Перебував я в тому таборі небагато часу. Працював на різних роботах, у різних місцях: возили в міста чи села поблизу Лансдорфа. Тоді ще не було багато військовополонених, тому німцям через нестачу робочої сили доводилось мати якби пересувні робочі команди. Умови життя та праці в таборі були нелегкі, робота нам виділялась завжди тяжка, робочий день тривав дванадцять годин. Але все-таки ті умови були значно кращі, ніж умови, в яких жили і працювали потім радянські військовополонені в страшних таборах смерті. Деякий час ми ходили в польському військовому одязі. З приходом зими умови значно погіршали, поширились хвороби, допікав холод.
Через кілька місяців мене перевезли в табір для військовополонених під назвою «Гаусверд». Тут також працювало на різних роботах. Умови життя були тяжкі. Бараки зимою дуже погано опалювались, погрітись чи просушити одяг ніде. В бараках - дво -, або триповерхові нари, постіль поганенька, дуже рідко мінялась. Годували три рази на день, звичайною табірною їжею — кава рано і на вечерю, якась юшка чи суп в обід, часом якась каша чи картопля. Хліба — 300 грамів на день. Робочий день — дванадцять годин. Робота в основному на завантаженні та розвантаженні вагонів і автомашин.
В лютому 1941 року перевезли мене в місто Коментц, де працював на фабриці керамічних каналізаційних труб. Табір, умови життя в ньому та харчування мало чим відрізнялись від попередніх. В кінці квітня того ж року я отримав тяжку травму правої руки і потрапив у лікарню в місто Кенігсвартс.
В лікарні відрізали спочатку два пальці, а через дві неділі — ще одного. Залишились два пальці — великий і вказівний, але вказівний залишився недіючим назавжди. В лікарні я перебував чотири місяці, вийшов інвалідом.
Зрозуміло, вже не міг виконувати всяку роботу, де потрібні фізична сила і дві руки. З лікарні мене завезли в Дрезден і влаштували на роботу на меблеву фабрику в цех, що виготовляв шафи для військових казарм. Роботу підібрали таку, яку я міг виконувати одною рукою, — була для здорової людини не дуже складна, але для мене була тяжкою. Спочатку я ніяк не міг призвичаїтись працювати лівою рукою. За зміну так стомлювався, що ледве ввечері добирався до своїх нар. Та поступово навчився користуватись і правою рукою.
На всіх роботах, де працював, доводилось зустрічати і бачити всяких німців. Більшість із них, особливо люди старшого віку, були звичайними, добрими людьми. Ставились до нас непогано, розуміли, що ми не винні, в міру своїх можливостей допомагали нам. Погані, навіть жорстокі зустрічались серед молодшого покоління та охоронців.
Майстер цеху ставився до мене добре, співчував мені. Він порадив звернутись до юриста в управлінні Арбайтефронт Івана Строцького. Цей юрист обслуговував саме остарбайтерів з України. Вивчивши всі обставини, за яких я став інвалідом, юрист сказав, що є можливість звільнитись з полону, і повернутися додому, навіть отримувати пенсію. Я вважався військовополоненим польської армії — можливо, цей статус був іншим, ніж статус військовополоненого радянської армії. Через деякий час я був звільнений і отримав дозвіл на повернення на батьківщину. 10 травня 1942 року був уже вдома, в своєму рідному селі.
Коли наше село звільнила радянська армія, я, певна річ, не був призваний — через інвалідність. Працював у селі, як і всі інші. Спочатку до мене з боку влади не було ніяких претензій з приводу перебування в німецькому полоні.
Але в серпні 1948 року мене викликали в НКВД. Я бур засуджений на 8 років — і мені довелося відпрацювати 6 років у таборах Кіровської області. Додому повернувся через 6 років. Тепер я отримав в СБУ довідку про те, що реабілітований і не скоїв у роки війни злочину проти свого народу.
СЕМЕНЮК Микола Федорович. с. П'ятигори, Здолбунівського
району.
 |
 |