 |
|||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
Знущанє, недбалісць, чи щось єнше...
Дорогі краяни! Сего разу знаю точнісенько знаю про шо буду писати! Знаю як маю і почити сего листа. Тільки то, про шо хочу писати, не знаю єк го назвати... Тому най уже поставлений заголовок сі залишит! Десь половинов 60-их років минуло столітє в “Рус(ь)кому слові”, шо виходило тоді в Рус(ь)кому Керестурі в Бачці, а про шо я вже зволив вас повідомити, появилисі перші вершики наших бошняцких “поєтів” та статейки про житє українців у сесім краю. Довго ми сим не кішилисі (се вже від мене знаєте). Тепер хочу вам висунути перед вашу достойнісць таку правду: всьо надруковане було так “перекручене”, шо мене шляки травлєле. Друкарскі помилки мали перше місце, а вже тоті “мудрі” недоліки. Мовні, не хочу згадувуати, бо для такої “мудрости” я, Панас Бездольний”, не мав жодного права втручуватисі! З сеї газетки, про шо теж вас повідомив, нас вигнали. Але приймила до себе “Нова думка”. Там працюваав чесний чоловік, русин-українець Владо Костельник. Він редагував часопис на аматорских засадах, хоч був професійним жорналістим. Такі самі помилки і тут мали місце. Бо друкарсий набір ніхто більше не контролював. Тексти на русинській “мові” були “вокей”, єк то кажут гамериканці! Вже не хочу згадувати ружні-преружні повідомлені наших організацій і Церкви, шо нам були представлені, а написані “українсков” мовом. Се забере часу і єлетрики, бо я вже цалком став модерним: не шкрабаю свої листи на пневи в лісі, коли Панасиха збирає гриби, або на коліні, коли обганєю муки з корови, коли вона єї доїт; я пишу їх (єдним пальцем) на такі машині, шо єї називают компуютер! Пішли далі. А була в нас война. І нас розвіяло по цалому світі. Се також знаєте. Після ружних трудностей наша “Нова думка” почила знов виходити. В ній появилисі написи і нашов мовов. Було назначено і хто є (професійним!) редактором, і хто той, шо відповідає за випуск, і той, шо го складає...Та, навіть, той, шо знає мову – лектор! А не єкий-будь! Професіональний знавец нашої мови! Читаю українскі тексти, а воно знову (вже вам відомо) – слези цюр та цюр...Плачу і сміюсі...Їжусі та всьо тото, про шо писав вам давно-давнесенько! Усі українскі статейки, шо зволили наші брати-русини тут помістити, так само неграмотно написані, як давно, давно...Коли вийшло чергове число альманаху “Думки за Дунаєм” (видавец Союз русинів (і) українців Хорватії),з такими “шедеврами” друкарского мистецтва, я запитався пані лектора українского єзика, чому воно так, дістав відповідь, шо вона і не бачила жодного рукопису тих матеріялів, шо тут надруковані, а про єкусь лектуру – нема шо і вогорити! Баста! (не такий я дурний, як хтось си думає. Знаю шось і італьского). Обертаємо сторінку. А то недавно Бог взяв до себе файного нашого вотцє духовноно. Він був з простого українского люду. Не був “ученим”, не старавсі про єкісь титули на старші роки. Не носив голову попід небесами...Він жив і душпастирував там, де “нашо браца русини” мают перше і послідне слово. Особливо на релігійному рівні. І шо се думаєте?.. Проходила война за то, шо би єму гідно відспівати похоронні Богослужби єго ріднов, українсков мовом. У газетах церковних і звичайних, некрологи про него, навіть і листа Української Амбасади з Білгороду, (так, се було в Сербії) були надруковані діялектом бачванских русинів! На похоронах о. Стефана я не був. Кажут, шо ми, галичани, таки перемогли. Не позволили бородатому москофілови, Генеральному Вікареви, шоби знущавсі нашим обрядом. Відспівли Отця його ріднов мовов! По Другім Ватиканскім Соборі Католицка Церква, до якої і ми належимо, запровадила рідну мову до Богослужб. Нарешті! Не хочу класти запитанє чому се не було скоріше, бо шо мене, приголомшеного діда Панаса з Бошні, се має обходити. Але прочитав недавно таке: “ Онаціональненню християнства в Україні сприяло також і те, що починаючи з 16 століття, Євангелії та Апостол в її церквах читалися живою українською мовою. Вживання рідної мови у Богослуженнях вважалося непорушним Божим наказом. У 17 столітті Церква багато зробила для того, аби наблизити до розуміння народу церковно-слов’янську мову...” ( Історія української культури у п’яти томах. Том 3. “Наукова думка”. Київ 2003 р. с. 47.) Про о. Степана Пітку вдячна українска громада, шо походит з Босни, згадала на єнший спосіб, особливо своїми молитвами. Про деякі деталі з єго житє ше буде написано. Думав просити у вас пробаченє та кінчити листа. Але до голови прилізло ше шось. Усьо, про шо вам написав, не має місце тільки серед нас у тих нещасних краях, шо сі називали колись Юґославійов. Передо мнов богато видань з Неньки-України. Там також такого самого смітє, про яке я вже згадав. Тут річ відома – се роблє нам “вороженьки”. А як траба згадувати те, шо дієтсі в нас? Знущанє? Недбалісць? Є ше і слово – зарузомілісць! Чи воно має шось з тим, шо я, який почив друкуватисі від першого числа “Нової думки”, тепер, на всі мої запити-прохані до редакції часопису та до Редкційної ради, не дістаю жодної відповіді... Ґенуґ! (Тепер по-німецки). Коліноприклоно прошу вашу достойнісць: най мені сі вибачит, але я се мусів комусь сказати. І знов, і знов, поздоровлєє вас давно знайомий дідо Панас Бездольний |