|
Павло Головчук
Наша пісня
- Що є наша пісня? — Це гомін
- І сила бурей-вітрів;
- Наша пісня — це удар грому,
- І похід невтомлених велетнів.
- У Боснії та за горами, ріками
- Савою й тихим Дунаєм,
- Ми її вже роками-віками
- В смутку й горі співаєм.
- Наша пісня — скала й крига
- Цілого нашого розпорошеного народу;
- Вона його альфа й омега,
- Вона, гордість його буття, роду!
- її співає молодь у школі,
- Матір спящій дитині вночі,
- Хлібороб з волами в полі,
- І рожеві устонька дівочі!
- Тому, хай вона дзвенить, лунає
- Боснійськими горами-лісами,
- Славонськими й бачванськими полями,
- Щоб усі єднались з нами!
4. IX. 1966.
Не допчіть квіти
- Цвинтар. Тиша. Могили.
- Дерев'яні хрести голови схилили,
- Бджоли роями…
- Свічі палахкотять огнями.
- Свіжі квіти, мов діти,
- Вмиті перлами-росою.
- Стаю.
- Дивлюсь.
- Думки линуть.
- Здається, квіти до мене
- Щось кажуть:
- „Не топчіть нас!"
- (Знову тиша, лише бджоли
- Гомонять враз.)
- І, поглянувши на це все,
- Якесь псрпетуум мобіле чудне,
- В мріях заблуканих снів моїх,
- Промайнуло крізь життя, світ:
- Бджоли віск з квітів,
- Що на могилах ростуть,
- З прадавніх віків
- Заберають, ссуть...
- Несуть до свого дому, А потому —
- Ми віск користаємо,
- Для померших свічі виробляємо.
- Кладемо на могили.
- (Перед тим квіти цвили.)
- Тому не топчіть квіти,
- Бо хто знає, може саме для нас
- В цей час бджола свічу виробляє.
-
Вставайте, мої мрії
- ПолинІть, мої мрії,
- Далеко, в краї світові,
- Ви розкажіть мені
- Про все, що я не бачу…
- Бо я щось шукаю,
- Кудись іду, щось хочу.
- Пора вам уже вставати.
- Пора вам мені пояснити,
- Чому на світі так тяжко.
- Сумно і важко
- Мов у пеклі Данте?
- Роскажіть мені про плугатарів,
- Безіменних героїв,
- Які орють суцільну ниву,
- Зарослу в буряни.
- Мені здається, що чути сурми,
- Які не грають симфонії Бетховена,
- Але навіщають нове життя!
- («Шветлосц», ч. 2, 1969 р.)
Монолог
- Ні! Не буду оспівувати
- Самовизнаних ідеологій і брехню,
- У своїх віршах завжди знайду
- Людей в дійсності й правді…
- Так хочеться писати про радість,
- Вільні й щасливі народи,
- Та чомусь не вдається,
- Бо якось сумно й тужливо
- Моя рука хитається,
- То вправо, то вліво…
- Слова виходять сумні, тяжкі…
- Гей, діти мої, вірші,
- Коли вас зможу писати сміло?!
- 1970 р.
- («Думки з Дунаю», ч. 1, Вуковар 1989 р.)
|
