Прес Реліз
Виступ Президента України Л.Д.КУЧМИ на науковій конференції
16 листопада 2000 року
22 листопада 2000 року #35
Шановні учасники конференції!
Наша робота завершується. Впродовж двох днів відбувалася змістовна розмова, підсумки якої дають
підстави стверджувати, що вона досягла поставленої мети.
Найперше, що я хочу виділити, це спільність наших думок щодо принципового висновку: на рубежі
двох тисячоліть в Україні - як, до речі, і в багатьох інших незалежних країнах, що виникли на
пострадянському просторі - формується нова історична реальність.
По суті всі доповідачі та виступаючі були одностайними і стосовно того, що цілі та завдання нового
етапу розвитку є на порядок складнішими і масштабнішими від тих, які вирішувалися суспільством у
попередні роки.
Повністю поділяю цей висновок. Він має ключове значення для розуміння специфіки нового етапу
розвитку, у який ми вступаємо.
Це етап практичної реалізації завдань довгострокової стратегії, яка повинна забезпечити міцні
підвалини утвердження України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю держави, її
інтеграцію в цивілізаційний процес не друговартісним придатком, а країною з конкурентоспроможною
економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.
Глибоко переконаний у тому, що український народ, який так дорого заплатив за свою державність, на
менше не погодиться ніколи і за будь-яких умов. Політики і державні діячі, які цього не усвідомлюють,
позбавлені перспективи.
Відрадно, що практично всі учасники дискусії зосереджували увагу на реалізації завдань саме такого
рівня та масштабу.
Дозвольте зупинитися на окремих аспектах цих завдань.
Заздалегідь зазначу, що окремі з проблем, про які буде йти мова, можуть розглядатися лише як
постановочні. Вони потребують додаткового вивчення та осмислення.
І. Нова історична реальність
Спочатку про нову історичну реальність, яка формується. Вона визначається, як уже говорилося,
завершенням попереднього (за своїм змістом початкового) періоду трансформаційних перетворень. Ні
у кого не повинно бути сумнівів стосовно історичної значимості його основних підсумків. Це
підтвердила і дискусія, що відбулася на конференції.
За минуле десятиліття Україна остаточно утвердила себе як суверенна держава, стала повноправним
суб'єктом європейського та світового співтовариства, важливим фактором стабільності на
європейському континенті.
Демонтовано основні підвалини тоталітарної системи. Наша держава впевнено стала на магістральний
шлях, яким йде все людство. Він нерозривно пов'язаний з розвитком демократії та побудовою
ринкової економіки.
В основному подолано тривалу руйнівну кризу. В економіці відбуваються стабілізаційні процеси,
формуються передумови сталого зростання.
У країні утверджується нова політична ситуація. Вона пов'язана з результатами президентських
виборів, поступовою консолідацією влади, діяльністю конструктивної парламентської більшості.
Водночас ми повинні бути реалістами, об'єктивно оцінювати не лише здобутки, а й втрати. Вони досить
відчутні. Зокрема більш як наполовину зменшився економічний потенціал держави, ще у більших
масштабах упав життєвий рівень людей. Загрозливих темпів набрала і продовжує поглиблюватися
диференціація доходів, виникли серйозні демографічні проблеми.
Особливе занепокоєння викликають розбалансованість економіки, вкрай деформована структура
виробництва, спотворена за своїм змістом система відносин власності, значна частина яких базується
на тіньових, корумпованих засадах. Існує реальна перспектива консервації, закріплення цих
небезпечних явищ.
Причини втрат
Нинішній стан економіки та соціальної сфери спричинений, на мій погляд, кількома факторами. Це,
насамперед, об'єктивні складнощі перехідного періоду, неминучі наслідки перетворень такої глибини
і масштабності.
Для країн, що сформувалися на пострадянському просторі, ці перетворення виявилися набагато
складнішими, ніж процеси, які відбувалися у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної
Європи.
Така різниця пояснюється, з одного боку, значно більшою історичною тривалістю тоталітарного
режиму, а з іншого, - необхідністю поєднувати системну трансформацію з вирішенням багатоаспектного
комплексу проблем, пов’язаних з утвердженням нашої державності.
В силу специфіки економічних, соціально-політичних та гуманітарних обставин справа утвердження та
зміцнення державного суверенітету виявилася для України набагато складнішою, ніж це уявлялося. І
відповідно потребує гранично напружених зусиль.
Не можна не відмітити у зв'язку з цим і російський чинник - жорстку офіційну і ще більшою мірою -
неофіційну протидію утвердженню та зміцненню економічного суверенітету України, особливо на
старті реформ. Така в основному позиція зберігається і до цього часу.
Ми не маємо права цього не враховувати.
Треба визнати і надмірно перебільшені розрахунки на зовнішню допомогу. До того ж фінансова
підтримка здійснюваних в Україні реформ надавалася, як правило, з явно необгрунтованими
застереженнями та вимогами і супроводжувалася такими умовами, у тому числі політичними, які
далеко не в усьому були адекватними об'єктивним обставинам та реальним процесам.
Це також має своє пояснення. На відміну від інших постсоціалістичних країн Центральної та Східної
Європи Україна розглядалася західними партнерами насамперед з точки зору її приналежності до
колишньої радянської імперії, вплив і протидію якої потрібно було рішуче обмежити.
У кінцевому підсумку Україна щоразу фактично залишалася наодинці зі своїми найскладнішими
проблемами.
Водночас мусимо відверто сказати собі й людям про власні прорахунки та помилки, допущені при
визначенні моделі трансформаційних процесів. Ці питання порушувалися у багатьох доповідях та
виступах, зокрема професорів А.А.Гриценка і В.К.Черняка, інших учасників конференції.
Потреба в неупередженій оцінці змісту та логіки перетворень постала не лише перед нами, а й іншими
державами, що утворилися на пострадянському просторі.
Думаю, ви погодитеся зі мною в тому, що найбільш вразливою стороною трансформаційної
моделі, якої ми дотримувалися, було фактичне зведення її до вкрай обмеженої логіки однобічного
економізму, або точніше - ринкового фундаменталізму.
Відповідно ми весь час припускалися суттєвої методологічної помилки, ототожнюючи поняття
системної трансформації суспільства і ринкових перетворень економіки. А корінь проблеми полягав у
тому, що зі здобуттям незалежності Україна стала на шлях саме глибокої системної трансформації, яка
за своїм змістом та сутністю не зводиться тільки до ринкової трансформації.
Економічна сфера, безумовно, є винятково важливою у формуванні логіки суспільного розвитку. Але
життя щоденно переконує в не меншій важливості інших чинників - соціальних, політичних, духовного
життя, суспільної свідомості, культури та морально-психологічних цінностей.
Значна частина проблем, що у нас накопичилися, в тому числі й ті, які породжені допущеними у ході
реформ деформаціями, пов'язані насамперед з розбалансованістю комплексу зазначених чинників
суспільних перетворень. Слід визнати, що ми ніколи серйозно над цим не замислювалися, не
намагалися осягнути системні зв'язки та взаємні зумовленості між ними.
Тим часом фундаментальні питання взаємозв'язку у трансформаційному процесі економічних та
неекономічних чинників суспільного розвитку, економіки та суспільства загалом повинні розглядатися
як першочергові. Збалансованість реформ можлива лише на цій основі.
При визначенні моделі ринкових перетворень ми не враховували того, що зазначені перетворення
детермінуються інституційними обмеженнями. А ці обмеження, консервативні за самою своєю
природою, не можуть змінюватися раптово.
Дозволю собі послатися у зв'язку з цим на американського вченого, нобелівського лауреата з
економіки (1993 р.) Дугласа Норта. Він вважає інституційні обмеження визначальними в еволюційному
процесі. Саме вони "органічно пов'язують минуле з сучасним і майбутнім, дають нам ключ до
пояснення шляху історичної зміни".
У цьому контексті стає зрозумілим, що найбільш вразливою стороною трансформаційної моделі, якої
ми дотримувалися, є її антиісторизм, ігнорування саме цього органічного зв'язку "минуле - сучасне -
майбутнє". Такий зв'язок об'єктивно зумовлений, він не залежить від чийогось бажання чи небажання. І
його наявність ще раз переконує нас у тому, що нові інститути суспільного життя, які утверджуються в
ході реформ, не можуть формуватися на основі штучно сконструйованих стандартних стереотипів, бути
калькою з чужого досвіду, навіть найкращого. Механічно, штучно відтворити процес розвитку інших
країн не вдавалося ще ніде і кому.
Не можна не бачити і того, що за всіх своїх намагань Захід так і не зміг за повоєнні роки розв’язати
найгострішу проблему - глобальної нерівності. Стандартні моделі системного оновлення, які
випробовувалися свого часу в ряді країн, а потім активно впроваджувалися на пострадянському
просторі, у тому числі в Україні, в історичному плані виявилися неефективними. А відтак проблема
нерівності перейде як одна з ключових і в наступне століття.
Такими є об'єктивні реалії сучасного світового розвитку. Вони лишаються, як і сто, і двісті років тому,
вкрай жорсткими і далеко не завжди прогнозованими. Не треба мати жодних ілюзій з цього приводу.
Світ, як і раніше, визнає лише сильних, поважає лише тих, хто спроможний до самоутвердження,
здатний сам себе захистити. Сьогодні ми вже не такі наївні, як на старті перетворень, щоб цього не
розуміти і не враховувати.
Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ. Вони розгорнулися без будь-якого
обгрунтування, не було навіть суто теоретичних уявлень про шляхи їх здійснення. Відповідно
ідеологія стартового періоду звелася до сумно відомого з історії принципу - спочатку зламати,
зруйнувати все до основи, а потім розпочати спорудження нового з нульової позначки.
У даному разі не було враховано не тільки головний постулат суспільного процесу - наступність
розвитку, а й те, що у країні, яка більше семи десятиріч будувала свою економіку на антиринкових
засадах, процес утвердження нового буде значно тривалішим у часі і на порядок складнішим від того,
що здійснювалося у країнах Центральної та Східної Європи.
Саме через це реформи почали швидко втрачати свою конструктивну спрямованість. Їх результатом
стали прискорена системна дезінтеграція та економічна розбалансованість, яку ми не можемо
подолати донині. Рекордна гіперінфляція 1993 р. та обвальне 25-відсоткове падіння ВВП у 1994 р. (не
певен, чи були подібні аналоги у світовій практиці) стали результатом саме структурної
розбалансованості економіки.
Починаючи з середини 1994 р., було здійснено спробу надати реформам необхідної системності та
логічної послідовності. Однак за глибокої економічної кризи, яка сама по собі деформує економічні
зв'язки та відносини, зробити це вже було практично неможливо.
Особливою перешкодою на цьому шляху стало жорстке протистояння виконавчої та законодавчої
гілок влади.
З цих та ряду інших причин реформи в Україні продовжували здійснюватися значною мірою хаотично
та безсистемно і після 1994 року. Виправити раніше допущені структурні деформації не вдалося, вони у
багатьох аспектах навіть поглибилися.
Успіх реформ, темпи і результати трансформаційних процесів вирішальним чином залежать від того,
наскільки глибоко і всебічно ми розберемося у таких питаннях і які практичні висновки зробимо з
цього аналізу. Причому зробимо це самі, не покладаючись на іноземних експертів, позиція яких дуже
часто виявляється необ'єктивною, упередженою і не враховує наших реалій.
Особлива роль тут належить українській науці, яка ні в чому не поступається перед тими, хто весь час
намагається нас повчати. Нинішня конференція ще раз утвердила мене у цьому переконанні.
Повторюю: ми не зможемо рухатися вперед, керуючись лише підказками ззовні. А відтак треба
припинити політизацію як при оцінках уже зробленого, так і при визначенні шляхів та цілей дальшого
поступу. Годі вже шукати, як це ми вміємо, ворогів та винних.
Ми будуємо свій власний дім, нам у ньому жити, тому такий аналіз і такі оцінки - це наша особиста
справа. І нехай нинішня конференція надасть цій роботі нових відчутних імпульсів.
Головна увага - якісним перетворенням
Саме життя, реальна практика поставили нас перед необхідністю ще раз, чесно, відверто й об’єктивно,
переосмислити стратегію післякризового розвитку, логіку дальших економічних перетворень.
Звісно, питання не ставиться так, щоб перекреслити зроблене і почати все на порожньому місці.
Важливо виробити таку політику, яка б стала органічним продовженням попередньої і водночас
якомога повніше враховувала минулі помилки та прорахунки.
Стратегія післякризового розвитку має бути спрямована насамперед на забезпечення глибоких якісних
зрушень у системі економічних відносин.
У своєму Посланні до Верховної Ради я виклав стратегію, спрямовану на стабілізацію економіки і
виведення її на траєкторію сталого зростання. Поставлені завдання цілком реальні. Це підтверджує й
економічна динаміка нинішнього року, яка є досить оптимістичною. Зокрема, очікуваний приріст ВВП
удвічі перевищуватиме прогнозовані у Посланні параметри.
Водночас нам потрібно зрозуміти й інше: закладається фундамент майбутньої економіки і тому конче
важливо саме зараз сконцентрувати увагу та зусилля на якісних його характеристиках та надійності,
виправити допущені деформації, уникнути яких за умов глибокої і тривалої економічної кризи було
неможливо.
Тобто, повторюю, на передній план виходять завдання якісного змісту. Від цього залежить і
забезпечення стабільного кількісного зростання.
У такому перенесенні акцентів полягає сутність нової економічної ідеології, яку нам належить остаточно сформулювати.
Вона має базуватися на стратегії економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр. і водночас стати дальшим її
розвитком, логічним продовженням.
ІІ. У контексті європейської інтеграції: оціночні позиції
Якісні аспекти зробленого у попередні роки треба оцінювати насамперед з позицій досягнутого
прогресу у всьому комплексі питань, що стосуються прилучення України до надбань сучасного
цивілізаційного процесу. Еталоном при цьому повинна бути модель європейського розвитку, яка є для
нас ближчою і більш зрозумілою. Відповідним має бути і наше бачення специфіки трансформаційних
перетворень в Україні.
Якою мірою ми наблизилися за роки реформ до відповідних стандартів?
Згоден з думкою Володимира Сіденка стосовно необхідності більш грунтовного осмислення стратегії
європейської інтеграції України. Поки що тут переважають здебільшого емоції.
Кожен з нас повинен зрозуміти: даний процес може бути лише поетапним. А це означає, що механізми
та цілі кожного етапу не можуть бути ідентичними.
На моє переконання, найголовнішим завданням нинішнього етапу є якомога швидше подолання
розриву в обсягах ВВП на душу населення, який за останні роки не лише не скоротився, а й суттєво
збільшився. Ми відстаємо в цьому від Польщі, Чехії та Угорщини, які нині знаходяться на порозі вступу
в Європейський Союз, більш як у п’ять разів.
За цієї ситуації набуває життєво важливого значення так звана стратегія випереджаючого розвитку.
Якщо країни ЄС прогнозують щорічні темпи зростання ВВП у 3-3,5 відсотка, то нам необхідно як
мінімум 6-7 відсотків.
Передумови для такого зростання треба створити вже у наступному, 2001 році. Я привертаю до цього
увагу насамперед Уряду, його економічного блоку.
Цій же меті повинен бути підпорядкований і бюджет 2001 року. Маю на увазі забезпечення його
конструктивної спрямованості, формування потенціалу більш високих темпів зростання.
З іншого боку, необхідно долати різновекторність розвитку у питаннях, що стосуються системи
економічних, соціальних та політичних відносин.
Я вже частково торкався цієї проблеми. Скажу більше: переконаний, що особливо складні і
відповідальні питання стратегії післякризового розвитку, у т.ч. й інтеграційного процесу, знаходяться
сьогодні за межами економіки.
Йдеться насамперед про відповідну перебудову політичної системи, соціальної та духовної сфер.
Процес демократизації
Цивілізоване поглиблення ринкових перетворень можливе лише на основі нашого розуміння
визначальної функції демократизації та утвердження повноцінних інституцій громадянського
суспільства.
Тут також є достатньо вагомий світовий досвід, який дає серйозні підстави для роздумів та висновків. І,
насамперед, такого: без зазначених передумов економічні реформи призводять не до європейської, а
до латиноамериканської моделі ринкової економіки.
Це має своє пояснення: у структурі саморозвитку суспільства, зокрема його економічної складової,
демократія є системою, яка бере на себе функцію фільтрації (відокремлення) псевдоринкових
відносин від сучасних цивілізованих.
Водночас потрібно враховувати й іншу взаємозалежність: політична демократія можлива лише на
основі всебічного розвитку демократії економічної, яка у свою чергу пов'язана з розвитком
продуктивних сил, економічним розкріпаченням особи, плюралізмом та демократизацією відносин
власності.
Ми зобов'язані враховувати цю об'єктивну взаємозалежність, розуміти, що одним стрибком
перескочити з системи тоталітаризму в демократію європейського зразка неможливо.
Це ще одна ілюзія, у полоні якої багато хто у нас перебуває і нині.
Захід вимагає від нас демократії вже сьогодні.
Я також дуже цього хочу. Однак будьмо реалістами. Нам потрібна не формальна демократія, напоказ
чи лише для вузького кола людей. Потрібна реальна демократична система, створення і розвиток якої
можливі лише на еволюційній основі. А для цього, ясна річ, потрібен час.
Важливо і те, що демократія не може виникнути з анархії. Головним суб'єктом процесу її утвердження
може бути лише сильна, дієздатна держава. Головна її функція і ключове завдання у перехідний
період полягають якраз у розбудові основних інститутів демократії та громадянського суспільства.
Час уже піднятися до саме такого рівня розуміння проблеми. І на цій основі прискорювати процес
демократизації всіх сфер суспільного життя, перевести його із спонтанної, стихійної стадії у логічне,
осмислене русло.
Соціальна спрямованість реформ
На початку системних змін ми не зуміли чітко визначити цільову функцію реформ, органічно пов'язати
їх з ключовими соціальними перетвореннями, зміст та структура яких також не були достатньо
окреслені. Іншими словами, логіка реформ не була узгоджена з логікою сучасного цивілізаційного
розвитку, його гуманізацією, органічною підпорядкованістю соціальній функції, інтересам свободи та
всебічного розвитку особистості.
Проголошуючи своєю метою ринкові перетворення, ми не завжди враховуємо при цьому, що ринкові
реформи (якщо керуватися західноєвропейськими стандартами) - це лише інструментарій реалізації
завдань соціального прогресу. Відповідно основним їх критерієм має бути те, наскільки вони
сприяють гуманізації та соціалізації суспільства. У цьому сенс і мета прилучення України до сучасного
цивілізаційного процесу.
Формула, яка була визначена вже на старті реформ і витримувалася впродовж наступних років -
спочатку реформи, а потім вирішення соціальних завдань - виявилася не просто помилковою, а й
глибоко деструктивною. На практиці вона звелася до добре відомого: реформи - за рахунок
соціальних чинників. У цілому ряді випадків демонтовано навіть ті соціальні здобутки, які свого часу
були запозичені західними країнами.
Усе це стало повною протилежністю реформам, що здійснювалися, наприклад, у Німеччині Людвігом
Ерхардом, а також в інших країнах повоєнної Європи, де завжди і в усьому був визначальним принцип
соціальної спрямованості економічних перетворень. Правда, за інших політичних умов.
Думаю, саме у цьому корені глибокої соціальної кризи, яку ми не можемо подолати донині.
Внутрішня суперечливість такої політики найбільш наочно матеріалізується у зростанні бідності та
прогресуючому поглибленні майнової диференціації. Контрасти у матеріальному стані різних верств
населення вже давно перевищили критично припустимий рівень, який визначає поріг соціальної
стабільності.
Розрахунки показують, що нинішній рівень диференціації доходів в Україні відповідає рівню
соціальної диференціації країн Заходу в останню третину ХІХ ст., тобто період формування передумов
соціалістичної революції. Нині, за всіх гасел щодо посилення соціальної складової реформ, ми
день-у-день відтворюємо такого ж роду об'єктивні передумови більшовизму. Антицивілізаційний
вектор українських реформ утверджується на цій основі.
Потрібно визнати: у питаннях соціального розвитку ми не наближаємося, а навпаки, весь час
віддаляємося від європейських цінностей, про які йшлося вище. Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі
доходи 10 відсотків найбагатших сімей перевищують відповідні доходи бідних у 4,5-5,5 раза, то у нас -
більш як у 10 разів. І це без врахування того, що значна частина доходів багатих приховується у тіні.
Така поляризація не лише не стимулює економічне зростання, а й суперечить принципам
демократизації суспільства. Це процеси, які взаємно виключають один одного.
Всі ці проблеми потребують радикального переосмислення. Соціальна складова не може
розглядатися, як це має місце у багатьох випадках зараз, як щось побічне щодо політики реформ,
лише їх додаток, один з сегментів. Потрібно зрозуміти, що соціальна переорієнтація економічної
політики - це не тактичний крок, а визначальна ціль та задум здійснюваних у країні перетворень.
Мова йде про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію
соціально-економічного розвитку держави, побудову в Україні ефективної соціально орієнтованої
ринкової економіки.
Ключові позиції стратегії соціальної політики до 2004 р. визначено у Посланні до Верховної Ради.
Насамперед ставиться за мету реформування системи оплати праці і здійснення на цій основі
політики, яка гарантувала б випереджаюче зростання платоспроможного попиту населення та вартості
робочої сили, утвердження сучасних мотиваційних механізмів високопродуктивної праці,
стимулювання розвитку і зміцнення позицій національного ринку.
Особливе місце у даній стратегії відводиться комплексу питань, пов’язаних з утвердженням приватної
власності, яка є основою свободи особистості, головним гарантом реалізації її здібностей та вільного
вибору.
У кінці жовтня цього року "Уолл стріт джорнел" опублікував рейтинг економічної свободи країн світу.
Україна поділяє в ньому 133-136 місця із 161 держави світу разом з Індією, Сурінамом та Єменом.
Зазначу, що одним з визначальних критеріїв при формування цього рейтингу є саме дотримання права
на власність. І це не випадково. На Заході магістральний напрям сучасного розвитку відносин
власності пролягає через їх демократизацію та диверсифікацію, утворення широкого прошарку
працюючих власників, зміцнення позицій і захист інтелектуальної власності, утвердження механізмів
взаємодії між працею та капіталом.
Усі ці та інші питання фокусуються у сфері соціальних відносин, формування конструктивного
соціального середовища, насамперед середнього класу.
Ми ж фактично рухалися у зворотному напрямку - не до сучасних цивілізованих принципів відносин
власності, а до тих, що мали місце на ранніх етапах розвитку капіталістичного суспільства з усіма їхніми
найгострішими суперечностями.
Сьогодні в Україні, наприклад, немає будь-якого правового захисту майже 15 млн. дрібних акціонерів
та власників земельних паїв. А сертифікатна приватизація фактично перетворилася у свою
протилежність - легітимну форму тінізації відносин власності.
Під аналогічним кутом зору має розглядатися і питання взаємозалежності між демократією та
створенням умов для всебічного розвитку особистості.
Треба виходити з того, що вирішення всього комплексу питань соціального розвитку можливе лише у
суспільстві, яке базується на засадах демократії, приватній власності та ринкових відносинах.
Демократія, як і правова держава загалом, є за своєю сутністю унікальними інструментами соціалізації
всіх ланок суспільного розвитку, реалізації принципу справедливості, надійного захисту свободи та
вільного розвитку особистості. Тож і в цих питаннях мають забезпечуватися комплексність та
взаємозбалансованість. Логіка дальшої системної трансформації нашого суспільства, його інтеграції в
сучасний цивілізаційний простір повинна визначатися і цією взаємозалежністю.
Водночас слід визнати: у своїй практичній діяльності наші органи виконавчої влади, включаючи
Кабінет Міністрів, поки що досить далекі від таких підходів у здійсненні нагальних завдань соціальної
політики. Багато ще належить зробити для їх освоєння і Верховній Раді.
Постіндустріальний вектор
При визначенні ідеології трансформаційних процесів, зокрема логіки європейської інтеграції України,
ми припустилися ще однієї суттєвої помилки. Крім значущості соціально-гуманістичної складової
сучасного цивілізаційного процесу, не було враховано і глибокі зміни, що відбуваються в житті
людства з перебудовою всієї системи суспільних відносин, у зв'язку з формуванням основних засад
постіндустріального суспільства.
Хибність прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації полягала (і це нині стає достатньо
очевидним) в оцінці України як держави, не розвиненої не лише в економічному, а й у
науково-технічному та технологічному плані з усіма наслідками, що з цього випливали. За своєю
економічною сутністю та спрямованістю це фактично була модель, яка базувалася на відомих
принципах ринкової трансформації, що у більшості випадків безрезультатно впроваджувалася
впродовж багатьох десятиліть (починаючи з 60-х років) на латиноамериканському та африканському
континентах.
Я далекий від того, щоб перебільшувати технологічні досягнення колишнього Радянського Союзу, а
відтак і України, на старті реформ. Вони були фрагментарними і розрізненими. Полярна протилежність
між тодішнім соціалізмом і західною цивілізацією визначалася не лише антитезою "неринкові - ринкові
відносини", а насамперед "індустріальні - постіндустріальні технології".
Це поза всяким сумнівом. Але водночас неправильно і несправедливо применшувати
науково-технічний та технологічний потенціал, який був у нашої держави.
Україна і зараз має власні наукові школи, унікальні технології на рівні найвищих світових зразків. Уже
той факт, що за умов найгострішої економічної кризи, відсутності будь-якої державної підтримки ці
здобутки вдалося не лише зберегти, а в окремих напрямках і розвинути, підвищити їх
конкурентоспроможність на світовому ринку, говорить сам за себе.
Це ж можна сказати і про науково-освітній та технічний рівень кадрового потенціалу суспільства,
мережу вищої школи. За багатьма оцінками, в тому числі зарубіжних експертів, Україна і сьогодні не
поступається перед Заходом у питаннях підготовки кадрів.
Дозволю собі нагадати істину, добре відому такій аудиторії: якщо в індустріальному суспільстві
основною формою багатства є фабрики та заводи, тобто основний капітал, то у постіндустріальному -
знання та кваліфікація людини, живий капітал.
Добре відомо й те, що інвестиції в цю сферу потребують тривалішого періоду, ніж у виробничі
структури, включаючи й високотехнологічні. Однак після накопичення живого капіталу він здатний
давати на кожну одиницю додаткового інвестування найвищу економічну віддачу. Не випадково в
Японії, за офіційними оцінками, понад 80% продуктивного багатства зосереджено у формі людського
капіталу - знань та кваліфікації.
Саме ці обставини могли б зробити шлях України до сучасних надбань постіндустріального суспільства
значно коротшим, ніж у держав Африки та Латинської Африки.
Такий шлях міг би бути коротшим навіть порівняно з країнами Південно-Східної Азії, які здійснили у
70-80-і роки прорив у сучасний світ із стартових позицій не лише індустріального, а у багатьох сегментах
і доіндустріального розвитку.
Нагадаю, що ще на початку 60-х років обсяг ВВП на душу населення був у більшості з цих країн лише
трохи вищим, ніж у країнах Африки. Нині вони не поступаються перед розвиненими державами Заходу.
Не ставлю питання таким чином, ніби при виборі шляху економічних реформ ми повинні були взяти на
озброєння не латино-американську модель трансформації, а, припустимо, південнокорейську. Хочу
наголосити на іншому. Стартові умови пострадянських країн, і Україна тут не виняток, мали істотні
відмінності, які ми зобов'язані були враховувати.
Якщо бути максимально об'єктивними і відвертими в оцінках нинішньої моделі економічної політики,
то треба визнати: вона і тепер не має інноваційного спрямування, не переорієнтовує виробничий
потенціал країни на подолання технологічного відставання (яке за останнє десятиріччя не
скоротилося), на прискорення науково-технічного прогресу як основного чинника дальшого поступу
економіки.
Про це цілком слушно говорили на конференції академіки Б.Є.Патон, М.З.Згуровський, професор
Ю.М.Бажал.
Економічні реформи, і насамперед здійснювана протягом трансформаційного періоду
макроекономічна політика, були спрямовані - і фактично такими залишаються - передусім на
зовнішню, суто сировинну орієнтацію розвитку економіки України.
У чому це знаходить вияв?
По-перше, у демонтажі машинобудування. Його частка в структурі промисловості скоротилася з 30,7
відсотка у 1990 р. до 13,8 відсотка у минулому році.
По-друге, у штучному звуженні внутрішнього ринку. У Посланні до парламенту наводяться такі дані: з
1993 по 1999 р. частка нашого експорту у структурі ВВП зросла з 26 відсотків до 53. Це означає, що
відповідно (з 74 відсотків до 47) зменшилася частка внутрішнього споживання. У нинішньому році ця
небезпечна диспропорція поглибилася ще більше.
По-третє, у прогресуючому скороченні обсягів фінансування наукових досліджень та розробок, а також
освіти. Якщо у 1992 р. наукоємність ВВП складала 1,54 відсотка, у 1997-му - 1,43, то у минулому році -
всього 0,9 відсотка. За цей час витрати з держбюджету на науку скоротилися з 0,82 відсотка до 0,23.
Цього року ситуація ще тривожніша. На освіту у 1998 р. було асигновано 4,4 відсотка ВВП, а у проекті
бюджету на наступний рік передбачається всього 4 відсотки.
Тим часом у Польщі, Чехії та Угорщині протягом 90-х років вдалося зберегти співвідношення цих
витрат до ВВП без змін.
Не думаю, що тут потрібні якісь коментарі. Маємо ситуацію, аналогічну тій, що склалася у соціальній
сфері. У форматі "індустріальне - постіндустріальне суспільство" була не воля до просування вперед,
а згода зі статусом-кво і прагнення лише утримати конкурентні позиції на рівні існуючої стадії
індустріального розвитку.
Це, до речі, підтверджує й аналіз структури інвестицій, у тому числі іноземних. Всі вони в основному обмежуються
виробництвом суто індустріальної сфери і майже не спрямовуються на розвиток наявного потенціалу перспективних
високотехнологічних виробництв.
Більше того, численний загін іноземних експертів весь час намагається переконати нас, що такі інвестиції є для України
взагалі безперспективними. Йдеться у першу чергу про наші намагання утвердитися на світовому космічному та
авіаційному ринках, що, очевидно, не вписується у контекст відведеної Україні моделі трансформаційного процесу. Досить
згадати ситуацію, що склалася навколо літака Ан-70, який не має і ще довго не буде мати аналогів.
Глобалізація
Виваженими мають бути наші оцінки і всього комплексу проблем, пов'язаних з глобалізацією та участю
нашої держави в цьому процесі, який базується на вагомих об'єктивних передумовах. Вони пов'язані з
особливостями постіндустріальної цивілізації, гуманізацією суспільного життя, демократизацією
політичних інституцій, зближенням духовних цінностей народів.
З огляду на це розбудова основних засад відкритого суспільства, прилучення до надбань світового
розвитку було з перших днів здобуття Україною незалежності і залишатиметься надалі визначальним
принципом державотворення, включаючи розвиток економіки.
Водночас ми зобов'язані враховувати не лише позитивні, а й негативні явища, які виразно виявилися
на нинішньому етапі глобальних процесів. Йдеться про стратифікацію держав, яка не згладжує, а
навпаки, поглиблює небезпечну їх диференціацію.
Нині країни світу диференціюються за такими рівнями:
перший - країни цивілізаційного центру, які розвиваються на основі постіндустріальних принципів;
другий (периферійна зона) - країни з традиційною індустріальною технологією і масовим
виробництвом;
третій рівень - такий, що знаходиться за межами периферійної зони. Це країни доіндустріального
розвитку.
У системі міждержавних відносин тривають стихійний перерозподіл ресурсів на користь центру і
постійне нагромадження відсталості на іншому полюсі. На цій основі утверджуються механізми
консервування стратифікації. Вони практично виключають можливість вертикальної міграції країн з
нижніх рівнів на більш високий.
Таке переміщення можливе тільки для дуже обмеженого кола держав. І це зрозуміло: отримуючи
великі і незаперечні переваги, постіндустріальний світ не горить бажанням ділитися ними,
поширювати свої цінності на інші держави. Формується (або вже сформувалася) його функціональна, я
б сказав, кастова замкнутість.
У той же час в останні десятиріччя катастрофічно наростає нерівність, пролягає справжня прірва між
багатими і бідними країнами, що посилює нестабільність сучасного світу.
Глобальна фінансова криза 1997-1998 років, яка остаточно розвіяла ілюзорні уявлення щодо
справедливості сучасного світового порядку, з граничною повнотою і нещадністю висвітила весь
драматизм цієї проблеми. Пов’язаний з нею основний тягар було перекладено на плечі країн, які
сподівалися утвердити себе у перспективі як рівноправні суб'єкти цивілізаційного процесу. Фінансові
капітали перекачувалися до сильніших, а слабші були ще більше знекровлені і відкинуті назад.
Проблема глобальної нерівності особливо загострилася у зв'язку з тим, що за останнє десятиліття до
числа бідних країн (за рівнем ВВП на душу населення) приєдналися пострадянські держави, у тому
числі Україна. Вони закріпилися на рівні периферійної зони і практично не мають перспективи
піднятися вище у світовій ієрархії - але, наголошую, саме у межах наявної моделі трансформації.
Хоч яким неприємним є для кожного з нас такий висновок, не рахуватися з цим, ховати голову в пісок
було б небезпечно і недалекоглядно.
У зв'язку з цим не можна і надалі ухилятися від оцінок діяльності МВФ, який протягом усіх років
незалежності України активно впливав і продовжує впливати на формування її економічної (і не лише
економічної) політики.
На жаль, ми дедалі більше переконуємося - і не лише на своєму прикладі - що політика МВФ не
завжди і не в усьому є конструктивною. Побудована на далеко не оптимальних стандартних схемах,
вона не враховує специфічних особливостей конкретних країн. Дай, Боже, щоб я у цьому помилився.
Справжня мета цієї політики - пристосувати периферійну зону до обслуговування потреб центру. У
кінцевому підсумку все зводиться до того, щоб якомога швидше інтегрувати економіку цих держав у
структури міжнародного поділу праці та зовнішніх ринків.
Загалом це збігається і з нашою метою, і з розрахунками інших країн, що вдаються до позик Фонду. Але
постає питання: ким нас хочуть бачити, що може принести така інтеграція Україні?
Ми намагалися переконати себе і суспільство у тому, що йдеться про інтеграцію як рівноправного
партнера. Однак на практиці в силу причин, пов'язаних з іще недостатньою конкурентоспроможністю
національної економіки, така рівність фактично виключається. Дуже гіпотетичною є вона і у
довготривалій перспективі.
Щодо наявних у нас елементів високотехнологічного розвитку, то простір їх застосування весь час
звужується. Те ж саме можна сказати і про сферу застосування висококваліфікованого кадрового
потенціалу.
Однак нинішня ситуація є такою, що за всіх зазначених складнощів Україна змушена шукати найбільш
прийнятні алгоритми продовження співпраці з МВФ. Система міжнародних фінансових відносин
побудована таким чином, що без санкції МВФ канали доступу практично на всі ринки позичкового
капіталу залишатимуться для нас повністю перекритими.
Це стосується співпраці з Фондом не тільки України, а й інших держав. Світова спільнота дедалі
більше осягає деструктивність такої системи, реальну небезпеку, яку вона несе з собою. Світ, де не
зменшується, а постійно і стрімко поглиблюється розрив між багатими та бідними державами, не може
бути стабільним і безпечним.
Відповідно політичне керівництво України поставлене нині перед серйозною дилемою: робити й
надалі вигляд, ніби наші відносини з МВФ безпроблемні і ми, як і раніше, безмежно тішимося тією
увагою, якою нас обдаровують, чи сказати про наявні проблеми з усією відвертістю.
На відміну від декого, я дотримуюся другої точки зору. Скажу більше: переконаний, що при реалізації
основних завдань зовнішньополітичного курсу України її позиція у цьому, по суті ключовому, питанні
сучасного світового розвитку має бути більш активною. У тому числі і на рівні ООН.
Нам треба виявляти більше наполегливості у всьому комплексі питань, що стосуються утвердження
нового міжнародного порядку, який базувався б не виключно на економічній силі, як це має місце
зараз, а на принципах реального співробітництва вільних і рівноправних націй.
Ми виступатимемо і за подолання однобічної відкритості економік - тобто відкритості лише слабшого
перед сильнішим.
Про це недавно йшлося і на щорічній сесії Міжнародного валютного фонду та Світового банку у Празі.
На думку експертів, зниження торговельно-митних бар'єрів на ринках високорозвинених держав хоча
б наполовину принесло б країнам периферійної зони додатково від 110 до 140 млрд. доларів за рік. А
це значно перевищує розмір відповідних кредитів МВФ.
Це для нас не абстрактна проблема. Україна повною мірою відчуває вплив та наслідки такої політики
на своїй економіці.
Ми не порушуємо і не будемо порушувати питання про приєднання нашої держави до числа тих, які
добиваються списання боргів перед МВФ. Однак маємо намір продовжити переговорний процес з
керівництвом Фонду щодо рефінансування боргових зобов’язань України в обсягах, достатніх для їх
обслуговування. У разі успіху цих переговорів наша економіка могла б стати на ноги без нових
запозичень, а держава - звільнитися від далеко не завжди коректного зовнішнього контролю за своєю
політикою.
Ще раз наголошую: Україна зацікавлена у співпраці з МВФ. Однак ця співпраця має бути повністю
деполітизована, будуватися на засадах взаємної довіри та поважливого ставлення до нашої політики і
принципів, яких ми дотримуємося. Дальша логіка реформ в Україні, ті корективи, які планується
внести в їх механізми, не можуть і не повинні бути предметом торгів.
Відтак будь-які сподівання на те, що Україна заради суто зовнішньої респектабельності або чиєїсь
прихильності буде й надалі поступатися своїми національними інтересами, є марними. Сумніватися в
цьому можуть лише ті, хто не зробив жодних висновків з попереднього, майже десятирічного періоду.
Допущені помилки та прорахунки коштували нам надто дорого, щоб нехтувати цими уроками.
Сказане адресую насамперед внутрішній "адвокатурі" нинішнього світового порядку, яка, схоже,
нічому не вчиться і вчитися не хоче.
Хочу послатися на слова Вацлава Клауса - батька економічних реформ у Чехії. “Економічна,
соціальна, політична - взагалі суспільна трансформація, - заявив він кілька днів тому в інтерв’ю
“Независимой газете”, - це свого роду “домашнє завдання”, - тут немає нічого, що можна було б
імпортувати. Це не питання добрих чи поганих порад. Це здатність країни зробити самій щось”.
Ще раз наголошую: теза, яка весь час нав’язується нам іззовні, - щодо відсутності права на власну
модель трансформаційних перетворень - не є і не може бути конструктивною.
Не збираюся комусь дорікати за те, що у попередні роки надто ретельно виконувалися всі
рекомендації експертів МВФ і що наші помилки - це водночас помилки і наших кредиторів. Не маю
сумніву, що все це сталося не з чиїхось лихих намірів, а через брак досвіду вирішення складних і
якісно нових завдань трансформаційних перетворень, недостатню послідовність в ідеології реформ
та практичному втіленні її в життя.
Як виправляти ситуацію - це наші власні проблеми. Водночас дуже хотілося б, щоб визнання
допущених помилок було взаємним, обопільним. Від цього виграє не лише Україна, а й її економічні та
політичні партнери, світова спільнота загалом, у тому числі міжнародні фінансові інституції.
ІІІ. Базові пріоритети
Тепер про окремі найбільш пріоритетні напрямки економічної політики. Не ставлю за мету розкрити їх
у повному обсязі. Мова лише про деякі акценти у реалізації положень та висновків стратегії
економічного та соціального розвитку "Україна: поступ у ХХІ століття", яка була представлена
Верховній Раді на початку року.
Мене турбує те, що у багатьох випадках спостерігається суто ритуальне сприйняття деякими
посадовими особами цього документа. Всі на нього посилаються, цитують його, запевняють, що на
ньому будується вся робота, а на практиці, як це не прикро, нерідко виходить навпаки.
Зрозуміло, що займати відсторонену, споглядальну позицію я, як Глава держави, далі не можу. Майже
дев’ять місяців після внесення Послання у Верховну Раду, а воно будувалося на передвиборній
платформі Президента, - час, достатній для того, щоб зробити вже певні висновки і добитися чогось на
ділі.
Зміцнення дієздатності держави
Думаю, всі присутні погодяться з тим, що однією з центральних проблем економічної політики
наступного періоду є переосмислення ролі і місця держави у цих процесах.
На жаль, тут теж доводиться вчитися на негативному досвіді. Демонтуючи основні підвалини
адміністративної економіки, ми порушили золоте правило: держава може звільнити економіку від своєї
присутності тільки там, де сформовані й ефективно діють повноцінні ринкові механізми.
У нас на стартовому етапі вийшло знову з точністю до навпаки. І сьогодні треба виправляти ситуацію
невідкладно.
Альтернативи тут немає, і я радий, що такої ж думки дотримується більшість доповідачів та промовців
на нашій конференції.
Низький рівень дієздатності держави - це основна і зростаюча перешкода перед досягненням
прогресу у здійсненні економічної та соціальної політики. У тому числі і насамперед - виправленні
допущених деформацій, про що вже стільки говорилося.
Слід враховувати й таке. Світовий досвід незаперечно підтверджує необхідність зростання ролі
держави на найбільш складних, переломних етапах її розвитку. Згадаймо часи "Великої депресії" на
Заході, перетворення, здійснювані там у повоєнний період, включаючи 60-і та 70-і роки. Основи
нинішньої економічної системи розвинених країн сформувалися саме у цей період. Вони утвердилися
на базі державного стимулювання економічного, і насамперед науково-технологічного прогресу,
активної взаємодії держави з приватним капіталом.
За державою залишається перше і вирішальне слово у боротьбі з корупцією, чиновницьким
всевладдям та свавіллям. Саме це є сьогодні найбільшою перешкодою для суспільного прогресу.
Важливим засобом підвищення дієздатності держави має бути поглиблення адміністративної
реформи. Я ставлю цю проблему на одне з чільних місць у державній політиці наступного періоду.
Водночас потрібно відходити від звуженого розуміння і тлумачення змісту та основних завдань
адміністративної реформи, надавати їй нових імпульсів, вносити в її реалізацію більше активності й
осмисленості.
Не можна зводити цю реформу лише до дальшої оптимізації структури системи державного управління
та скорочення управлінського апарату, хоча і це дуже важливо.
Адміністративна реформа має бути націлена насамперед на здійснення першочергових завдань
наступного етапу: поглиблення демократизації всіх ланок суспільного життя, передусім економічної
системи, зміцнення базових підвалин громадянського суспільства, забезпечення реального
розмежування влади і власності.
З цих позицій маємо підходити і до проведення судової реформи, основна мета якої - утвердження в
Україні справді незалежної судової влади. Темпи її ще надто повільні.
Формування сильної, дієздатної влади поставлене і в центр конституційної реформи. Вона повинна
забезпечити відмову від неефективної політики постійного балансування між різними групами
інтересів, які за умов перехідного періоду залишаються несталими, і взяти на себе всю повноту
політичної відповідальності за поглиблення курсу реформ, демократизацію суспільства.
Потрібно поєднувати заходи всіх зазначених реформ, надавати їм необхідного динамізму та
конструктивності, забезпечуючи на цій основі реальне посилення дієздатності законодавчої,
виконавчої та судової гілок влади, утвердження механізмів їх ефективної співпраці.
Всю цю роботу, повторюю, треба прискорити. І невідкладно, ставлячи за мету забезпечити високий
рівень відповідальності держави і влади перед суспільством.
Такої відповідальності сьогодні явно бракує, що негативно позначається на всіх сторонах нашого
життя, включаючи темпи й результативність економічних перетворень.
Я особливо виділяю в цьому контексті завдання імплементації результатів всеукраїнського
референдуму за народною ініціативою.
Сьогодні відповідальність за його реалізацію цілком і повністю лягає на Верховну Раду.
Це повинні знати всі.
Хотілося б бачити з боку парламенту більше розуміння всієї важливості цієї справи, а відтак і
узгодження позицій, бажання шукати взаємоприйнятне підгрунтя для консолідації перед прийняттям
цього, без перебільшення, доленосного рішення.
Мільйони пересічних громадян, більша частина суспільства усвідомлюють настійну необхідність у
сильній, дієздатній державній владі. Чого, на жаль, не скажеш про декого з народних обранців.
Рішуче обмеження тіньової діяльності та олігархізації
Погоджуюся з висловленими на конференції думками про необхідність концентрації зусиль органів
державної влади на комплексному здійсненні економічних, правових, організаційних та господарських
заходів щодо рішучого обмеження тіньової економічної діяльності.
Сьогодні тут обертається 40, а то й більше відсотків від валового внутрішнього продукту. Тіньова економіка обходиться
нам і в 10-12 млрд.грн., які щорічно недоодержує державний бюджет.
Це породжує найгостріші проблеми, насамперед у соціальній сфері.
Ще один, можливо, найбільш небезпечний, наслідок цього явища - зростання корумпованості державного апарату,
перетворення значної його частини в одного з активних суб’єктів тінізації.
Світовою практикою доведено: чим слабша держава, тим вищий ступінь тінізації економіки. Звідси вимога:
загальнооздоровчі заходи повинні стосуватися насамперед не власне економіки, а держави, її дієздатності. З цим
критерієм ми повинні підходити до оцінки ефективності реформ.
Не менш актуальним завданням є обмеження впливу олігархічних структур, постійна, системна й активна протидія їх
зрощуванню з державним апаратом.
Держава ніколи не зможе як слід реалізувати свою місію за умов, коли її політику значною мірою визначають, виходячи з
корпоративних інтересів та цілей, ті чи інші особи або групи, коли вони впливають на законодавчі та правоохоронні органи,
судову практику, центральні та місцеві управлінські структури, на засоби масової інформації.
Я не схильний перебільшувати масштабність і значущість цих процесів у нашій державі, але й замовчувати їх,
недооцінювати їх небезпеки не можна.
Коли немає ефективних противаг олігархічному капіталу, діє закономірність його розширеного самовідтворення.
Переступивши певну межу, цей капітал стає всесильним і невразливим. Чимало країн світу назавжди опинилися на узбіччі
сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку.
Маємо зробити з цього висновки. І чим швидше, тим краще.
Зміцнення позицій національного капіталу
Ми повинні утримуватися від спрощень в оцінках процесів утвердження промислово-фінансового
капіталу, його концентрації та взаємодії з державою у розбудові національної економіки. Ці процеси
часто огульно ототожнюються з олігархізацією, що цілком неправильно.
Відповідно не можна пов’язувати майбутнє української економіки виключно з пріоритетним розвитком
малого та середнього підприємництва. Хоча, як вам відомо, я активно сприяю його утвердженню і
роблю все необхідне для підтримки та захисту.
Слід виходити і з того, що малий та середній бізнес у всіх без винятку країнах Заходу завжди
розвивався і продовжує розвиватися у тісному взаємозв’язку з великими підприємствами,
сформованими ще в індустріальну епоху. Тобто йдеться, скоріше за все, про проміжні структури, здатні
заповнювати ті ніші в економічному просторі, які великі підприємства в силу своєї специфіки зайняти
не можуть.
На цій основі відбувається інтенсифікація економічного процесу, що, у свою чергу, розширює
можливості прискорення науково-технічного прогресу, продуктивного використання робочої сили,
примноження інтелектуального потенціалу, фінансових та матеріальних ресурсів, а головне - сприяє
повнішому задоволенню потреб та запитів населення, його індивідуалізації.
У зв'язку з цим ми повинні обов'язково подолати протиставлення малого та середнього бізнесу
великому капіталу і великим підприємствам. А подібна тенденція у нас є, і народилася вона не
сьогодні і не вчора.
Це суто хуторянська ментальність. Вона не відповідає, і більше того, суперечить стратегічним цілям
нашого розвитку. Такі уявлення треба спростовувати, і тут слово знову ж таки за наукою.
Треба виходити з того, що лише великий національний капітал у союзі з малим та середнім бізнесом
може стати основою реальної суверенності національної економіки, базовою, несучою її конструкцією.
Багато проблем та складнощів в економічному розвитку виникли у нас саме через надто повільне
формування національного капіталу.
Ті, хто хотів би бачити економіку виключно як сукупність дрібних крамарів, повинні знати: такий варіант
суттєво сприяв би не лише економічному, а й політичному зовнішньому диктату стосовно України.
Цього не повинно статися за жодних умов.
Якнайшвидше утвердження національного капіталу, відповідального за долю держави, його
концентрація та централізація - це життєво необхідне, прогресивне явище. Воно, окрім всього,
потребує відповідної економічної політики, і ми будемо її проводити.
Упередженою, з моєї точки зору, є і позиція, що заперечує необхідність тісної взаємодії держави з
приватним капіталом. Давайте разом розберемося детальніше і в цьому важливому питанні.
Приватний капітал, незалежно від своєї структури та розмірів, завжди потребує підтримки держави і
розраховує на неї.
Сучасний капіталізм значною мірою завдячує своїми економічними й особливо
науково-технологічними досягненнями органічному поєднанню потужності приватного капіталу (в тому
числі й сили монополії) і можливостей держави в єдиний функціональний механізм. Авіація, космос,
інформатика, Інтернет, багато інших найновітніших напрямів та чинників науково-технічного прогресу,
не кажучи вже про останні технологічні досягнення у військово-промисловому комплексі,
розвивалися і розвиваються в усьому світі саме завдяки такому поєднанню.
Країни Південно-Східної Азії зробили у своєму розвитку небачений ривок від рутинних
докапіталістичних відносин до вершинних здобутків сучасної економіки через утвердження вже на
старті трансформаційних процесів не просто капіталістичних, а, висловлюючись марксистською
термінологією, державно-монополістичних відносин. Роль держави у підтримці національного
капіталу тут теж була визначальною.
Коли ми говоримо про необхідність опанування Україною нової економічної моделі прискореного
розвитку, то слід мати на увазі, що основою такої моделі може стати передусім засвоєння і творче
використання відповідного досвіду. Якщо зусилля держави та приватного капіталу поєднуються з
метою максимальної концентрації сил і ресурсів на вирішальних пріоритетах економічної політики -
розвитку інноваційної сфери, формуванні ефективного внутрішнього ринку, реалізації інших завдань
сталого економічного зростання, в тому числі й соціальних, то чому маємо відкидати таку можливість?
У разі, якщо держава повною мірою зберігає свою політичну самостійність, реалізує стосовно всіх
суб'єктів господарської діяльності єдині і прозорі, чітко і своєчасно визначені правила гри, така
взаємодія обов'язково буде конструктивною і дасть очікувані результати.
При аналізі проблем олігархізації треба неодмінно враховувати цю обставину. Інакше самі заженемо
себе у глухий кут, з якого буде дуже важко вибратися.
Ще раз повторюю: є сили, зацікавлені у тому, щоб за будь-яких умов не допустити консолідації та
зміцнення економічних позицій національного капіталу. Для цього застосовуються всілякі засоби його
дискредитації. Держава має займати щодо таких позицій та практичних дій чітку і відповідальну
позицію.
Інституційне забезпечення реформ
Створення парламентської більшості, поліпшення політичного клімату забезпечує необхідні
передумови для поглиблення ринкових перетворень, надання реформам більш системного й
осмисленого характеру, посилення їх соціальної спрямованості.
Вирішальний чинник вбачаю в інституційному забезпеченні політики реформ, завершенні формування
ринкової інфраструктури, створенні достатньої законодавчої бази та стабільних правил, що лежать в
основі економічної діяльності.
Досвід, у тому числі негативний, вчить: правові норми повинні бути адекватними економічним,
соціальним та політичним реаліям, не відриватися від них.
Ми пам'ятаємо, як на початку реформ було прийнято низку базових законів ринкової економіки,
скопійованих з іноземних аналогів. Більшість з них виявилася нежиттєздатними з очевидної причини -
такої економіки у нас поки що просто немає.
Виходить щось на зразок віртуальної реальності: формально закони є, але вони не працюють і не
можуть працювати через неузгодженість з об'єктивними реаліями.
До речі, цим не в останню чергу породжений і живиться процес тінізації економіки.
Така невідповідність вкрай негативно позначається на виробничій сфері. Це особливо стосується законів, що регулюють
відносини власності, податкового законодавства. Ось характерний приклад: ми одними з перших серед постсоціалістичних
країн (навіть раніше Польщі) запровадили податок на додану вартість, не маючи для цього найменших передумов.
Результат закономірний: було завдано дуже болісного удару по фінансах суб'єктів господарювання.
Аналогічна картина спостерігається і сьогодні. Маю на увазі, зокрема, приведення українського законодавства у
відповідність до законодавства країн ЄС. Робота, безумовно, важлива й необхідна, проте знову ж таки не враховується
той факт, що умови застосування законів у них і у нас різні. Польща, наприклад, взялася за вирішення цієї проблеми лише
на заключному етапі свого прилучення до Євросоюзу.
Так що наші дії і тут мають бути більш виваженими і обережними.
Немає сенсу, і більше того, шкідливо, приймати законодавчі акти, які неминуче будуть відторгнені непідготовленими
суспільними інституціями та суспільною практикою. Не забуваймо також, що невідповідність законодавчої бази
економічним реаліям - це знову ж таки одна з ключових причин тінізації економіки. Навряд чи хто в цьому сумнівається.
Конкурентні переваги
Всі ми, у тому числі й наука, мусимо дуже уважно ставитися до всього, що пов'язане із спроможністю
забезпечити (всіма доступними інструментами, у тому числі і засобами регуляторної політики)
створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних та потенційних
конкурентних переваг української економіки.
У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані на основі ринкових саморегуляторів та
ефективної конкуренції, держава має виступати у ролі суб'єкта, який посилює ринкові механізми,
довершувати те, чого ринок поки що зробити не в змозі сам.
Реалізація конкурентних переваг має втілюватися у зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні
інноваційної моделі розвитку економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної
політики, подоланні накопичених за минулі роки відтворювальних деформацій.
Практичні кроки у цьому напрямку ще явно недостатні.
Потрібні енергійні заходи і для активізації аграрної політики, покликаної утвердити у перспективі
Україну як державу з високопродуктивним експортоспроможним сільським господарством.
Особливо гостро стоїть завдання підвищити конкурентоспроможність та зміцнити фінансовий стан
підприємств АПК, прискорити їх адаптацію до умов приватної власності на землю, ринкового
середовища.
У зв'язку з цим мушу зазначити, що я далеко не в усьому поділяю той оптимізм, який дуже часто
висловлюється з високих урядових трибун. Зроблено тільки перші кроки у реформуванні аграрних
відносин, ми знаходимося лише на старті цієї великої і багатопланової роботи. Ще не бракує проблем,
за які ніхто як слід не брався. До того ж реальна ситуація на селі лишається з багатьох точок зору
достатньо напруженою, якщо не критичною. Тож давайте облишимо надмірно мажорні оцінки - треба
зосереджуватися на конкретних практичних справах та завданнях.
Як уже наголошувалося, Україна буде і надалі дотримуватися принципу відкритої економіки,
прагнутиме до вступу у Світову організацію торгівлі.
Однак і тут не завадять виваженість, обачність і точний, обгрунтований розрахунок.
Відкритість економіки, і це доведено світовим досвідом, може бути ефективною лише тоді, коли
забезпечується реалізація її конкурентних переваг. В іншому разі вона набуває деструктивного
характеру.
Не випадково Німеччина та Японія запровадили конвертованість своїх національних грошових
одиниць лише в середині 60-х років, тобто після того, коли було повністю подолано наслідки воєнної
руйнації. Ми ж поквапилися зробити це за умов глибокої економічної кризи, переходу на світові ціни на
енергоносії, пов'язаної з цим збитковості не лише окремих підприємств, а й цілих галузей. Тому
утвердження в економіці конструктивного конкурентного середовища лишилося на рівні гасел та
декларацій.
Це також аргумент щодо сумнівної ефективності тієї моделі трансформаційної політики, до
утвердження якої нас весь час підштовхують і ззовні.
Ні в якому разі не йдеться про повернення назад, до закритої економіки. Це повністю виключено, і я
підтримую відповідні пропозиції професора І.В.Бураковського. Йдеться про інше - реалізацію
виробленого світовою практикою арсеналу підтримки національного виробника у межах відкритої
економіки.
Нам треба, нарешті, визначитися у цьому питанні.
Це передбачає опрацювання грунтовної програми стимулювання внутрішнього ринку, здійснення
політики виваженого протекціонізму, який забезпечував би насамперед захист високотехнологічного
потенціалу та інвестиційного комплексу держави.
Макроекономічна стабілізація
З урахуванням уроків минулого та сьогоднішніх реалій нам необхідно переосмислити і логіку
макроекономічної стабілізації. У попередні роки на перших ролях у ній була монетарна політика. А тим
часом досвід - і наш власний, і інших постсоціалістичних країн - засвідчує, що можливості надійної
стабілізації грошей суто монетарними інструментами досить обмежені. Не може бути сильної
національної валюти при нестабільній економіці. Це означає, що грошово-кредитна політика повинна
тісніше узгоджуватися з завданнями реальної економіки.
Необхідність в істотних змінах назріла і у сфері державних фінансів. Слід виходити з того, що
головною передумовою нагромаджених тут проблем є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів
господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. Без цього не дадуть бажаного ефекту
будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані на вирішення
бюджетних проблем. Без цього не може бути і так потрібного нам реального державного бюджету.
Згоден з професором В.М.Федосовим: ми стоїмо перед настійною необхідністю вироблення і
реалізації нової фінансової стратегії для України.
Про це говориться теж не вперше. Однак зламати психологічні стереотипи, що склалися - і знову ж таки
не без "сприяння" іззовні - не так просто. Дається взнаки і хронічна неспроможність Уряду працювати
на перспективу.
Як наслідок, усі пропозиції останніх років щодо зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, у тому
числі і спрямовані на рішуче зниження податкового навантаження, постійно блокуються.
Між тим продовження фінансової кризи, яка триває понад десять років і не послаблюється навіть з
початком зростання виробництва, є найпереконливішим доказом того, що зміцнити фінансову систему
заходами лише "згори" неможливо. Це також не абстрактний умовивід, не чиста теорія, а наша реальна
практика, наш досвід. І ними не можна нехтувати, з них потрібно, врешті-решт, вже робити висновки.
Постійним атрибутом цього періоду є протиріччя між моделями розвитку банківсько-фінансового і
реального секторів економіки. На відміну від нормальної ринкової економіки ці два сектори у нас і
досі існують у різних вимірах, по суті ізольовані один від одного і працюють кожен на себе.
Судіть самі: частка кредитів, наданих суб'єктам господарювання, складає трохи більше 9 відсотків від
валового внутрішнього продукту, тоді як у країнах Центральної та Східної Європи - 50-60 відсотків.
Власний капітал українських комерційних банків нині ледве перевищує 6 відсотків від ВВП. Тим часом
у багатьох країнах з перехідною економікою цей показник наближається до 40 відсотків, а у
розвинених - 80 і більше.
Звісно, така банківська система не є і не може бути ефективним інструментом реалізації політики
економічного зростання. І тим більше - інноваційного оновлення виробництва.
Не можу не сказати про те, що позиція, якої Національний банк дотримувався в 1997-1998 роках,
коштувала значних втрат для нашої економіки, зокрема вимивання значних валютних резервів.
Нинішнього року обсяги кредитування комерційними банками дещо зросли. Але цього дуже
недостатньо. Розрахунки показують: за таких темпів для досягнення оптимальних параметрів
кредитування реальної економіки потрібно як мінімум 30 років.
Більше того, наша банківська система практично зупинилася у своєму розвитку. Вона не тільки не
прогресує, а навпаки, нагромаджує і загострює застарілі та перезрілі проблеми.
В Україні надто швидко, ще у 1991 році, і явно поспішно пішли на "приватизацію" великих державних
банків. Порівняймо: у ряді країн Східної та Центральної європи до неї вдалися лише зараз, на
завершальному етапі реформ.
Це ще одна серйозна хиба трансформаційної моделі, якої у нас дотримувалися. Приватизація
банківської системи тоді, коли не було вільних капіталів, необхідної законодавчої бази та інших
об'єктивних передумов, стала фактичним грабунком, розкраданням державної власності.
Не помилюся, сказавши, що саме з цього взяло початок формування олігархічних структур.
Уже більше двох років ведуться розмови про банк реконструкції та розвитку, а також про селянський
(іпотечний) банк, однак реального поступу немає і тут. У появі та функціонуванні таких банківських
інституцій, конче потрібних для нашої економіки, не зацікавлені "тузи" банківського бізнесу і ті, хто їх
опікає. Робиться все можливе для того, щоб "заморозити" і це питання, заблокувати його вже на стадії
постановки.
Цьому немалою мірою сприяє, і більше того, заохочує таку позицію пасивність Кабінету Міністрів та
Національного банку. Необхідність глибоких системних зрушень у банківській системі очевидна. Для
Національного банку та Уряду, всіх, хто до цього причетний, має бути зрозуміло: якщо не знайдемо
шляхів суттєвого її зміцнення, тіснішого поєднання інтересів цієї системи з процесами у виробничій
сфері, на відчутні зрушення у реальній економіці нічого розраховувати.
Створення Ради Нацбанку - важливий крок до поліпшення діяльності головної банківської установи
держави і системи загалом. Але його треба обов’язково і невідкладно продовжити та підтримати
іншими заходами. У тому числі і насамперед - прийняттям нового Закону “Про банки і банківську
діяльність”. Потреба в цьому не просто перезріла - вона вже аж кричить.
Резюмуючи цей і попередні розділи свого виступу, скажу: мене непокоїть те, що спектр проблем, які
були викладені у Посланні до Верховної Ради і які зараз повинні послідовно реалізовуватися, суттєво і
невиправдано звужено. А відтак не забезпечується головне - комплексність реформ.
Все це слід рішуче виправляти: урядовцям - наполегливими практичними зусиллями, вченим -
виваженими, якомога точнішими висновками, прогнозами та рекомендаціями.
Регіональна політика
Темпи і результати економічного і соціального розвитку держави, реалізації започаткованих
перетворень великою, а у багатьох вимірах і вирішальною мірою залежать від регіональної політики;
вони невіддільні від розв'язання накопичених проблем на місцях.
До найважливіших з цих проблем я відношу реформування міжбюджетних відносин. І ще раз
наголошую, що здійснювати його треба комплексно, з внесенням істотних корективів у формування не
лише видаткової частини бюджету, а й структури його доходів, більш суттєвою їх децентралізацією,
органічно пов'язуючи зазначені заходи з розбудовою системи місцевого самоврядування.
Якщо говорити відверто, то у тих пропозиціях щодо реформування міжбюджетних відносин, які зараз
маємо, більше політики, ніж здорового, виваженого економічного глузду.
Як видно, декому дуже хочеться створити на цій основі власну економічну базу до наступних
парламентських виборів.
Прикро, але на цей гачок піймалися й окремі урядовці, у тому числі і з Міністерства фінансів, яке має
бути максимально нейтральним у подібних питаннях.
Такими ж, до речі, нерідко є підходи до бюджетного процесу і бюджетної реформи загалом. Я
категорично проти кулуарного проштовхування пропозицій та рішень, у яких превалюють політичні
аспекти або інтереси, далекі від державних.
Повертаючись до регіональної політики, підкреслю, що моя позиція чітка й однозначна.
Я за децентралізацію владних повноважень, посилення ролі регіонів, за розширення їхніх прав та можливостей у всьому -
соціальній політиці, земельній реформі, управлінні державним сектором економіки та частками державного майна
господарських товариств, стимулюванні підприємництва, поглибленні прикордонної співпраці.
Підтримую ідею створення розгорнутої мережі регіональних агентств розвитку, про яку теж йшлося на нашій конференції.
Водночас треба активніше готувати адміністративно-територіальну реформу, не ставити цю роботу у довгу чергу. У
такій реформі - підтвердження серйозності наших намірів щодо регіоналізації економічної політики, передумова кращого,
повнішого використання можливостей та резервів, які вона відкриває.
* * *
Таким в основному є комплекс проблемних питань післякризового етапу розвитку української економіки, які мене дуже
турбують і до яких я хотів привернути увагу.
Хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли: прихильність політичного керівництва держави курсу демократизації всіх сфер
суспільного життя, ринкової трансформації економіки, глибоких системних перетворень була і залишається незмінною.
Але незмінність стратегічного вибору не означає канонізації, закостенілості методів втілення його в життя. Той факт, що
розпочаті ще у 1991 році реформи не в усьому були оптимальними і не дали у повному обсязі очікуваного результату,
вимагає внесення у багатьох питаннях суттєвих коректив та уточнень.
Наукова дискусія на нашій конференції підтверджує цей висновок. Я вдячний за висловлені думки і пропозиції. Вони
будуть уважно вивчені та узагальнені.
Ініціюючи скликання цієї конференції, я керувався не тільки бажанням ще раз засвідчити свою повагу до вітчизняної науки,
до відомих науковців та економістів-практиків, які присутні у цій залі. Сьогоднішня ситуація у державі є такою, що
державні діячі та політики, які взяли на себе відповідальність за перебудову тоталітарної системи, у тому числі в
економіці, не мають більше права на помилки. Цей ліміт вичерпано.
Метод проб та помилок повинен поступитися місцем глибокому, всебічному і тверезому аналізу, зваженим на терезах
науки прогнозуванню, продуманій організації практичного здійснення наміченого.
Я буду вітати всіх, хто знайде за потрібне долучитися до цієї роботи, взяти в ній особисту чи колективну участь.
У наступному році ми будемо відзначати 10-у річницю незалежності України. Водночас це і десять років системних
реформ. Термін немалий, і народ, суспільство вправі вимагати від Глави держави, усіх органів влади конкретних і
реальних зрушень у житті. Ми повинні зробити все, щоб люди не обманулися, не розчарувалися у своїх сподіваннях.
Ця вимога повною мірою стосується Кабінету Міністрів, що визначений Конституцією як вищий орган у системі органів
виконавчої влади. Враховувати національні інтереси, керуватися ними, очолювати роботу з соціально-економічного та
соціального розвитку держави і відповідати за її результати - для цього в Уряді повинні бути люди, здатні самостійно
мислити й ініціативно діяти, відстоювати свою позицію, у тому числі і перед тиском іззовні.
Тільки за цієї умови наші управлінські структури, включаючи найвищу, спроможні будуть ефективно діяти за умов
якісного ускладнення завдань державного управління. А таке ускладнення - і в цьому важко не погодитися з професором
А.М.Колотом - дедалі настійніше виходить на передній план.
Загалом я не маю жодних сумнівів у тому, що у нашій державі зберігся потенціал, достатній не тільки для поліпшення
нинішньої ситуації, а й для істотного прискорення розвитку економіки та соціальної сфери.
Думаю, що наступне десятиріччя - перше у ХХІ столітті - стане вирішальним у визначенні долі нашої держави. Воно має
дати остаточну відповідь на питання, яке хвилює кожного з нас: чи зможемо ми, спираючись на зроблене і напрацьований
досвід, остаточно закріпити свою незалежність, піднятися на рівень сучасних вимог цивілізаційного розвитку та прогресу,
чи скотимося на позиції друговартісного придатку розвиненого світу?
Таку загрозу для України не знято. Саме тому я намагався бути з вами цілком відвертим і максимально об'єктивним у
своїх судженнях, оцінках та висновках.
Сподіваюся і вірю, що всі ми, український народ, знайдемо в собі сили і волю, щоб подолати сьогоднішні негаразди та
труднощі, утвердитися як сучасна високорозвинена, соціальна і демократична держава. Пройшовши виключно складний,
важкий шлях економічних перетворень, наробивши чимало помилок, ми водночас збагатилися вагомим досвідом, який
може і повинен стати основою, базою для дальшого поступу.
Побажаємо собі і всьому нашому народові у цьому успіхів.
Дякую за увагу.
За додатковою інформацією прохання звертатись до:
Тараса Малишевського, прес-секретаря Посольства України в Канаді,
тел.(613) 230-2961, факс (613) 230-2400), E-mail: ukremb@cyberus.ca
Web-site: www.infoukes.com/ukremb/
|
