Дивуюся. Певно склероз посипає вапном мою пам'ять, струмки вен, артерій і артеріол. Ось киває мені пальцем. Бач, обізвала його старим. Хіба від старих дочекаєшся такої ювелірної роботи?
Так, так. Я легку. Вже третій день. Ось тількищо ворухнулась стіна. І Ненаситець проковтнув моїх козаків, зняли гамір гуси Розмарі. А що ж далі?
Легку в степу. То ж від нас рукою подати. Тільки перейдеш басарик, а він -степ - тут, як тут. Така знемога мене огортає, що падаю в його обійми. Сьогодні навіть саріда і верблюдка колючка поніжніли. На фужерах солончаків іней. Чим не коктейль? Сто тисяч сонць припікає мене, 1 раптом, з кладовища, що неподалік, моя Матуся йде. Така сумна, сумна. - Мамо! Мамо! Та випроси своїй і не своїй дитині милосердя... Мама нахиляється наді мною і я падаю у її глибокі очі,
Ой, моя мамо! А Ти з дитинства настраждалася і я не чула слів докору. Вже краще не випрошуй для нас цю дрібку милосердя.
Кажеш - підемо додому? Я готова. Тисячі кілометрів і дому не має. Давно забрали. Давно відцвіли ніжні півники дитинства. І Ти відцвіла там, над Білим морем. Вибілило воно Тебе наскрізь. А Ти не скаржилась ніколи.
Знаєш, Мамо, до мене приходив Ернесто. Ага, Ти його ще не знаєш. Він там десь у медитаціях на свому острові. Він ...монах. Кажуть, що в нього очі зелено-голубі, глибокі. Мабуть, не глибші за Твої? Його очі, як озеро побіля Нікарагуа. А я б ніколи монахинею не стала. Правда. Занадто зіткана з гріхів.
- Чи пам'ятаєш. Мамо, як Ти нас водила на ярмарок у Збоїіцаііський монастир? Така довга-предовга дорога, уся в липах і каштанах. "Панська дорога". На цій дорозі криниця з цілющою водою. Це Ти нам декілька разів казала. А на ярмарку - медівникові півні, коралі, серця. Усяка всячина. Аж ряхтить ув очах.
І чому власне, виплив цей монастир Редемптористів? Ага. Ернесто...
Він каже, що світ прекрасний. А сам від нього втік. Сховався. Мамо, Ернесто не знає, що таке нагайка на зовсім молодесенькому тілі. Він не спізнав смаку шкоринки зглевілого хліба і кухлика води брудної. Ніколи не їздив у телячих вагонах, де все у непристойностях. Таких, що наморочиться не лиш голова і пам'ять, а й світ, що крізь решітку чвертьоком споглядає.
Мамо, не тримай мене так цупко. Я вся горю. То свічки споминів запалилися посеред темряви. Кажеш - кровавий слід оставляє моє серце. Не звертай увагу.
Горю я, горить Львів, у якому Ти мене 56 років тому народила, Так. Так. Пам'ятаю. Ти оповідала - був червень, черемхи цвіли. А на моїх хрестинах вареників з чорницями гора здіймалася. Пухких, запашних, у сметані з цукром.
Ні, ні, не подумай, що я голодна. Не хочу їсти. Хочу пити цілющої води зі Збоїськ. Зачерпнеш? Мамо, Ти така безатомна, а я вже стомилася. Хоч би відпочати. Кажеш, не можна? Кажеш, що Тобі лиш один день і ніч одна даровані? Ой, як мало!
Я так любила, як Ви з Татом співали про ту кулю, що через Дунай летіла. А голос в Тебе був дзвінкий і оксамитний.
Здається, хотіла б все по порядку, а думки переплуталися. Ти чекала на тата 8 років. Певно співала йому "їхав козак на війноньку"? Чекала і дочекалася. Тепер так не вміють чекати, Мамо. Тепер так не вміють кохати, голубко. І вірними не довго остаються. А Ти ж ще була молода, як яблуко рум'яненька. Ой, Мамо...
Я не дочитала, що там пише Ернесто на своїх сторінках, що він думає.
А Ти свою думу гірку, моя страднице, додумувала. Як же це було? Коли? їхав Тато до Тебе з полону, але знову попав у новий. І лиш в 1922 році Ви обвінчалися.
Чому Ти так мало розповідала про найпершу сестричку? А потім всю любов Ти перелила на нашу Льоню. Ти не подумай, що я заздрю. Ні. Льоня, то така ніжна, ніжна душа. І її не можна було обділити любов'ю.
Ти не втирай, голубко, моїх сліз. Хай течуть. Я ж ще не підійшла до своєї Голгофи. Адже нікому понад силу, не кладуть хрестів на горб. А я втекла від горба. Там, у далекому Ленінграді, мене склеїли. Я знаю, як Ти переживала, коли запало це дивне слово: гемангіоми.
Ах, значить, я вже народилася, я вже й у садочок з Льонею ходила; як Ти дбала про нас, Матусю! Завжди одягнені, задбані через край. Приватні школи... А в хаті затишок нечуваний. Скільки Ти нам давала, дорога.
Мамо, Ернесто каже, що вся природа пломеніє від кохання... А згарища, руїни? Ти пам'ятаєш, як ми покинули напризволяще наш затишок, бо приказали евакуюватися? Летіли чорні бомби і вбивали Божу радість. Людина на людину йшла. Я бачила, притулившися до Малехівської гряди, як вбивали неповинних. Молоденькі, чорноброві, спраглі кохання хиталися, конвульсивне обіймали руками Землю, щоб більше не встати. Плакали матері, плакали дівчата, а Біль розмальовував лиця.
Якби очі Господа потонули в матірних очах на одну секунду, Він не стерпів би. А Ернесто бачить інакше. Мамо, може він не такий, як ми з Тобою? В мене душа ніжна. То Ти мені подарувала скарб такий. Матусю. Хіба я не змогла б співати так, як Ернесто? Найти свій острів і споглядати? А я мушу страждати за себе, за Тебе, за друзів моїх.
А мене відірвали від Тебе на довгі роки. Жорстоко відірвали. У них нічого не болить. Ой, нічого...
Ернесто каже... Та навіщо вплівся в мою голову цей Ернесто? Як же позбутися його. Мамо? Хіба я без нього не знаю, що таке кохання? Про нього треба мовчати, аби не зів'яло. А Ти знаєш, що я вмію кохати. Добре знаєш. Зціпивши зуби... Десь там по тобі скачуть канчуки, а дивне світло опромінює і вже ніякий біль тебе не переможе, не зойкнеш навіть, не те що закричиш. Маленький пролісок розцвітає. І, похитуючи голівкою, шепче: "Жити, перетривати усе. Бо це є правда, міцніша за мури, просьби, грозьби, побої і знущання."
А знаєш. Мамо, коли я була на Лонцкім, цілий Дністер переплив через мене. Очистив мене.
Підведи мене ще раз, одніський раз. Матусенько, до Дністра. Зайдем у Миловань помилуватися нашою шляхетною рікою. Єзуполь, Чорний острів, Ходорів, Львів... Наш, Мамо, Львів. Твій і мій. Ніхто його нам відібрати не в силі. Високий Замок ледь змалів і Ратуш спохмурнів...
Матусю, не зникай!
Де степ? Солончаки? Чому під вітром саріда не шепче? Де я? Лежу в гарячці. Скільки вже?..
На столику "Ернесто Карденаль". А з фотографії глибинно дивляться на мене очі моєї Матері покійної. Матусю, вічна Тобі пам'ять, хоч Ти в землі чужій лежиш. Матусю, прийди до мене просто так, про милосердя я просити не посмію.
Ми ще зустрінемося там з Тобою, де спокій і береги для дружби вічної, де джерело кохання наших Матерів безкінечно б'є.
Мамо!
На Твоє горе
Біле море
На Твої очі
білі ночі.
Мамо-голубко,
Як же Ти терпіла
І передчасно посивіла,
А коли їхала в Сибір,
Не бачила у небі зір,
Бо Твої сльози
Зорями тремтіли...
Боже!
За сльози й муки матерів
Скарай хоч раз
Усіх катів!
І. Сеник
Local Links:
Literature - A collection of different writings and poetry
InfoUkes Home Page
Document Information
Document URL: http://www.infoukes.com/culture/vyshytia/aistra/index.html
Copyright © 1998 InfoUkes Inc.
E-mail: webmaster@infoukes.com
|
InfoUkes Inc. Suite 185, 3044 Bloor Street West Etobicoke, Ontario, Canada M8X 2Y8 Tel: (416) 236-4865 Fax: (416) 766-5704 |
Originally Composed: Friday July 17th, 1998.
Date last modified: Tuesday August 4th, 1998