Roman Lavriv

Роман Лаврів

     

    ДЕ ВИ?

     

    Колись сюди приїзджали
    люди — галичани,
    в кожухах вишиваних,
    з клунками, мішками.
    Звідкіля вони взялися,
    куди заблукали?
    Та ж їх предки — запорожці
    лиш на Січ манджали!
    Занехали рідну хату,
    село та родину
    і з клунком на плечах бідним
    пішли на чужину.
    Немала рідна ненька
    чим їх годувати,
    немав „Юсько" в Галичині
    щось кращого дати!
    Босню бідну, горбкувату,
    дав на Неньку, за родину,
    за поля, за полонину.
    Опинились в Приняворі
    наші небораки, —
    „Берім ліси, полонину"
    — вирішили Калинюки,
    і Семаки, Шпайковські,
    Корпаки і Головчуки,
    Шевчуки і Виговські...
    Прийшов писар з капелюхом,
    в руках обертає:
    „Тягніть, люди, своє щасття"!
    з помоста гукає!
    Приступили до писар'я
    і хрестом хрестяться,
    витягають свою долю,
    з капелюха своє щасття.
    Добув козак папірець,
    хитнувши плечима,
    і дивиться на нього
    „сліпими" очима.
    „Хорвачани я дістав!"
    — Цалюк там гукає,
    „я Дев'ятину, а я Лішню,
    Дуброву" — лунає!
    „А я Каменицю білу",
    дехто Поточани,
    дехто Брезік, Штербці, Гусак,
    Свиняр, Церовляни!
    Усі були щасливі,
    бо чогось діждались,
    голод, зима в Приняворі
    добре в знаки  дались!
    Розбрилися на всі боки
    ліси корчувати,
    зі сировиці боснійської
    хліба добувати.
    Зі зрубу хати будували,
    а до того — в будах спали,
    слабували, бідували,
    з голоду вмирали...
    Був це народ працьовитий,
    сильної будови,
    розбудовував свої села,
    набував воли, корови.
    Церкви собі будували,
    про школи не дбали,
    своє слово забували,
    чужую співали.
    Де сьогодні тії люди,
    де ті галичани,
    де сорочки вишивані,
    кожухи, кафтани?
    Де колись вкраїнці жили
    села пусткою лишились,
    старі люди повмирали,
    молоді розбрились.
    Слово своє забувають,
    про нього не дбають,
    а багато чужим ім'ям
    себе називають...
    Там де пісеньки лунали,
    Мелодійні, пишні,
    там де поля зеленіли,
    цвіли груші, вишні
    — нема там вже українців,
    нема галичанів!
    Де ж вони? Де пропали?
    Де розбрились?
    З Поточанів, і з Брезіку,
    Церовлянів і Хорвачанів,
    де...?

 

    Kолись давно

     

    Колись, давно, — перед віками,
    У путь русини збирались,
    З Підкарпаття, з Галичини,
    В чужу сторону виїзджали.

     

    Одні — за море, за океан,
    До рудокопів і лісів;
    Другі — на південь рушали,
    Здобувать хліба у панів.

     

    І там і тут чужина була,
    Не знали мови, звичаїв;
    А снилось їм гніздо домашнє,
    В Карпатських горах прекрасних.

     

    A там чужинці напосілись;
    Людей звертають на своє,
    І многих в те переконали:
    „Те, що твоє, — тобі чуже!"

     

    У тих часах Панонія
    Пустинею страшною  була,
    Тут австрияки й угорці,
    На південь щойно турка здули.

     

    Русинів любить — не любили!
    Бо ця земля не ім судилась;
    Тут планувала чужая мати,
    Синів германських засилати!

     

    Серби, звідсіль на схід подались,
    На Україну манила віра,
    А русин, бідний і нещасний,
    Працею добивавсь довір'я...

     

    Змилосердилась чужая мати,
    Їм на життя пустині дата,
    Мовляв:  „Це люди роботящі,
    До бунтів, революції, ледащі..."

     

    Стали  русини карпатські,
    Домівки свої будувати,
    А далі — церкви, школи рідні, —
    Гніздо постійне тут розвивати.

     

    І, так, літа довгії плялд,
    Немов Дунай край їх осель
    До Сходу в сльозах молились,
    Щоб не забуть: Неньки і людей..

     

    І не забули! Чужого вчились,
    Бо мусили; — чужі карали!
    Били русинів, в тюрму їх пхали
    Кпились над ними, посьміхались!

     

    Але, не вб'єш, чужинче лютий,
    Душі не вб'єш, хоч тіло синє...
    А в душі завжди щось залишалось,
    І кричало: „Борись, русине!"

     

    Надійшов час, мачуха вмерла,
    Інша прийшла, і знову чужа!
    І далі чуже в русина перли,
    Він, реп'яхом, — ловив своє!

     

    Але, сліди чужі лишились,
    В'їлись у душі, в руське ім'я,
    І може б їх і перетопили,
    Та не давала ціла сім'я...

     

    То тут, то там, хтось спотикнувся,
    посмакував чужим майном,
    Втомившись, дехто похитнувся,
    І став чим'сь іншим, не русином.

     

    Часи проплили, усе мінялось,
    Суспільства й володарі,
    А русини ще приїзджаля
    І несли запах рідних країв.

     

    За русинами пришли вкраїнці,
    І їх недоля аж тут загнала;
    До Боснії, Славонії й Срему,
    Де мачуха землю дала.

     

    Зразу вони тут поєднались,
    Разом, мовляв: Краще жить..."
    В громаді легше і в неволі,
    Камінь чужий підносити.

     

    Було їх, нівроку, досить,
    Котрі упились чужиною,
    Мову забули, віру й звичаї,
    Тут „поховали" Матір свою.

     

    Що це правда, то й дурень бачить,
    Піди на кладовище і глянь;
    На сербське, турецьке, чи хорватське,
    Усюди русинів знайдеш!

     

    Щоб і тут рабами бути хоч мертвим
    так пишуть: „Тут спочиває раб Божий",
    Так і так він звався, народжений
    Похований; русин підписався.

     

    В часах новіших, в борні народів,
    За власну волю і за права,
    Русин-українець боровся,
    З іншими вр'яд били врага.

     

    Правда, жертви були численні,
    Усюди кости сини зложили,
    В гробах тих, знаних і незнаних,
    кров'ю, воленьку покропили.

     

    Після війни все обернулось;
    Здавалось, щезли кудись вони.
    Передихнувши, все відновилось,
    В містах, у селах, поють сини...

     

    Нині співають краще за вчора,
    І мову рідну повсюди чути,
    Діти кінчають школи високі,
    Завтра: — ще краще мало б бути.

     

    Нас інші люблять, нас поважають,          
    І стійкість нашу; чути, хвалять,
    І ми їх любим, і поважаєм,
    Лиш так нам, видно, краще буття.

     

    Треба згадати, що ми це кров'ю,
    Спільною злили, дали життя,
    Тому ж не даймо нікому збоку,
    Планувать ваше майбуття!...

     

    Ще щось значного треба згадати,
    Щоб знали: онук і рідний син,
    Що ми одного дерева корінь,
    Був українець, чи то русин!

     

    14. січня, 1982 р., в Баня Луці

 

               Мої сни

     

    Закрию очі,
    І тоді бачу
    Дитячі літа:
    Хатину милу,
    Садок вишневий
    І жайворонка,
    Що у небо зліта.

     

    І знаю — сниться
    Давне минуле,
    Страждання дітвака,
    Але — у серці
    Вогнем палає,
    Хочеться бачить,
    Ще раз дожити —
    Це щастя бідняка!

     

     
    Моїх перших вісім слів

     

    Перші слова дитячі
    Маму дозивали,
    А другі батька-тата
    У злиднях благали.

     

    Третє слово я до Бога
    Мусив посилати,
    Бо так батько наказував,
    Поучала мати.

     

    А четверті Україні
    Прийшлось присвятити.
    її славу та гетьманів
    веліли славити.

     

    П'яті слова про ворогів,
    Про ляхів проклятих,
    Про татарів та москалів,
    Мусив вивчати.

     

    Шості слова я піснею
    Бажав заквітчати
    ,.Пісня наша невмируща" —
    Говорила мати!

     

    А вже сьомі я з війною
    Мусив поєднати,
    Батька взяли, плач матері
    Прийшлось гамувати.

     

    Восьме, й далі, аж по нині,
    Я вже й не рахую...
    Лиш хочеться розказати
    Про доленьку тую.

 

[Home] [About Us] [Events] [Related Links] [Bibliography] [Music] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [o. Stefan Pitka] [KOUKYU PICNIC 2003] [Burial of father Stefan] [Our Literature] [Nadia Ljahovych] [Roman Myz] [Pavlo Holovchuk] [Myhailo Ljahovych] [Roman Lavriv] [Borys Graljuk] [Ivan Herych] [Late Rev. Dmytro Stefaniuk] [Delegation from Ukraine visited Serbia] [New Ekzarhat in Serbia]