 |
||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
НАМ ЇХАТИ, А ХАТА? (Коротке оповідання) « Ти була мені наче мати, Ти служила мені, як могла, -Кожна кроквочка, кожна лата Не жаліла для нас тепла. Василь Симоненко Невелика, більш на гриб схожа, стояла на горбочку хата. Старенька. Здається, роки так тиснуть, що ось-ось завалиться. Але, куди там валитись, коли стіни її з ялиці і смереки, хоча вже і почорніли, здорові-здоровенькі. Ще ста літ їм стояти та підтримувати цей солом'яний капелюшок, що так стрімко тягнеться вниз. Якраз цей капелюх поміняти б, стіни помити і чепурилабся хаточка, мов нова. Навкруги хати сад, вишневий сад, що так тулиться до хатки, неначе хотів би захистити її від злих очей. Через сад в'ється стежечка, що спускається до річки. Лиш чомусь квіток тут нема. Одинока мальва он там під вікном росте просто до сонця. І квітів було б якби молода жіноча рука. А рука жінки, яка сидить на порозі вже старенька, неспроможна, зів'яла. Сидить старенька і схиливши на обіруччя голову зажурено дивиться не знати куди. Очі нерухомі, тільки сльози своєю вологою дорогою дають знати, що це тіло ще живе. Десь-колись все таки зірветься з грудей голос схожий на зойк, на плач: - Ой, Боже мій... - Та куди ж мені їхати? Як покинути своє обійстя, свою хату... ? Ой, сину мій, де дівся твій розум? Ти ж тут народився, колискову співала біля колиски. Пам'ятаєш?
І не завваживши, що думки перетворюються в голос, вона починає співати: Люлі-люлі, дитино, поїдемо по сіно Візьмемо тебе із собою, Ти нам будеш коні пасти, А ми будем сіно класти... Тремтячий голос утих. Зойк: - Я не хочу, не можу... А в розумі думки далі котяться мов важкі, дощові хмари. - Назар мій і батьки наші будували цю хату, - нам з Назаром, на щасливе сімейне життя. Яка радість: наша хатина! Молоді були, веселі, життєрадісні. Ой, Назарочку мій, слава Богу, що ти не знаєш що син наш наймолодший надумав робити. Їхати, їхати кудись-там, далеко... Та куди ж мені їхати, гніздо своє покидати. А яка наша хата все чиста й охайна була - поки у мене ще сили було. Розмальована піч, рушники на покуті, терпкий запах рути-м'яти на долівці... І як багато квітів було навколо неї. І чорнобривці, і калина, і мальва... і город який у нас був... І сльози покотились. Підвела голову, опустила очі і дивиться на свої руки. - Старість. Старість і важке життя на руках виписуються. На оцій долоні все пише, вся історія цієї хати, цього саду, городу, тої землі, що годувала нас стільки років. І життя Назара мого, і синів наших життя... І похорон Назара мого, і рушники, що подарувала Іванові і Степанові на долю, на щастя, коли пішли у світ за долею... Гадала я, Андрійко невісточку приведе, хата наша знову оживе, онуків буде, колисати знов буду. Я вже ні до чого, крім онуків доглядати, хату чепурити. Підвелася старенька, пішла в сад. Притулилася до вишні, поцілувала. -Вишенько моя... І незчулася скільки часу тут простояла. І вечір вже наближався. Вечерю готувати треба, а то Андрійко прийде, їсти схоче. - Андрію, Андрію, ти ще молодий, думаєш що там краще, легше жити будемо. А може краще там, але мені й тут добре. Якби хоч ти мене отут залишив, а ти йди. А знов, як мені самій тут? О, Боже... Поралася по кухні. Вечерю готувала. А думки важкі, немилосердні спокою не дають. «Як би Бог хоч душу взяв, щоб тіло на своїй землі зосталося...» Ось і Андрій. Міцний, стрункий парубок. Нахмурений, але в очах у нього надія, віра на краще, щасливе життя. Нічого не говорить. Та, що ж тут говорити: через тиждень візмуть він з мамою все, що треба і разом з кількома родинами з села вирушать в дорогу, далеку дорогу, в ту Боснію, що багатством вабить... - Сину, - тихенько промовила старенька, - а може б ти передумався..? - Слухати навіть не хочу! Їдемо! Зрозуміли!? Все! |