IRYNA SENYK

Передмова
Аріядна Стебельська

ПРОЛІСОК, ЩО ЗАЦВІВ У ПЕРЕДНІВОК ВОСКРЕСІННЯ

(Поезія Ірини Сеник)

Існують на світі ніжні душі, що мов проліски розцвітають серед снігів, серед морозів, серед хуртовин. Але буває, що холодна провесна тягнеться до тяжкого, жорстокого переднівку. На Воскресіння чекала Україна більш як три століття, і дочекалась. Але люті морози і хуртовини не спинились. І голодний переднівок нагадує про конечність самопожертви, конечність завзяття і дальшої боротьби, в зміненій формі, але боротьби, аж до повної перемоги.
Поезія Ірини Сеник зацвіла в тюремній келії і на засланні, немов ніжна квітка серед снігів, яка не мала виглядів на те, щоб розвинутись, щоб "світ красити" за словами Шашкевича. Які страхіття пережила ця ніжна душа молоденької дівчини, ми довідуємось з її спомину - листа до Матері, якої вже не було на світі: "Мамо, Ернесто² не знає, що таке нагайка на зовсім молодесенькому тілі. Він не спізнав смаку шкоринки зглевілого хліба і кухлика води брудної." І в таких умовинах творилась прекрасна, сердечна лірика.
Ірина Сеник належить до поетів, які живуть поезією. Ми знаємо її поетичну душу із віршів поміщених у книзі "Нездоланний дух".2 Крім її віршів були теж поміщені там твори Ірини Стасів-Калинець та Стефанії Шабатури, і вишивки всіх трьох, без докладного подання авторства вишивок. Цікаво, що на всіх там поміщених 32 поезії було 25 поетичних творів Ірини Сеник, не рахуючи її уривків з листів та нотаток, а лишень 6 поезій Ірини Стасів-Калинець та одна Стефанії Шабатури. В цьому виданні пізнаємо вже Ірину Сеник як в першу чергу поетесу, а не вишивкарку, і такою її вважаємо сьогодні, хоч її творчість в ділянці вишивок і примінення їх до сучасного життя є дуже великим вкладом в нашу повсякденність. Проте Ірина Сеник як поет є явищем унікальним в українській літературі. Поетичними є не лишень її вірші, але кожен лист, кожен спомин, кожне її слово є поезією. Вона має свій особливий стиль, свій спосіб вираження думок, свої спостереження з життя, які подає мініятюрними поетичними шедеврами, в яких згущені і біль, і смуток, і радість, і надія. Але в першу чергу біль.
Елегійний характер поетичної творчости Ірини Сеник є повністю виправданий її долею. Народжена в 1925 р. в Івано-Франківську (тоді Станиславові), молоді свої роки посвячує підпільній боротьбі за визволення України, за що попадає в тюрму маючи 19 літ, і свої найкращі, молоді літа провадить за ґратами від 1944 до 1954 року. Виходить на волю інвалідом, її формально реабілітують. Та недовгою була її воля. Минула "відлига" 60-тих років, її знов у час нових репресій, в жовтні 1972 року арештовано. За що? За збірку віршів із висказаною любов'ю до України, за оборону українських політичних в'язнів, та за знайомство із деякими учасниками українського руху опору. Це дуже маркантне, що злочином вважалося знайомство. І писання поезій. Засуджено її в січні 1973 року на 6 літ ув'язнення і 5 років заслання. Це була ціла мученича родина. Більшовицька влада знущалася - і знищила її батька, матір, сестру, арештувала і заслала брата. Ірині Сеник важко було б витримати всі особисті удари, коли б не її глибока віра в Бога і свою Націю. Діставши від своєї матері релігійне виховання від дитинства, вона несе ту релігійність ціле життя, і для неї постать її Матері стоїть на п'єдесталі найвищого Материнства, якого вічним символом є Мадонна, Пресвята Богородиця.
До Неї, Мадонни, звертається в своїх віршах-мініятюрах поетеса за порадою, за вказівкою, за потіхою. За цим самим звертається і до своєї покійної Матері. Говорить вона теж з Карпатами, з природою України, з її славним минулим, а найбільше із княжим городом Львовом. Переживає вона лірично українські великі свята християнські: Великдень, Різдво. Особливу красу мають її вірші-пейзажі, в яких пов'язана музичність символістів Чупринки чи Тичини із психологічною експресією кольористики Ван Гоґа. Часом думка її переноситься із видимого у невидиме, її філософські міркування добачують видива апокаліпси. Вона не дивиться на життя крізь рожеві окуляри, і те, що повинно б бути найсвітлішим в житті людини, особисте кохання, овіяне в Ірини Сеник глибоким трагізмом, її любовні вірші в своїм чергуванні творять немов би "ліричну драму", не багато відмінну від Франкового "Зів'ялого листя". Своєю силою любовна лірика Ірини Сеник нагадує теж монологи Мавки із "Лісової Пісні" Лесі Українки. Як Мавка, вона щиро признається до свого кохання, як Мавка, вона терпить, як Мавка, вона себе жертвує. Цікаві її коротенькі вірші, поміщені ще в збірнику "Нездоланний дух":
Смола й вогонь / за гріх кохання / так шепче /розум навісний /а я за пестощі / твоїх долонь / згоріла б і зарання
В цьому семивірші довідуємось лишень про силу кохання самої героїні-поетеси та не знаємо нічого про того, кого вона любить. Ледь-ледь наштрихований портрет її коханого з'являється в іншому семивірші:
Ти квітку мук / Із гордих рук / У мої передав. / Щоб берегла / Ціле життя, / Беззвучно / Прошептав

Загально названа "квітка" тут символізує терпіння, яке вона дійсно береже, так в житті, як і в настрою своєї поезії. Та з'являються в її поезії інші квіти, що метафорично змальовують різні порухи душі. Ось одна, також із вищезгаданого збірника:
Черемху мрій / трясе весна / трясе / від вечора / до рана / та хоч би раз / єдиний раз / назвав мене / кохана
Дуже скромними словами висказаний біль серця, якому не судилось зазнати справжнього щастя. Для свого болю знаходить поетеса ще інші образи природи, які і кольористично, і змислом вичуття холоду, дають настрій туги:
Всю ніч мели й мели / сніги моєї туги / килимом білим / падали на серце / і марилось мені, / що вуглики / твоїх очей / жеврять у цій завії / і мою тугу / розтопити прагнуть / даремно марилось / сніги моєї туги / мели й мели / Всю ніч.
Майже всі вірші Ірини Сеник астрофічні із нахилом до верлібру, але, особливо в її пізніших віршах, помітне тонічне віршування, навіть є деяка строфічність, а форма рондо, в якому повторяється перша фраза на кінці, що ми бачимо в цитованім вірші, з'являється частіше. Елегійність віршів далі триває, але загальний тонус виявляє більше оптимізму, хоч закрашеного глибоким трагізмом. Тим парадоксальним "трагічним оптимізмом" зближається поезія Ірини Сеник до поезії поетів-''Вісниківців", особливо Олени Теліги та Олега Ольжича, хоч формою вона ближча до свого улюбленого символіста Верлена, якого згадує поетично.
В новіших збірках поезії Ірина Сеник переходить більш дефінітивне у тонічне віршування і строфічний уклад з'являється в неї частіше. Навіть помітне начитання поезією Антонича із посиленим імажинізмом, як у модифікованому рондо "Волошка вечора/ За вікнами змерзає..." Особливо з Антоничем перегукується метафора "надломаного Місяця дукач" і "Щедрот Колач".
Поміж: віршами, які впроваджують форму "Рондо", окрім тонічної милоз-вучности, є й такі, що втримують метричну одноцільність. До них належить побудований на анапесті "День у шоломі тьми", поміщений в новій збірці:
День у шоломі тьми / Відчиняє ворота вигнання. / Наді мною повис / Несподіванок спис / 1 давить каменюка мовчання. / Білий павич небес / Сонцесяйні ковтнув сподівання, / На порозі зими / День у шоломі тьми / Відчиняє ворота вигнання.
Під оглядом форми вірш цей незвичайно вишуканий. Дисциплінований ритм вірша додає до настрою моменту людського життя, в якому зовнішні сили децидують про долю, а не власна, свобідна воля. Образність кожного рядка дуже сильна і оригінальна. Вже перший рядок, який на день накладає "шолом тьми", пророкує трагічні події. "Вигнання" підсилене анафорою звуку "в", далі, алітерація ніжного звуку "н" зконтрастована гострим, сичачим "с", що вжиті теж як епіфора тричі. Дуже сильний метафоричний образ "Наді мною повис/ Несподіванок спис" і далі "І давить каменюка мовчання", що інструментовані звуками "в" та "м". Звук "в" відзивається знов у образі "павича" і жорстокім слові "ковтнув", що розді-лює єдині ясні змістом і звуком слова "сонцесяйні" і "сподівання".
Великий талант поетичний Ірини Сеник помітний не лишень у справді гідній поетів-символістів майстерній інструментації всіх її поезій, але й у великій відповідності підбираних метафоричних образів. У вище наведенім вірші нема й натяку на якунебудь квітку, а квіти вона так любить. Небо назване "білим павичем", гордим, порожним, нерозгаданим. Але небо може бути іншим, привітним, як у цьому прекрасному чотировірші:
Небо над головою / Волошкою польовою. /А я?/ Слухаю Вітер...
В цьому мініятюрному пейзажі ледь-ледь заторкнутий психологічний мент, через наголошення дуже персойального "А я?". Та є більше віршів, які через небо і сонце пробують не лиш показати людську душу, але й виховувати її:
Якщо в душі / Нема віконця / Щоби вливалась / Крихітка сонця / То як покажеш / Цій людині, / Що є у світі / Горизонти сині?..
В цій мініятюрці пізнаємо душу поетеси, яка бачить "сині горизонти", через сонце, яке в ній світить помимо дуже сумного довкілля.
В тому довкіллі шукає вона сонця, тепла, квітів - у всіх порах року. Традиційно, як Верлен, звертається вона часто до осені, ось як у ще одному "Рондо": "Білу айстру любови/ Подаруй мені. Осене,/...". Тут вона розкриває символіку "білої айстри", але частіше читач мусить сам розкрити тайну метафори, тут закінченої звичайним, людським, дуже народнім голосінням:
У моє серце / Ти кинув квітку, / Квіточку кинув і зник... / Світе мій білий, / Світоньку, світку! /А чи. ж бо чуєш мій крик?
Повторене двічі різними дімінюативами слово "світе", не лишень підкреслює розпачливість її голосіння, але дуже український його характер, із також пестливо повтореним образом "квітки".
В своїй поезії Ірина Сеник часто користується образами специфічних квітів, як попередньо згадана "волошка" (небо), "черемха мрій", часто згадуваний "пролісок", "айстра Любови", "ромен надій", "барвінок" (що розплющує очі), "калина", "чебрець і м'ята", "понсета", "жовта форзитія", "чорна ружа", "бузкова гілка", "жовті котики верби", і для контрасту - "полин". Із дерев, крім верби, згадує вона "ялицю", "яблінку", "черешню". Найцікавіші в неї вишукані із прадавньої народньої лексики Карпат у вірші "Весно, Весно,/ Дай сил..." метафорично вжиті "давніх років бриндуші". "Бриндуша", ця квітка, яку ботанічне називають "крокус", а в Україні частіше "шафран", заступлена рідко в літературі цим словом, хіба в Коцюбинського. Ця пребагата своєю різноманітністю флора Ірини Сеник завжди вжита із психологічною відповідністю метафоричного образу, як ще не згаданий соняшник, один із символів краси України, тут символізує любов: "соняхом жовтим/ в моєму житті/ зацвіти." або теж як збагачення краєвиду "стиглі зорі - спасівські жоржини".

Для збереження української мови в Україні дорогоцінними є плекані поетами діялектичні слова. Наша літературна мова у великій мірі змосковізована не лиш уведеним Київським правописом, але й живо запозиченими російськими словами та ідіомами, російською морфологією. Західня Україна, багата на діялекти, за останніх 50 літ цілковито їх втратила. Поети - Нескорені, як Стус чи Калинець, залюбки користувалися діялектичним словником. Це помітно і в Ірини Сеник. У вірші "Липне ніч до вікон" - маємо закінчення словами: "я баную". Але, найбагатша на регіональну лексику Карпат, та ще й заховані в Карпатах архаїзми - найдовша розміром поезія, присвячена Мамі поетеси: "Дорога моя Ма!". Вже саме звернення "Ма" на місце "Мамо", нагадує Гуцульщину, де крізь гори гукали до себе: "Іва!" чи "Пара!". Архаїчна форма "Думаю про ТІ" замість "Про ТЕБЕ", зараз же повторене в сучасній літературній мові. Вжите там теж призабуте "кабиця" замість звичайно вживаного "піч", і "тахта" на тапчан. Це все дає особливий настрій віршеві, що має, можна сказати, есхатологічний акорд на закінчення: "щоби, коли прийду у засвіти, мене зустріла тільки ТИ...",
Поезія Ірини Сеник, той ніжний пролісок, який своєю красою і силою перемоги весни діє ушляхетнююче на читача, переводить в людській душі той "ка-тарзис" - "очищення", за словами Арістотеля, притамане глядачам в старинній Греції, що переживали театральні дійства, трагедії. Помимо великої ощадности в засобах, мікроскопійности розмірів її поезій, в них відбувається велика, глибока людська драма. Ми можемо пережити драму через коротенькі, наштри-ховані вірші Ірини Сеник, як ці два:
Мамо! / На Твоє горе / Біле море, / На Твої очі / Білі ночі... / Мамо-голубко, / Як же Ти терпіла / 1 передчасно / побіліла. / А коли їхала в Сибір / Не бачила / У небі зір, / Бо Твої сльози / Зорями тремтіли... / Боже! / За сльози / й муки Матерів / Скарай хоч раз / Усіх катів. // Чекаю вісточки від Тебе / Мов спасення, / Змилуйся! / Із небуття чекаю /Дива Воскресення / Змилуйся! / Всі дні / Я трунок п'ю / Гіркіший за полин / Змилуйся! / З'явись мені / Хоча 6 у сні, / Змилуйся!
Постать Матері в поезії Ірини Сеник хоч є чимось найбільш інтимним, особистим, але вона в'яжеться в її почуваннях із рідною землею, з Україною. Ось хоча б у цім семивірші:
Мамині руки, / Як Карпатські ялини/ Над моїм / Засмученим сном / Пахнуть живицею / В гіркі хвилини / 1 пломеніють Різдвом.
Україні Ірина Сеник присвячує багато віршів, деякі з них із сильнішою політичною закраскою, інші лишень пов'язані із любов'ю до України, її людей, її природи, її культури. До тих останніх належить поміщений у книзі "Нездоланний дух" на стор. 56 вірш-адорація Св. Софії в Києві, точніше Оранти, "Нерушимої стіни", яку вона називає "неопалимою купиною" і "дивом серед див". Про Львів вона пише вже більш інтимно, бо там розцвіли її "найпершого кохання квіти". Двострофовий вірш, що починається "А я ще вернуся у Львів", кінчається словами: "Ти, Львове, завше будь моїм,/ бо я твоя навіки." Це один із найбільш оптимістичних її віршів-сповідей.

В поезії Ірини Сеник важко відділити вірші із політичною закраскою, чи з сугубо патріотичною від інтимних, психологічних чи філософічних. Вірші, які мають в собі майже всі елементи, в неї найчастіші, і властиво треба їх читати підряд, тоді вони творять настроєву або чуттєву цілість. Цікаво, вона помістила один за другим три вірші: "Пліч-о-пліч/ Зі мною Ніч", що кінчається словами:
Ковило моїх смутків, / Чорна Ружо Журби / Осипайтесь на ґанок, / Бо ось-ось / Розпроміниться Ранок, / Червона Калина / 1 моя Батьківщина.
Другий вірш в цім маленькім "триптиху" дуже інтимна апострофа: "Ти моя казка Різдвяна, / Ти моя мрія Весняна..." і т.д.
А закінчується цей цикль дуже сильним вибухом почувань, в момент ключовий в житті людини, що часто в'яжеться з таким же моментом життя нації:
Цвітуть кривава мої дні, / Ступаю серцем по стерні, / Навколо регіт божевільний / А я сьогодні. Боже мій, / Мій Боже, я сьогодні вільна!
Цей мініятюрний п'ятивірш у згущеній формі подає метафорично каторжні переживання поетеси, і потрясення від несподіваної волі, неймовірної волі, що підкреслює поетеса двічі вжитим кличем: "Боже мій" перехресною формою, хіязмом, із повтором слів "сьогодні", та асонансною римою слова "вільна" із "божевільний".
Доля в'язня, каторжниці, частіше ілюстрована в поезіях, поміщених в збірнику "Нездоланний дух". Трагізм тої долі такий видимий у вірші-спомині (стор. 70):
Навколо Братська / Могили братські. / На трупах в'язнів / тисячі трас / На трупах в'язнів / Тисячі ГЕС. / "Ми тут страждали, / Ми тут вмирали" - / Звучить понурий / Стукіт колес. / Що Освенцім, Бухенвальд і Майданек? / Спаленим легше, авже ж / Аніж роками ятрити рани / Терпіти муки без меж.
В'язнів везуть через місцевість, якої назва дає гру слів із словом "братські", там, де було закопано багато каторжників, а поверх їхніх трупів були побудовані дороги і гідро-електричні станції (ГЕС). Поетеса порівнює страждання в'язнів совєтських концтаборів із названими таборами гітлерівської окупації в час 2-ої Світової Війни, де заморених голодом чи загазованих в'язнів палили в крематоріях. І, твердить вона, тим "спаленим легше", чим тим, що караються в руках КҐБ.
До найцікавіших віршів під оглядом змісту і форми належить вірш, поміщений в цьому ж збірнику на стор. 34, що має закраску не лиш політичну, але й історіософічну:
Лиця квадратові, / Шалики червоні, / А по серцях наших / Копитами коні, / А по серцях наших / Копита, копита... / Кажуть, наша правда / В Тайшетах зарита, / Кажуть наша правда / В Мордовії та в Норильськах, А тут повсякденно / Наруга, злочинства. / Це - кати Шевченка, / Курбаса, Косинки, / Це тавром на лицях / їх ганебні вчинки.

Дуже цікаво підмічує поетеса антропологічно-візуальну сторону влади Кремля, коли на трибуні підчас паради 1-го травня стоять причепурені червоними "ша-ликами", чи прапорами, антропологічно і психологічно однородні постаті з квадратовими обличчями, за теорією Ломброзо типу злочинців. Процесія танків, показ військової могутньости імперії зла, тут зілюстрована кінськими копитами, що тратують людські серця. Правда України тимчасом зарита в концентраційних таборах. За злочини супроти української нації, особливо української культури, тут символізованої трьома постатями: Шевченком, замученим Москвою ще за царату, і жертвами тероту ЗО-тих років, великим прозаїком Григорієм Косинкою, оскарженим за "куркульську ідеологію", та геніяльним театральним інноватором Лесем Курбасом. Ставляючи Шевченка попри двох сучасних мучеників, Ірина Сеник недвозначно оскаржує о злочин не лишень більшовицьку систему, але й Москву, як таку.
Ірина Сеник мусила реагувати поетично на розбудження національної свідо-мости в народніх масах, що привело до політичного підйому. Один із віршів, що ілюструють ці події, це "Народ прокинувся/ 1 майорять прапори". Цей вірш дещо відбігає від стилю поетеси, який ми знаємо. Зате поміщений в листі до Христини Болюбаш коротенький віршик, дуже спонтанний, який можна назвати поетичним афоризмом, нагадує афоризм Лесі Українки із драми "Осіння казка", тепер поміщений на постументі пам'ятника великій нашій поетесі в парку міста Торонто:
"Хто визволиться сам - той буде вільний / Хто визволить кого, - в неволю візьме. '' Ці золоті слова Лесі Українки доповнила лірично Ірина Сеник:
Я знала / Я знала / Ще зрання / Що навіть / Найбільші / Страждання / Не приносять / Народові Волі / її здобувають / На бранному полі!
Ці думки одної із великих страдниць за любов до України нагадують нам, що вона не лишень жінка-страдниця, жінка-мистець, жінка-поет, але і жінка-борець, яка в ранній молодості почала свою працю-боротьбу за Волю України, і бореться за неї надалі, своєю любов'ю, силою своїх переконань, своєю поезією, своїм мистецтвом і прикладом цілого свого життя.
Торонто, 17 лютого 1992

1 Ернесто Карденаль - католицький монах із Нікараґуи, що вів майже пустельниче життя, якого твори залюбки читала наша поетеса.
²Нездоланний дух. Мистецтво і поезія українських жінок, політв'язнів в СРСР. Вид. "Смолоскип", Балтимор, 1977. В українській та англійській мовах.

Local Links:

Literature - A collection of different writings and poetry
InfoUkes Home Page

Document Information

Document URL: http://www.infoukes.com/culture/vyshytia/aistra/index.html

InfoUkes Inc.
Suite 185, 3044 Bloor Street West
Etobicoke, Ontario, Canada M8X 2Y8
Tel: (416) 236-4865 Fax: (416) 766-5704

Originally Composed: Friday July 17th, 1998.
Date last modified: