки. На мою думку, слід невідкладно прийняти закон про опозицію або включити відповідний розділ у закон про політичні партії. І головне не формальний бік справи, а відповідність загальноприйнятим цивілізованим стандартам. Остаточна нормалізація обстановки у парламенті диктується нагальною необхідністю активізації законотворчого процесу і поліпшення його якості. Сьогодні цей процес безсистемний. Немає концепції, яка передбачала б внутрішню його логіку, синхронізацію з поточними потребами і перспективними проблемами суспільного життя. Закони нерідко приймаються недовершеними, з явними слідами лобіювання, вже незабаром після виходу обростають численними змінами і доповненнями. Усе це ускладнює їх сприйняття навіть фахівцями, не кажучи вже про пересічних громадян, і практичне застосування, створює можливості для порушень і зловживань. За приклад можна взяти закон про підприємництво. Він надавав громадянам право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. А потім закон зазнав істотної трансформації. І врешті-решт вийшло так, що кількість промислів, на заняття якими потрібно одержати дозвіл, зросла більш як у п’ять разів і сягнула за півсотні. Цим не тільки обмежено ініціативу громадян, їхнє право самим вибирати собі рід занять - розширилося поле для чиновницького свавілля, бюрократизму, корупції. Особливо наголошую на необхідності докорінної зміни ідеології законотворення. У переважній своїй більшості наші закони несуть на собі відбиток, такі собі родимі плями попередньої системи, коли пріоритет беззастережно віддавався державі, владі, а вже потім ішли громадянин, особистість. Така система пріоритетів мало змінилася після прийняття Конституції. Людину як найвищу суспільну цінність, її права і свободи ще не поставлено у центр нормотворчої діяльності, а відповідно і практичної роботи державних органів, владних структур. Цю піраміду треба перевернути. Дозволю собі також нагадати, що з 1996 року, з часу прийняття Конституції, ухвалено лише чверть з більш як 50 конституційних законів. Не оновлене трудове, земельне, житлове законодавство, не схвалено Цивільний, Господарський, Податковий, Кримінальний, Процесуальний кодекси, не впорядковане законодавство про судоустрій.
Маємо 180 юридичних вузів та факультетів, наукові заклади у системі Національної академії наук, спеціалізовані відомчі структури. Тут цілий загін науковців - до тисячі докторів і кандидатів юридичних наук. Маємо, нарешті, Академію правових наук. Отже, вся справа в організації роботи, надмірному захопленні політичними розборками на шкоду нормотворчому процесу. Ще раз просив би народних депутатів зважити, що від цього програє економіка, страждають люди. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що радикальні зміни в суспільному житті менш за все відбилися на нашій судовій системі. Та ідеологія, яка домінує у законотворчості, багато в чому властива і судовій практиці. Переважає, як і раніше, репресивно-каральне спрямування, а захист людини, її прав, честі і гідності перебуває на другому плані. Зараз із кожних ста засуджених 36 направляються у місця позбавлення волі. Для порівняння: у Німеччині до 83 відсотків засуджених застосовується таке покарання, як майнові стягнення. До речі, через різні системи цінностей у законодавстві та практиці його застосування ми вже починаємо програвати міжнародні судові процеси. Незалежність суду не повинна трактуватися як корпоративна замкненість. Я хотів би бачити більше співпраці з Верховною Радою, Кабінетом Міністрів на стадії підготовки законопроектів, в аналізі та удосконаленні практики застосування нормативно-правових актів. І насамперед у таких питаннях, що донедавна не були для суду пріоритетними, як захист людини та приватної власності. Конституція вимагає від мене бути гарантом додержання прав і свобод людини та громадянина, і виконанню цієї функції я надалі приділятиму особливу увагу. Так само, як і координації, узгодженню діяльності усіх гілок влади. Перші мої рішення після вступу на посаду на новий термін стосувалися реформування системи центральних органів виконавчої влади і вищого з них - Кабінету Міністрів. Я прийняв практично всі пропозиції нового Прем’єр-міністра щодо складу Уряду, надавши йому можливість сформувати свою команду. Треба розуміти, що цьому Урядові довелося починати за винятково складних умов: реорганізація центральних органів виконавчої влади, невідкладні поточні проблеми, бюджетний процес, переговори щодо реструктуризації зовнішньої заборгованості. Звертаюся до Верховної Ради з проханням доповнити мою підтримку Кабінету Міністрів, яка реалізована, зокрема, у пакеті указів з питань земельної реформи, приватизації, у рішеннях Ради національної безпеки і оборони. Я у принципі не проти підписання угоди про співпрацю між парламентом і Урядом. Але за умови, що в її основі будуть не загальні політичні гасла, а конкретні справи - і насамперед вироблення та реалізація узгодженого плану законодавчих робіт. Пропоную відновити роботу Вищої економічної ради за участю Президента, Голови Верховної Ради і Прем’єр-міністра для визначення та оперативного коригування тактики вирішення економічних і соціальних питань. Та за будь-яких умов, а за такої підтримки особливо, Прем’єр, його заступники, міністри повинні виявляти організованість, самовіддачу, виваженість у рішеннях. І найвищу відповідальність за можливі наслідки кожного свого кроку - зробленого чи не зробленого. Головне - не розгубити кредит довіри, який надано Уряду. Щоб з формули "українська команда реформаторів" з часом не випало останнє слово. Аналогічні вимоги - звичайно, з поправками на специфіку - стосуються і керівників місцевих органів влади. Причому всіх - і виконавчої влади, і місцевого самоврядування. У державі треба керуватися державними, єдиними законами, а не творити свої власні. Це не той випадок, коли у своєму монастирі можна жити за своїм статутом.
Після тривалого періоду роботи, якщо так можна висловитися, виключно на довірі вводиться у практику вивчення стану справ на місцях з відповідними висновками. Це, ясна річ, у декого великої радості не викликає, бо від контролю вже просто відвикли. А закон про місцеве самоврядування у нас прийнято такий, що ряд керівників цих органів сприймає посилення уваги до їхньої роботи мало не як особисту образу. І негайно ж надає цьому політичного забарвлення. Нечіткість і недосконалість правових норм породжують зайве напруження у стосунках між головами державних адміністрацій та Рад, а також між обласними властями і міськими головами. Принаймні у п’яти областях уже доходить до відкритого протистояння. Тому вважаю за необхідне невідкладно повернутися до законів про державні адміністрації та місцеве самоврядування, ще раз уважно їх проаналізувати і зіставити з реальною практикою. І внести відповідні зміни та доповнення. Минулого року 11 відсотків від загального числа керівників було звільнено за серйозні недоліки в роботі. Причому ця цифра, зважаючи на наше традиційне тяжіння до обтічних формулювань та м’якосердя, явно занижена. А якщо додати нові вимоги, що ставляться сьогодні до кадрів, окрім чесності і професіоналізму у звичному розумінні цього слова, то стає очевидним, що кадрова проблема зараз набуває граничної гостроти. Основні її складові бачу такими. Не можна вважати нормальним, що кожен п’ятий з наших державних службовців, причому переважно вищих категорій - передпенсійного і пенсійного віку. У кадровому корпусі намітився небезпечний розрив, вакуум між поколіннями. Це статистичний бік справи. Він засвідчує, що у нас немає системної роботи з резервом кадрів. А за ним постає інший, глибинний підтекст - відповідність кадрів сучасним вимогам. Для реалізації завдань стратегії економічного і соціального розвитку потрібні люди, які вже витримали перші випробування ринком, довели не тільки свою сприйнятливість до цілком нових справ і завдань, а й здатність практично їх реалізовувати. Треба дивитися правді у вічі: у переважній більшості ними можуть бути вже кадри посткомуністичного призову. За одного тямущого капіталістичного прикажчика я віддав би десять комуністів. Це не мої слова. Їх сказав свого часу Ленін, надаючи перевагу професіоналізму перед комчванством і некомпетентністю. За приблизними розрахунками, тільки для промислового та аграрного виробництва нам потрібні на перших порах до 20 тисяч менеджерів-організаторів. Потрібні для тих суб’єктів господарювання, які повинні стати пілотними у ринковій перебудові економіки, прискорено адаптуючись до ринку і демонструючи на практиці його переваги. На підтвердження цього наведу таку цифру: більшу частину всіх надходжень до бюджету зараз забезпечують 650 підприємств, або 0,1 відсотка від загальної кількості платників податків. Це важливо і з тих міркувань, що перетворення повинні здійснюватися не стільки за директивами і планами згори, скільки за потребами та ініціативами знизу.
Візьмемо два металургійні комбінати, зіставні за характером виробництва - Маріупольський імені Ілліча і "Криворіжсталь". Перший з них, яким керує Володимир Семенович Бойко, перебуває на піднесенні. Торік обсяг виробництва зріс тут проти 1998 року у півтора раза, у розвиток підприємства за п’ять останніх років вкладено більше 400 млн.доларів власних коштів. Комбінат сплатив за рік близько 100 млн.гривень податків, він не має боргів перед бюджетом та Пенсійним фондом, з виплатою заробітної плати своїм працівникам, своєчасно і повністю розраховується за газ та електроенергію. І утримує при цьому велику соціальну сферу. А другого гіганта, у Кривому Розі, добили мало не до ручки. Приміром, кредиторська заборгованість - майже півтора мільярда гривень. І лише з приходом нового керівника ситуація стала оздоровлюватися. Найрішучішим чином вимагаю розібратися зі станом справ на кожному підприємстві. Нещадно відсікаючи різного роду посередників, які паразитують на виробництві, знекровлюють його економіку. Адже не секрет, що практично всі більш-менш привабливі підприємства з ліквідною продукцією поділені за сферами впливу між кланами. Такій практиці треба покласти край - раз і назавжди. Це обов’язок у першу чергу урядовців, керівників місцевих органів влади, які нерідко під приводом становлення ринкових відносин повністю пустили діяльність суб’єктів господарювання на самоплив. Загалом нам належить вийти на створення оновленого, потужного і дієздатного державного апарату. Відтак доконечною є потреба у прийнятті фактично нового закону про державну службу, виробленні та реалізації програми підготовки державних службовців та господарських керівників за рахунок внутрішніх можливостей і навчання за межами нашої держави. У більш широкому плані, і підкреслюю це особливо, назріла необхідність формування національної еліти в усіх без винятку сферах. Еліти, яка за своїми духовними, інтелектуальними, професійними вимірами була б осердям нації, продукувала зі свого середовища її знакові постаті. Такі, які могли б слугувати для кожного з нас суспільним еталоном, моральним авторитетом і за якими світ впізнавав би Україну. Такі, яким був для України і для світу Олесь Гончар. Слід подбати про створення максимально сприятливих умов, які дозволяли б помічати задатки, сильні сторони і неординарні якості людей, підтримувати, розвивати і розкривати їх на всіх щаблях становлення особистості. Саме на такі підходи треба перенацілювати нашу систему освіти, яка поки що більше зорієнтована на нівелювання майбутніх громадян. Ми розтринькуємо навіть те багатство, яке нам допомагають знаходити міжнародні дитячі та молодіжні олімпіади з різних галузей знань. Чи завжди переймаємося долею юних обдаровань, справжніх самородків, які вже в юному віці заявляють про себе?
На жаль, не завжди і не скрізь. Скоріше навпаки. Повторюю: потенційних лідерів нації треба ретельно і терпеливо шукати зі шкільної і студентської лави. А знайшовши, "вести", супроводжувати до остаточного їх сформування в людському, професійному та громадянському плані. Це нелегко і недешево, бо еліта, скажемо так, продукція не масова, а штучна. Але без неї немислимі ні повноцінне сьогодення, ні історична перспектива. У мене немає сумніву, що з цього приводу потрібні серйозні державні рішення. Зокрема, продумані програми роботи з обдарованою молоддю. Кадрова політика та практика тісно і взаємно пов’язані з проблемою, яку я також відношу до чільних передумов реалізації економічних та соціальних завдань. Це довіра народу до влади і відповідальність влади перед народом. І те, й інше можливе тільки тоді, коли влада буде чесною і доступною, зрозумілою для людей у своїх рішеннях та діях. І, що найголовніше, коли владні рішення та дії будуть приносити людям реальні позитивні результати, полегшувати і поліпшувати їхнє життя. Значущість цього основоположного імперативу особливо зростає у перехідний період, у пору глибоких і всеосяжних перетворень. Причому не в останню чергу з тієї причини, що у нас не бракує спроб списувати на ці перетворення, як на війну, і безладдя, власну безгосподарність, нехлюйство і прямі порушення та зловживання. Ми повинні переконати людей, довести на ділі, що реформування і порядок - поняття сумісні, що вони можуть і повинні взаємно доповнювати, підкріплювати одне одного. Кабінет Міністрів, місцеві органи влади зобов’язані невідкладно провести суцільну інвентаризацію народногосподарського комплексу, аналіз середньостатистичних підприємств. Без чіткої картини, без ясного бачення своїх можливостей ми будемо залишатися у полоні віртуальної реальності, яка накладає відповідний відбиток на всі наші плани, наміри та дії. Таке підгрунтя значною мірою живить корупцію та злочинність, що є сьогодні однією з головних причин економічних труднощів і соціальної напруженості. До всіх має прийти розуміння того, що корупція є не породженням і супутником ринкових реформ, а навпаки, наслідком їх повільності, непослідовності і незавершеності. Без такого розуміння всі розмови про масштаби і небезпеку цього зла малоефективні. Єдиний реальний їх результат - це критичне падіння довіри до влади, дискредитація України у світі. Ми не покінчимо з корупцією, якщо боротьба з нею буде зосереджуватися лише в силових структурах та залі суду. Її коріння треба підірвати послідовним і рішучим продовженням адміністративної реформи. Вона покликана, крім усього іншого, чітко розмежувати владу і бізнес, змусити державного службовця дійсно служити державі, позбавивши його функцій всесильного регулювальника і розподільника в економіці. Завдання стоїть однозначне: ефективно протидіяти криміналізації відносин між державним апаратом та бізнесом і запобігати її рецидивам.
Це по-перше. Друге - забезпечення повної прозорості економічних процесів. У тому числі і перш за все - у сфері приватизації, земельній реформі, на енергоринку, у банківській системі. Третє - приведення діяльності правоохоронних структур, судової системи у відповідність до сучасних економічних реалій. Деякі з них, що донині залишаються побудованими по суті за старими матрицями, потребують глибокої і невідкладної реорганізації. Головну й кінцеву мету всієї цієї роботи я вбачаю у встановленні твердого і справедливого порядку, який у поєднанні з економічною свободою створив би необхідні умови для реалізації енергії, ініціативи, підприємливості наших людей в економічній та соціальній сферах, у всіх видах діяльності. Наклавшись на об’єктивні можливості, які має наша держава, це забезпечить динамічний і сталий її розвиток. Окрема проблема - необхідність легалізації тіньових капіталів. Це справа дійсно складна з усіх точок зору. Розмов і пропозицій щодо неї не бракує. Але я розумію, що вчора вирішити її було неможливо, сьогодні - можна і треба, бо завтра буде пізно.
Чому саме сьогодні? Обрано Президента, парламентські вибори не скоро, а президентські тим більше. Отже, найближчим часом не передбачаються передвиборні баталії, що проходять, як правило, під радикальними гаслами всеосяжної справедливості і тому подібне. Давайте визнаємо, що популістська риторика ніколи не зробить наших людей багатшими і не поверне кошти на закордонних рахунках, які будуть і надалі працювати на чужі країни. Тож треба набратися мужності і прийняти рішення про легалізацію всіх тіньових капіталів. За умови, що вони прийдуть в Україну і будуть інвестовані в її економіку. Потрібне спільне узгоджене рішення - Верховної Ради та Кабінету Міністрів.
Шановні учасники засідання! Від нас, присутніх у цій залі, залежать перебіг та наслідки політичних процесів в Україні. А в кінцевому підсумку - політична і соціальна стабільність, громадянський мир і порозуміння як визначальна риса нашого способу життя і запорука реалізації будівничого потенціалу України. Під цим кутом зору я розглядаю роль та відповідальність політичних партій. Не схильний драматизувати той факт, що їх кількість у нас вже сягає сотні і в той же час 98 відсотків населення перебувають поза ними. Сутність в іншому: як та чи інша партія впливає на настрої людей, яка частина населення поділяє її позицію та підтримує її платформу. Те, що у нас ще немає прозорості не лише в економіці, а й у політиці, що тут також переважає ручне управління, серйозно гальмує процес політичного структурування українського суспільства. Ось чому бачу доконечну потребу в забезпеченні законодавчого регулювання політичного процесу, у першу чергу через прийняття виважених, співвіднесених з вимогами часу законів про політичні партії та місцеві і центральні вибори. Застерігаю керівників усіх рівнів від того, щоб чинити перепони становленню та діяльності партій, які перебувають у правовому полі, а також штучно стимулювати формування партійних структур. Не можна відкладати започаткування цивілізованого політичного діалогу між партіями та лідерами як на загальнодержавному, так і регіональних рівнях. Причому пропоную таку ідеологію цього діалогу: вести розмову від того, що об’єднує, а не роз’єднує, як було дотепер. Інакше діалог закінчиться, так і не розпочавшись. Закликаю до відмови від політичної нетерпимості. Бо вона схожа на кулю зі зміщеним центром, яка розриває весь суспільний організм, травмує суспільну свідомість. Україні життєво необхідні розумні політичні компроміси, консолідація нації. Широке, усталене суспільне порозуміння - фундамент для розв’язання внутрішніх проблем, авторитету України у світі. До головного у комплексі чинників, на які ми повинні спиратися в реалізації стратегії економічного і соціального розвитку, я відношу різке посилення уваги до гуманітарної сфери. Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень. На жаль, наш досвід переконує в цьому і від зворотнього: крайнощі, які допускалися щодо гуманітарної сфери, дорого обійшлися державі, суспільству, а також економіці. Тим часом в Україні є все для гідного існування цієї сфери, для того, щоб вона виступала рушієм суспільного життя і каталізатором позитивних змін у ньому. Не кожна з розвинених країн має 70 тисяч докторів і кандидатів наук, майже 200 тисяч працівників культури, 10 тисяч членів творчих спілок, великий і кваліфікований загін освітян та медиків. Інша річ, і це стосується перш за все Уряду, що ці люди та структури не можуть повноцінно працювати за умов залишкового фінансування і явної їх недооцінки загалом. Прогрес ніколи не був безплатним. А за сучасних умов - тим більше. Разом з цією аксіомою ми повинні осягнути і необхідність піднесення ролі та значення інтелігенції у збереженні і збагаченні національної самобутності та інтегруванні у світовий культурний процес. Враховуючи при цьому, що відмінності і суперечності між культурами набагато живучіші, ніж політичне та економічне суперництво. А влада мови, хоча і невидима і невідчутна, часто міцніша, ніж будь-яка інша. Глибока взаємодія культур, широке спілкування людей покликані сприяти утвердженню цивілізованого співіснування України зі світом. З іншого боку, є питання непрості і гострі, про які треба менше говорити, не піднімаючи навколо них політичних збурень, а предметно працювати над їх вирішенням. Сьогодні вони торкаються переважно мови, національної і релігійної сфери. З усім цим тісно змикається тема патріотизму. Її актуальність посилюється принаймні двома факторами:
Якщо конкретніше, то патріотизм і відстоювання інтересів своєї країни можуть стати стрижневими компонентами української національної ідеї, консолідації народу та влади, політичних сил, зміцнення єдності держави.
Шановні народні депутати! Положення запропонованої стратегії економічного та соціального розвитку України і чинники та передумови, від яких залежить втілення їх у життя, я розглядаю як сукупність складових національної безпеки держави. До тих її компонентів, які вже викладалися, а саме - забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, непорушності конституційного устрою, зміцнення демократії та моральних підвалин суспільства, сталого розвитку економіки, підвищення рівня життя людей - хочу додати і такі: - в інформаційній сфері - розвиток мережі вітчизняних засобів масової інформації, підтримка національного виробника інтелектуального продукту, збереження своєї автентичності у світовому інформаційному просторі;
Шановні народні депутати, учасники засідання! Я розраховую на ваше розуміння і підтримку викладеного у Посланні та моєму виступі, на спільну роботу Президента, Верховної Ради, Уряду, всієї системи державної влади, всього українського народу над реалізацією стратегічних завдань розвитку України. Якщо ми виявимо волю, твердість, послідовність і консолідовану відповідальність у розв’язанні проблем як держави, так і людини, громадянина, сім’ї, то справи у нас підуть на лад. Націю можуть звеличити лише великі цілі і великі діла. Давайте з цього і будемо виходити. Дякую за увагу. За додатковою інформацією прохання звертатись до:
|
|
|