Прес Реліз

'ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ' - Виступ Міністра закордонних справ України А.М.Зленка на зустрічі у Чеській Асоціації з питань зовнішньої політики

Прага, 24 квітня 2003 року

Шановний пане Голово! Пані та панове!

Насамперед хотів би подякувати за запрошення виступити перед цим шановним товариством. Тема мого виступу спонукає зосередитися на процесах, які відбуваються в Україні і навколо неї. Проте хочу заздалегідь вибачитися, оскільки дещо вийду за межі цієї теми. В наші дні говорити про міжнародну політику і не згадувати Ірак - це все одне, що намагатися танцювати вальс під час землетрусу.

Геополітичний землетрус з епіцентром на Близькому Сході торкнувся і України, і Чехії. Він торкнувся всієї Європи, примусивши по-новому подивитися на європейські реалії. Під його впливом захиталася вся система світової безпеки, в тому числі на нашому континенті. Два головних стовпи європейського порядку було поставлено під питання: євроатлантичну солідарність і європейську єдність. Ці два напрями завжди доповнювали один одного і становили силу Європи. Тепер вони прийшли у протиріччя і стали причиною її тимчасової слабкості.

Війна в Іраку винесла на порядок денний багато питань. Проте вона і прояснила декілька принципових політичних аспектів.

Найперше і найголовніше - це те, що пасьянси світової політики розкладаються на межі Сполучених Штатів і Європи. І це ще одне свідчення на користь того, що орієнтація на ці центри світового впливу, обрана східноєвропейськими країнами на початку дев'яностих, була правильною. Ми в Києві уважно спостерігаємо за зовнішньою політикою Чехії і бачимо: її членство в НАТО і майбутнє членство в ЄС стало тим політичним динаміком, який багатократно посилив голос Праги на світовій арені.

Друге - це те, що європейська єдність конче потрібна сучасному світу. Розкол в Європі, який відбувся останніми місяцями, значно посилив світову нестабільність і навіть розгубленість.

Третій висновок: шлях єдиної Європи до спільної зовнішньої та безпекової політики буде більш довгим, ніж багато хто міг очікувати. І Східна Європа відіграватиме в цьому процесі більш самостійну роль, ніж було прийнято вважати раніше. Якщо старі члени ЄС прагнуть у ближчому майбутньому зробити спільну зовнішню політику реальністю, вони повинні приділяти Східній Європі більше уваги і поваги.

Шановні пані та панове!

Для Європи настав момент переоцінки цінностей. До певної міри те ж саме можна сказати і про Україну. З тією лише різницею, що для нас цей момент настав дещо раніше, ніж криза в Іраку. Щоб пояснити свою думку, не обійдуся без короткого екскурсу в новітню історію України.

У зовнішньополітичному плані я поділив би її на два етапи. Перший етап практично повністю пройшов під знаком вирішення важких проблем, успадкованих від СРСР. Я маю на увазі насамперед ядерне роззброєння, вибухонебезпечні питання у відносинах з Росією, територіальні претензії з боку певних політичних груп у сусідніх країнах. Кожної з цих проблем вистачило б на те, щоб дестабілізувати ситуацію в Європі. Але цього не сталося. Ми не вибухнули самі і не дали спалахнути пожежі на Сході Європи.

Другий етап розпочався в 98-му році, коли Президент Кучма офіційно проголосив членство в ЄС стратегічною метою України. Настали роки, коли моя країна одночасно зі спробами подолати економічну кризу прагнула домогтися від Європейського Союзу перспективи членства. Ми не очікували жодних обіцянок. Ми прагнули тільки моральної підтримки та знаку віри у наші сили. Ми чекали цього жесту, оскільки вважали себе здатними зробити внесок у нову Європу.

Результати цього періоду теж достатньо відомі: ми подолали економічну кризу, але так і не побачили перспективи членства в ЄС. Наша дипломатична активність не дала очікуваного ефекту. Навпаки, кажуть, вона спричинила на брюссельських пагорбах таке явище, як 'втома від України'. Європейська перспектива, яка є для нас знаком надії, стала для Європи знаком проблеми. Можна довго сперечатися щодо причин такої ситуації. Але одне стає все більш очевидним - при збереженні стратегічної орієнтації на Європу українська зовнішня політика потребує певних коректив.

Тому я все більше схиляюся до думки, що в Україні настає час для нового етапу і нової тактики в її зовнішній політиці. Я б назвав її 'тактикою маленьких кроків' у напрямку Європи. Як відомо, ми, українці, намагалися увійти до ЄС за тією ж схемою, що і наші східноєвропейські сусіди: перспектива членства - реформи - вступ. В українських умовах ця схема не спрацювала з кількох причин. Найголовніші з них - відсутність політичного рішення (чи, можливо, політичної волі) з боку ЄС і запізнілість економічних успіхів з боку України.

Ми не змогли досягти перспективи членства кількома великими кроками, як це було у випадку Чехії та інших країн, для яких політична перспектива була відкрита ще до подолання ними економічної кризи. На відміну від наших сусідів, Україна не отримала очікуваного авансу. Але це не означає, що ми повинні відмовитися від нашої мети. Це означає, що нам потрібна інша тактика, орієнтована на більш тривалий час.

Безумовно, дипломатія повинна працювати на перспективу. Але ця робота тільки тоді матиме смисл, коли перспектива поступово ставатиме ближчою. Політичні інвестиції теж повинні давати дивіденди. Як це трапилося у відносинах України з НАТО. Минулого року моя країна заявила про кінцеву мету своєї євроатлантичної інтеграції - і вступила на шлях реальних кроків по зближенню з Альянсом. Якими б не були перипетії навколо участі України в Празькому самміті НАТО, ми подолали проблеми. Підписавши Робочий план та Цільовий план Україна-НАТО на 2003 рік, ми зробили повноцінну євроатлантичну інтеграцію України більш близькою і реальною.

Аналогічна мета стоїть перед Україною і у відносинах з ЄС: потрібний конкретний прогрес. Можливо, менш масштабний в політичному плані, але відчутний для рядових громадян. Скажімо, лібералізація торговельного режиму для українських експортерів, надання Україні статусу країни з ринковою економікою, лібералізація візового режиму, нові програми студентського обміну, спільні проекти в сфері інформаційних технологій тощо. Європейська і євроатлантична інтеграція не повинна перетворитися на фантом, за яким Україна буде гнатися, як свого часу Радянський Союз гнався за фантомом комунізму.

Це має бути шлях конкретних дій і кроків. За останні роки було багато сказано, що на цьому шляху все залежить від України. Мені здається, не все так просто. Звичайно, не варто знімати з України політичної відповідальності за власні економічні та політичні успіхи. Але не варто і порівнювати складний політичний процес зі шкільною задачею 'Україна вийшла з пункту А в пункт Б'. Хоча б тому, що Європейський Союз - це не просто 'пункт Б'. Це наш ключовий партнер, від якого ми хотіли б побачити розуміння і підтримку.

Якщо ЄС не готовий відкрити Україні політичну перспективу, то це можна розцінити принаймні як чесну позицію: Брюссель не хоче давати фальшивих обіцянок. Але якщо ЄС бачить Україну частиною нової Європи, то йому, на мою думку, потрібно було б переглянути деякі моменти у ставленні до України. Чесні партнери не позбавляють один одного мети і мрії. Чесні партнери не втрачають надії і не ставлять хрест один на одному. Чесне партнерство - це танго, яке не можна танцювати на самоті. Тут потрібні двоє, навіть якщо один з них - це пострадянська країна зі складними реаліями, а другий - гігант світової політики і майже глобальний гравець.

В цьому сенсі ми вітаємо поширення Комунікації Єврокомісії щодо концепції 'Ширша Європа'. Ідея поширення на Україну чотирьох базових свобод - це те розумне зерно, з якого, сподіваюся, проросте принципово нова стратегія ЄC щодо України.

Ми покладаємо великі надії на вступ до ЄС наших сусідів, у тому числі Чехії. Йдеться не про те, щоб пролізти в ЄС з чорного входу чи в'їхати на чужих плечах. Йдеться про те, що зі вступом в ЄС східноєвропейських країн, Україна стане більш близькою і зрозумілою для Євросоюзу в цілому.

Криза в Іраку показала, що східні європейці мають більше спільного, ніж хтось міг подумати раніше. В геополітичному плані ми всі є вихідцями з часів 'холодної війни'. Це сумна спорідненість, але зрікатися її зараз було б контрпродуктивно. Геополітичне оточення є далеко не останнім чинником при формуванні реальної політики. Європейський Союз скоро стане геополітичним оточенням України. А Україна - це геополітичне оточення Чехії, Польщі та інших країн-аспірантів. Тому закривати на неї очі і забувати про неї навіть після вступу в ЄС було б нелогічно.

Чи готові нинішні країни-аспіранти ставитися до України як до майбутньої мешканки єдиної Європи? Це покажуть наступні місяці, коли завершаться переговори щодо візового режиму з Україною. Мені здається, коли східні європейці вперше заявляли про свої амбіції стати членами ЄС, то одним з основних стимулів було прагнення ніколи знову не опинитися за залізною завісою. Те ж саме бажання рухає і моєю країною, коли вона просить пом'якшення умов пересування українців до країн ЄС. Ми не хочемо опинитися за шенгенською завісою. І ми сподіваємося на добру волю і розуміння наших сусідів, які ще десять років тому були у схожій ситуації.

До речі, питання наслідків розширення ЄС та шляхів їх подолання ми плануємо обговорити на неформальній зустрічі високого рівня, яка відбудеться в листопаді в Києві. Ми запросили на неї міністрів закордонних справ держав Центральної та Східної Європи, а також керівництво Євросоюзу. Сподіваюся, що це буде справді корисний та результативний захід.

Шановні колеги!

Одним з неприємних наслідків іракської війни для Східної Європи стала необхідність обирати, хто із стратегічних партнерів є більш пріоритетним: ЄС чи США. Ця дилема спричинила розгубленість серед політичних сил, які здавалися колись монолітними. Мені ця ситуація нагадала запитання 'Кого ти більше любиш - тата чи маму?' Здавалось би, нічого дивного: політика - жорстока річ, і вона ставить іноді жорстокі запитання. Але у даній ситуації вибір був не стільки жорстоким, скільки дещо абсурдним.

Абсурд полягав не тільки в необхідності робити вибір між європейською єдністю і євроатлантичною солідарністю - цими двома нероздільними опорами європейської безпеки. Він полягав і в тому, що суперечки часто точилися навколо слів, а не навколо справ. Україна зробила в цій ситуації вибір, який видається нам оптимальним: обмежила свою участь в коаліції гуманітарними аспектами. Відрядивши до Кувейту батальйон радіологічного, хімічного і бактеріологічного захисту ми, по-перше, зробили те, що в наших силах, аби запобігти масовій загибелі людей в регіоні. А по-друге, ми ще раз підтвердили відданість стратегічному партнерству зі Сполученими Штатами.

Ця країна була і залишається ключовим політичним гравцем, який свого часу зробив вирішальний внесок у подолання 'холодної війни'. Гравцем, який підтримав українську незалежність в критичний для неї стартовий момент. Ми про це пам'ятаємо. На мою думку, перед Києвом і Вашингтоном існують два шляхи: шлях партнерства і шлях забуття. Перший варіант є найбільш оптимальним та природнім для обох країн. Натомість другий шлях однозначно програшний, знов таки - для обох сторін.

Що стосується іншого стратегічного партнера України - Росії, то у відносинах з ним ми виробили оптимальну політичну дистанцію. Достатньо близьку, щоб підтримувати партнерський діалог. І достатньо віддалену, щоб не боятися бути втягнутими на орбіту цього геополітичного гіганта. Ідея про єдиний економічний простір з Росією, яка виникла у лютому, знаходиться в цій золотій середині. Як і головування України в СНД, пріоритетом якого будуть економічні, а не політичні питання. Але я б не радив чекати продовження у вигляді інтеграції України в російсько-білоруський союз чи ЄврАзЕС. Такого продовження не буде.

Шановні пані та панове!

Війна в Іраку ще раз показала: кожен політик приречений існувати у своєрідному трикутнику: між політичною бажаністю, політичною необхідністю і політичною реальністю. Коли політична бажаність (мир) приходить в жорстке протиріччя з політичною реальністю (війна), все, що нам залишається, це політична необхідність. Тобто проковтнути можливі образи, залишити в стороні суперечки щодо того, хто правий, а хто винуватий, і зосередитися на подоланні нагальних міжнародних проблем.

Схожий висновок ми робимо і в європейській політиці України. Як людина, причетна до перших кроків моєї держави на міжнародній арені, можу визнати: шлях України в Європу видавався нам десять років тому іншим, ніж він виявився насправді. Не всі цілі вдалося реалізувати. А якщо ми це визнали, то ключовим має бути питання 'що робити?', а не 'хто винуватий?'. Політична необхідність повинна взяти гору над політичними образами, розчаруваннями та іншими емоціями.

Політична необхідність для України полягає в тому, щоб зробити висновки з власних помилок і з новими силами вирушити в новий етап своєї зовнішньої політики. Вона полягає в тому, щоб робити те, в чому зацікавлена саме Україна. Тобто реалізувати політичну і завершити економічну реформу. Вступити в СОТ. Адаптувати власне законодавство до європейських норм. Створити найсприятливіші умови для іноземних інвесторів. Не буду приховувати: це далося б нам легше, якби і Європейський Союз як наш головний орієнтир розставив нові акценти у відносинах з Україною. Наприклад, якби ЄС підтримав недавню ініціативу Польщі і все ж таки визнав за Україною принципове право на членство в ЄС. Але це вже не наш вибір.

Шановні пані та панове!

Дванадцять років тому, коли після референдуму в Україні з легкої руки українського народу припинив існувати Радянський Союз, вся Європа перетворилася на великий будівельний майданчик. Як перед новим багатоквартирним будинком, перед нею стояв напис 'Тут буде споруджена нова Європа'. Європейська конференція, яка пройшла минулого тижня в Афінах, ознаменувала завершення першого етапу цього проекту. Щасливі власники ключів від нових помешкань готові в'їхати в новобудівлю. Ті, хто ще стоять в черзі, з нетерпінням поглядають на календар. Вони твердо знають: мине кілька років - і вони теж займуть своє місце в новій Європі. Ми вітаємо і щиро радіємо як за учасників 'першої хвилі', так і за майбутніх членів.

Однак у мене як європейця виникає питання: 'І це все?'. Невже сенс нової Європи, про яку і українці, і чехи однаково мріяли дванадцять років тому, полягає в тому, щоб одні європейці отримали комфортні помешкання, а інші залишилися у ролі 'сусідів'? Якщо Туреччина в перспективі стане членом ЄС, то сусідами Євросоюзу будуть ряд арабських країн. До них термін 'сусід' справді пасуватиме. Він пасує до африканських країн Середземномор'я. Але відносити до цієї категорії такого європейського гіганта, як Україна, - хіба це не дискримінація? Хіба це не спроба поєднати під одним дахом протилежності? За яким критерієм? Невже за критерієм непотрібності новій Європі?

Можна списати ці роздуми на рахунок зайвих емоцій. Але за емоціями проглядається одне принципове для нашого континенту питання. В чому мета нової Європи? Сподіваюся, не лише в тому, щоб забезпечити безбідне і стабільне існування обмеженому колу вибраних. Сподіваюся, що ЄС залишається носієм європейської ідеї, яка поєднує в собі демократію і силу, економічний успіх і соціальну справедливість. Якщо це так, то, знов таки, де той критерій, який може апріорі перекреслити мрію будь-якої європейської країни про входження в Європейський Союз?

Звісно, коли ми говоримо про європейську інтеграцію України, то мова йде насамперед про справи, а не про слова. Мета України залишається незмінною - побудова сильної і демократичної європейської держави, гідної членства в ЄС. Але у нас буде нова тактика. Серед іншого, вона полягає в тому, щоб не вимагати на кожному кроці політичної перспективи членства. Як сказав у Афінах Президент України, ми не форсуємо питання щодо членства. Причина не в тому, що ми цього не прагнемо. А в тому, що європейська 'втома від України' не повинна перерости в роздратування і категоричне моральне неприйняття України. Мені набагато більше б імпонувало, якби вона переросла в 'оптимізм щодо України' і 'європейський ренесанс України'. На цій 'оптимістичній ноті' я хотів би завершити свій виступ.

Дякую за увагу.