Свист та вибухи бомб, снарядів я пізнала ще вдома, в місті Дубні, де проживала наша сім'я. Пам'ятаю, як під час артилерійського обстрілу міста німцями ми перебігали вулицю Млинівську, щоб знайти захист за кам'яною стіною бойні, нині — продуктового магазину. Та не всі тоді добігли до рятівної стіни: нашу сусідку, разом з хлопчиком на руках, вибух розірвав на шматки.
В кінці лютого 1944 року, коли стало відомо, що німці забирають з Дубна людей для відправки до Німеччини, ми переховувались у нашої родички. У неї в хліві був великий льох, де ми і заховались разом з іншими сім'ями. Але німці знайшли нас. Солдат направив дуло автомата в льох і на казав усім вилазити. Ми вийшли на подвір'я. Наша мама встигла взяти вузличок, якого вона з собою завжди брала. В ньому були коржі та одяг для дітей. Так нас під дулами автоматів повели вулицею. З інших вулиць також виводили людей, хто в чім був, брати з собою не дозволяли нічого. Всіх нас завели в Бернардинівську церкву, нині Свято-Миколаївський собор. А вночі, на вантажних автомашинах повезли в напрямку Верби. На станцію Верба вже було завезено багато людей, всіх загнали в вантажні криті вагони, брудні, не вичищені після різного вантажу. Так почався наш шлях до Німеччини.
Були різні пересильні табори, були зупинки на станціях, де нас виганяли на короткий час, з вагонів, шикували в шеренги. До нас підходили німці, розглядали нас, як невільників на ринках. Це були, напевне, хазяї із довколишніх сіл, які вибирали собі робітників. Нас чомусь ніхто не брав, можливо, їх не влаштовувала така робоча сила, — мати з трьома дітьми і старою бабусею.
Потім знову надходила команда сідати у вагони — і поїзд рушав далі на захід. 2 березня 1944 року нашу сім'ю та тітку Ганну привезли в місто Дрезден. Тут ми стали малими в'язнями. За час перебування в таборі не знали дитячих ігор, не бачили іграшок, не тримали в руках книжок.
Ми дуже швидко стали «дорослими дітьми» з блідими, худими обличчями, сумними, голодними очима, в яких не було дитячої посмішки. По наших худих, тоненьких постатях неможливо було навіть встановити наш вік.
Жили ми в таборі, який був огороджений високим дерев'яним парканом з колючим дротом зверху. Стояли великі ворота і прохідна, де завжди сиділи чергові охоронці. У нас збереглись хороші, теплі спогади про двох з них. Не знаю їх імен та прізвищ. Одного з них, маленького зросту, худого чомусь дорослі прозвали «Курочка», а другий був, навпаки, високий, гарний на вроду і без руки. «Безрукий» —• так прозвали його. Коли з них хтось вартував, то ми, діти, могли ненадовго вийти за ворота табору. Нам дуже хотілось побачити, що там робиться за межами нашого табору, пройтися вулицями чужого і ворожого нам міста, побачити його жителів, магазини, будинки.
Але найчастіше нас у місто гнав голод. Наскільки це було для нас тяжке відчуття! Лягаєш — хочеш їсти, встаєш — хочеш їсти і цілий день думаєш тільки про їжу. Брюква і кольрабі не могли вгамувати наш невтихаючий апетит. Наша тітка Ганна працювала на кухні, допомагала готувати їжу. Іноді удавалось потрапити туди. Ми допомагали витирати підлогу, посуд, чистити відварену картоплю. Нам потрібна було акуратно зняти з неї шкірку. Ось цією шкіркою ми ласували. Щоб з'їсти картоплину, годі було й думати, а тим більше — вкрасти, щоб принести в барак. Тут цього не прощали. Ми всі знали про випадок, коли за вкрадений огірок для дитини один чоловік був розстріляний.
Я, як тепер, пам'ятаю приміщення кухні: на плиті в в-личезному казані кипить вода. Тітка Ганна кришить кусочками брукву і кидає в казан. Старий сердитий німець-кухар приносить відро крохмалю. Він його тітці Ганні не довіряє і висипає в казан сам. Тітка великим черпаком намагається розмішати цю суміш. Їй важко, крохмаль збивається в грудки. Ще довго вона з великим зусиллям орудує черпаком.
Прийде обідня пора, всі отримують черпак цієї юшки і скибку хліба. Дітям давали крайні маленькі кусочки хлібини — окрайці.
Моя старша сестра Валя — їй було тоді 13 років — брала мене часто з собою і ми йшли просити їсти. Мені було лише 7 років і німки більше жаліли. Ми ставали десь на вулиці, біля магазину і чекали милостиню, або заходили в будинки.
Давали нам переважно щось з продуктів, найчастіше окраєць хліба. Ми його ховали в торбинку, а в холодну пору, коли були вдягнені, клали кусочки хліба за підкладку палата. Пам'ятаю, як, бувало, йдемо вулицею, німецька жінка побачить нас, вибіжить з кульочком, покладе його біля огорожі, а сама мерщій втікає назад в будинок, щоб сусід не побачив. Вони також боялись один одного. Але траплялись і такі, що цькували нас собаками.
Мої сестри розповідали про випадок, який трапився з ними. Зайшли вони в один дуже гарний будинок. Зустріла їх немолода, але ще дуже гарна жінка. Закликала в хату, завела в убиральню і дала чаю з хлібом. Бачачи їхні худі тільця, в чай поклала по ложці смальцю. І все промовляла: «гут-гут, пийте, .будете поправлятись, не будете хворіти. Втлумачуючи їм це, весь час тривожно виглядала, чи ніхто в хату не йде. А потім вивела дітей через садок і пояснила, що в неї чоловік дуже великий начальник і сердитий. Старша сестра вже трохи навчилась розуміти по-німецьки і зрозуміла, що німка їм намагалась пояснити.
Німець «Курочка» під час свого чергування дозволяв дітям заходити в приміщення для вахтерів. Там на столі стояли ящики, в яких в алфавітному порядку лежали картки на остарбайтерів. Він нас пригощав якимись круглими кульками, можливо — вітамінами чи цукерками.
Так минули літо і осінь 1944 року, настала зима. До нашого голоду приєднався холод, дощ, сирість. Виснажені голодом, погано вдягнені, ми дуже мерзли, почались захворювання. Кашляли всі, наче завідні. Здавалось, цей сухий, надривний кашель, що виривав з грудей усе, ніколи не скінчиться.
Вночі лягали всі разом з мамою на одній нарі, притулившись тісно одне до одного, щоб зігріти промерзлі тіла. Наша мама, коли йшла на роботу, нам залишала половину своєї скибки хліба. Вона бачила, як ми страждали від голоду, на собі економила, відривала від себе половину свого пайка, щоб другу поділити між нами.
Весна принесла нібито якесь полегшення. Ми виходили з бараку, ледве тягнучи за собою тяжкі, мов олов'яні ноги, вибирали сонячне місце і грілись. Нас вже ніщо не цікавило, ми дрімали на сонці, мов старі бабусі.
Найтяжчі дні настали, коли почалися майже безперервні нальоти американської та радянської авіації і бомбардування.
Суцільне завивання сирен свист і вибухи бомб, гуркіт літаків, обвали багатоповерхових будинків, страшні пожежі. Крик і плач. Сотні живими похованих під руїнами будинків людей. І таке страхіття, таке пекло — кожний день та кожну ніч.
Одного разу вночі ми всі посхоплювались від гуркоту літаків, вибухів бомб. Бомбили залізницю, на якій працювала наша мама. Перелякані, ми разом з іншими вийшли з бараків у двір табору. Горіла, здавалось, вся залізниця. Бомби влучили в ешелон з пальним. Зі страшним гуркотом піднімалися вверх бочки з пальним, розривались в повітрі і вогняним дощем поливали все навкруги. Вся територія була переорана вибухами бомб, скрізь глибокі ями та земляні кучугури. Ми спостерігали за цим і нас трясло мов у лихоманці,, не знали, що робити, куди ховатись.
При черговому нальоті впали на наш табір запальні бомби, виникла пожежа. Горіло все місто, про рятування наших бараків ніхто не думав. Вдень, коли пожежа в таборі затихла, нас перевели в якесь велике приміщення, що нагадувало театр. Тут були сцена, декорації, піаніно.
З цього часу ніхто до нас, дітей, не мав діла. Цілі дні ходили ми по згарищах у пошуках їжі. Після кожного бомбардування німці приводили військовополонених та остарбайтерів на розчищення завалів. З-під уламків зруйнованих будинків витягали людей, ще живих або поранених, та трупів. Вулиці зчищали — і все вивозили за місто. Ось там, на тих звалищах можна було знайти щось їсти: куски обгорілого хліба, цукру, шматки сала чи ще щось, що потрапляло з розбитих домів, магазинів.
Наш новий табір знаходився на околиці міста, і ми, діти, відшукали таке звалище і ходили туди, копирсалися в тому смітті, щоб щось знайти їстівне. Ходили туди доти, доки з каміння, кусків цегли та сміття не витягли людську ногу. Після цього більше туди ми не ходили.
Тепер, коли нас ніхто вже не затримував і не дивився за нами, як тільки починалась тривога, ми бігли в поле, яке було недалеко. Наша бабуся залишалася у будинку, бо втікати не здужала і говорила, що вона вже стара і їй байдуже, що з нею станеться. Як тільки починався наліт, ми відшукували якесь заглиблення, лягали і щільно тулились до землі, не піднімаючи голови і заплющивши очі. Коли починалось бомбардування, ми, двоє менших сестер, голосно кричали чи плакали, а старша сестра Валя вголос молилася.
Звільнили нас радянські війська. Додому добирались довго і важко. По німецькій землі йшли пішки. Старих та немічних, таких, як наша баба, везли на підводах. Частину шляху везли нас на військових автомашинах, на підводах, а потім поїздом в товарних вагонах.
Хатина наша залишилась не зовсім зруйнованою, або без вікон, облуплена. Якась жінка з дитиною поселилась у порожній сусідній хаті, а в нашій поставила свою корову. Дружно взялися ми за відбудову хати, щоб можна було й ній жити. Кінчилась війна, і з тої хати ми пішли з сестрою Валею в широкий світ. Обоє закінчили Лубенське педагогічне училище, згодом здобули вищу освіту, присвятивши своє життя вихованню і навчанню дітей.
Тепер я бабуся, маю четверо онуків і всією душею, всім серцем бажаю їм ніколи не бачити того всього, що довелося бачити та пережити мені...
КОРНІЙЧУК Людмила Олексіївна, м. Дубно, вул. Забрама,
46.
 |
 |