Та пам'ять викликає образи іншої весни, коли над Іквою чувся плач, стогін, смертельний свист куль. Такою була весна в 1944 році. Фронт підійшов уже майже до нашого села Носовиці, що на Дубенщині. У кожній хаті було по десять — п'ятнадцять німецьких солдатів. Стелили солому на долівці і так спали.
Ранком 4 березня 1944 року польова жандармерія взяла наше село в кільце, а потім почала гнати людей за Ікву. Люди кидались то в одну, то в іншу сторону, дехто пробував через городи пробратись до болота, а там — в інше село. Але скрізь стояли німці і повертали людей. Дозволили запрягти коней у вози, взяти з собою одяг та харчі на дорогу. Дехто ладнав сани, бо сніг ще не зовсім розстав. Брали з собою хто що міг, до возів прив'язували корів. Все інше — свині, птиця, домашнє майно — залишалось на подвір'ї, в хаті. Німці ходили по хатах і виганяли всіх, старих і малих, щоб ніхто не залишився.
Ми виїхали з двору, на возі лежали клунки з одягом. постіллю, харчами. До воза прив'язали корову. На віз сіла вся сім'я: батько, мати, вісімдесятирічна баба і четверо нас, дітей.
Хто виїхав на санях, то за річкою їх німці пересадили на автомашини, бо саньми вже неможливо було їхати. Від'їхавши кілометрів з десять від села, німці відібрали всіх корів.
Колону повели в напрямку Бродів. Дорога далека, люди стомлювались, тому одні їхали на возах, інші йшли пішки, а потім мінялись. Обоз супроводжували солдати з польовою жандармерією, тому втікти не було змоги.
Надвечір німці зупинили обоз у невеличкому селі Коти, щоб повечеряти та відпочити. В одній з хат хазяї впізнали своїх родичів — двох старших жінок, заховали їх — і вони залишились. Після вечері нас повели далі.
До станції Броди обоз прибув серед ночі. Нас всіх завантажили в товарні вагони, а вози і коні залишились німцям. До ранку всі вагони були заповнені.
Вранці поїзд рушив у напрямку Львова, зупинявся на кожній станції. 8 березня прибули в Люблін. Там провели кілька днів, спочатку в одному, а потім в іншому таборі. Було дуже холодно, багато дітей простудилось і захворіло.
17 березня в кінці дня нас повели на залізничну станцію, де вже чекав поїзд із вантажних вагонів. На другий день були на станції Радом, а 21 березня привезли в місто Пірмазеє-Норд. Вранці повели в табір та розподілили по бараках.
Пройшли медичний огляд. Дітей, яких визнали хворими, забирали від батьків і відправляли в лікарню. Туди потрапив також мій менший брат Ананій, якому було 7 років.
В таборі були 6 днів, а потім знову — товарний поїзд, знову дорога — до міста Брімбург. Там був великий розподільчий табір. Нашу сім'ю 27 березня на тракторі завезли в село Брехт. Бургомістр розділив нас: брата Олексу віддали в господарство якоїсь вдови пасти корів, старшого брата Івана — ще до одного бауера, а я, батько, мати і баба дістались третьому.
Але не довго ми в нього працювали. Вже через дві неділі нас всіх знов завезли в Брімбург, де пробули ще сімнадцять днів. Пам'ятаю, що за цей час в таборі вмирали малі діти. Дітей силоміць забирали від батьків і відправляли, як нам казали, в лікарню. Більших перед відправкою з табору повернули назад, а малих, до двох—трьох років, ніхто більше не бачив. Не повернулась і дворічна донька моєї тітки. Моєму дядьку якось вдалося приховати свого дворічного сина Василька, коли німецькі поліцаї ходили поміж людей. Пощастило також заховати батькам п'ятирічну дівчинку Галю, яка потім стала моєю дружиною. Її накрила клунками стара бабуся. В таборі, коли забирали дітей, зчинився крик, змішаний з плачу батьків та дітей, грубої лайки поліцаїв. Помістили нас у тому таборі в колишньому корівнику з цементною долівкою, коритом та годівницями. Щоб можна було сидіти чи лежати, стелили, що хто мав. Напевно, через це діти почали хворіти в таких умовах.
Годували в ті дні дуже погано. Вранці і на вечерю — кофе, на обід — трохи юшки з брукви, часом з картоплі, малий кусень хліба, інколи — кусочок ікри з оселедця. Коли-не-коли німці з сіл приходили до огорожі і передавали щось поїсти тим, хто в них працював.
Наприкінці квітня нас повели в лазню. Там же зробили дезинфекцію одягу. Опісля порозвозили на попередні місця праці. Наша сім'я знову потрапила в село Брехт. На цей раз розділили по-іншому. Я з батьком та бабою потрапив до бауера Иоганна Шранца, мати з братом Ананієм — до іншого бауера, а брати Іван та Олексій — до бауерів кожний окремо. Таким чином, наша сім'я була розпорошена по всьому селу. Але ми були раді, що хоч в одному селі і зможемо бачитись, зустрічатися.
Селянин, де був я, виділив нам маленьку комірчину з невеличким коридорчиком, у якому стояв обідній столик. У комірчині були двоповерхові нари.
Хазяйство було не дуже великим. Хазяїн був демобілізованим із східнього фронту офіцером. Напевно, трохи розумів нашу мову, бо одного, разу підслухав нашу з батьком розмову про нього і взагалі про німців. В той же день приїхав поліцай і батька відлупцював, ще й пригрозив концтабором.
Працювали ми там до осені, виконували всяку роботу: і в полі, і біля худоби, і в лісі, і в саду. Робочий день починався рано, а закінчувався пізно увечері, коли була нагодована худоба.
Восени, коли підійшов фронт, німці знову нас вивезли в місто. Посилились нальоти авіації. Від бомбардувань тут майже не залишилось уцілілих будинків. Нас поселили в тюрмі. Тримали біля двох тижнів, а потім повернули на попередні місця.
Моєю основною роботою, як і раніше, було пасти корів та доглядати за ними. Пасучи корів, я щоденно спостерігав за ескадрильями літаків, які летіли бомбардувати німецькі міста. Не раз бачив повітряні бої між американськими та німецькими літаками. Цікаво було спостерігати, як на землю падають смужки фольги, яку розсипали літаки, щоб робити перешкоди радарам. Скидали бомби і на село. Була поранена моя мати: їй вибило осколком праве око, а в голову і руку вбилось багато уламків скла. Поранило також і брата Ананія. Їх обох відвезли в лікарню — вглиб Німеччини.
25 лютого 1945 року фронт упритул підійшов до «нашого» села. Кілька годин обстрілювала артилерія, а літаки бомбардували німецькі позиції. Снаряди і бомби вибухали то тут, то там. Раптом у стіну, за якою ми ховались, влучив снаряд. Коли я отямився, почув біль, з голови текла кров. В приміщення, де ми сиділи, вбіг німецький солдат, щоб сховатися. Надворі чулися крики, ревіння моторів. Відчинились двері — і зайшов американський солдат. Німець підняв руки вгору і вийшов на подвір'я, де було вже з десяток полонених. Побачивши мене, американський солдат вийшов і привів лікаря. Через кілька хвилин у домі бауера мені вже робили перев'язку. Лікар запитав, звідки я і, довідавшись, що з Дубенщини, заговорив по-польськи, сказав, що Дубно знає, бу в там. Він, певно, був з польської сім'ї, яка колись виїхала в Америку.
Через кілька днів американці відправили нас через Люксембург до Франції. 23 березня нас пасажирським поїздом завезли в військовий табір у місті Бурбон. Тут ми жили три місяці. Всіх чоловіків призовного віку одягли в американську військову форму, розподілили на підрозділи за військовим зразком і проводили військове навчання. Тих, хто пройшов курс підготовки, направляли охоронцями в табори для німецьких військовополонених. Це один з непередбачуваних поворотів долі: невільник став паном, а пан — невільником.
Скрізь, як в американських таборах, так і під час переїздів, нас дуже добре годували. Ті, що працювали не на селі, а жили в таборах та голодували, нарешті, змогли втамувати свій голод, підкріпити здоров'я.
В червні нас поїздом перевезли в радянську зону окупації, в місто Різа. Тут був великий табір, сюди щоденно прибувало багато остарбайтерів, військовополонених. Ми пробули чотири дні. Увечері вивели з табору на велику площу і тримали цілу ніч. Рано всіх вишикували і повели в другий табір, кілометрів за чотири-п'ять. Там також простояли цілу добу, поки нас сортували по областях, за місцем проживання. 22 червня повели на залізничну станцію і наказали сідати в товарні вагони. В них сиділи до вечора наступного дня. В цьому поїзді їхали два тижні, з довгими стоянками на різних станціях. 8 липня прибули в місто Оппельн. Повели в табір для репатріантів, у якому ми знаходились до початку вересня. Третього вересня нас, врешті-решт, товарним поїздом відправили на батьківщину.
Скрізь у радянській зоні окупації годували нас значно гірше, ніж в американських таборах. Подекуди ж годували майже так, як у німецьких таборах. Скажімо, коли поїзд зупинявся на станціях, ми спішили з вагонів шукати щось поїсти. Ходили добувати картоплю на полі, в складах, розкладали вогнища і варили її.
Привезли у Львів і помістили в табір. Через декілька днів люди стали роз'їзджатись, хто на чому зумів. Нас ніхто не затримував, не звертав уваги. Вночі ми з батьком та бабою пішли на товарну станцію, відшукали поїзд, що мав іти в напрямку Дубна і залізли в вагон, завантажений вугіллям. Вагон був високий, і ми ледве втягли на нього нашу бабу. Цим поїздом і приїхали до Дубна, а звідти пішки 9 вересня дійшли до нашого дому. Мати з меншим братом уже була вдома.
На закінчення хочу розповісти про те, чого не торкався в спогадах. Ще в школі дуже любив малювати. І там, у Німеччині, ця любов до малювання мене не залишала, незважаючи на тяжкі умови, в яких ми перебували. Тільки от замість фарб мав я лише олівця. Від'їжджаючи з дому, взяв із собою зошит і олівець і в дорозі записував не тільки назви міст та таборів, але й числа, коли їх проїздили. І в Німеччині, як тільки щастило добути якийсь клаптик паперу (коли зошит закінчився), я його увечері, після нелегкого дня, заповнював якимсь малюнком. І ще — складав вірші. Писав і малював у вільний час після роботи, на пасовищі коло корів, у дорозі в вагонах, у таборах. І беріг ті клаптики, скрізь возив із собою.
Минуло багато років, збереглося з того небагато — два малюнки домів бауера, кілька віршів. Ці малюнки, простенькі дитячі вірші, мабуть, допомагали мені в ті тяжкі дні, відволікаючи на деякий час від суворої дійсності.
Повернувся я в рідне село в 16 років. Були мрії про навчання, щоб малювати справжні картини, писати вірші. Та незабаром не зі своєї волі став учнем ФЗН, а потім були Донбас, служба в армії. Після армії — вечірня школа, нарешті — сім'я. Заочно здобув вищу освіту, став будівельником.
Тепер я пенсіонер, а картини і вірші залишились там, далеко в юнацьких мріях. А свою розповідь хочу закінчити віршем який я написав у Німеччині:
- У неволі час я трачу
Щодень, щогодини;
Чи побачу ще край рідний,
Свою Україну?
Ой коли ж то я до неї
Назад повернуся?
Щоб прийшла така хвилина
— Сльозами молюся.
Щоб побачити край рідний,
Свою рідну хату,
Там, де нас добру навчили
Рідні батько й мати.
Де весною тихі води
Розливає річка
— На поля, луки зелені
Іква невеличка.
Де густі ліси темніють,
Де райдуга сяє,
Вітер з житом розмовляє,
Дітвора гуляє.
Тут я бачу чужі села,
Течуть чужі ріки,
У чужинця поселили
— Хоч би не навіки.
То корови пасти мушу,
То дрова рубати,
То йду з плугом я чужую
Нивоньку орати.
Кожний день якась робота
На мене чекає,
А чи дужий я, чи хворий
— Ніхто не спитає.
ПРОКОПЧУК Микола Павлович. м. Дубно, вул. Фабрична,
24.
 |
 |