Я СІ ПОЧИВ ЇЖИТИ

Дорогі краяни!

А то як шось піде так, єк не траба, то вже се не виправиш до гробової дошки! Нагнала мене Панасиха до дохторі, бо я шось єї забогато стогнав і храпів ночами, жеби він на мені ше троха довчивсі того, шо не мав нагоди в школах. Зайшов я файно до него, поздоровивсі культурно, а він на мене тільки - глип та каже:

«Панасе, Панасе, мені здаєтсі, шо ви любите ви­пити?»

Здивувала мене така модерна дохторска поведенция та чемно, без встиду, лагідно кажу.

«Любий паночку, високовчені дохторчику, єкі ви ґречні! Прошу налєйте собі й мені та наздоровимо?»

А він до мене:

«Забирайте» додому, п'єничко! Най вас лікує сираглинка на вашім цвинтари...»

Єкось я пережив таку образу і заріксі, шо з жоднимидохторами не буду мати нічогісенько до діла.

Най мені сі вже вибачит за такий початок, але поскаржитисі траба!

А тепер вам пригадую вотаке: памнєтаєте, шо я, коли згадував про деякі події описані в моїх листах, хлипав і заливавсі слезами; деколи мене брало хихиканє, єншим разом затикало морду. Тепер, коли шось не по-моєму, мене бере цалком єнше - починаю сі їжити!

У культурному осередку горсточки нашого люду в Босни, в місті Баня Лука, вже повних 35 років діє воукраїнске Культурно-просвітне товариство «Тарас Шев­ченко». Дєкуючи молодикам сеї организациї, єка вихо­вала сотки нашої молоді, моя парсуна одержала зап­рошенє взєти участь у кінцевих свєткуванях сего ювілею, бо я був їден від тих, шо заснували Това­риство. А тогди сі довідав, шо в дурні войні, єку виду­мали ружні бандити (їх вождь уже чекає на суд в Гаазі), з рядів Товариства загинуло дев'єтеро молодих людей! За кого? Ніхто це не знає! Не вільно і ставити запитанє.Тогди я так наїживсі, шо цалу добу тих нещасних кілька волосків стояло дубом!

Слідкувало ше їдно те саме. І хоч я обіцєв, шо з дохторами не буду мати до діла, Панасиха таки нара­дила не відмовити їдному нашому файному і воукраїнскому відомому дохторови зайти до него на каву та горівку-сливовицю. А сей лікар не був такий, як попередний: сам мені наливав і наздоровлєв. Про цвинтар не згадував. Хіба тогди, коли показав мені купу листів, писану своїми знайомими, недалекими сосідами, зем­ляками, шо нераз просили в него лікарскої допомоги, єкі під час уже згаданої войни грозили єму ружними свинствами, шо мали запах цвинтарє... І тільки тому, шо він у їх очах мав бути великим (греко)католиком, бо ті, шо мали писати сі погрози, на протязі ночи вже завогорували єншу віру, віру тих, шо підносили в повітрє храми всіх інших віровизнань.

Слава Богови, же вдома на той час не було жінки сего файного дохтора ( попиває горівку, як і я), бо-м сі пізніще довідав, шо і вона дістала купу подібних лисків, в єких не давали спокою і вже давно єї покійному батькови.

Жеби довго не розтєгати моє неславне оповіданє, скажу тільки, шо я знов наїживсі і то так богато, шо ше і нинька, коли про се подумаю, волосє скаче вгору, мовкрізь мене проходит лєтрика як тогди, коли моя Панасиха мала девітнадціт років!

А може ше кілька єнших примірів? Тридціть років то­му в селі Дев'єтина, перлині між нашими селами в Босни, воукраїнці з Гамерики і наша тодішна держава, зробили файну школу для воукраїнских дітей, в які було приміщенє і для дохторів, шо сюда деколи заходили та давали ружні шприци людєм. Коли вже не було досит дітей, школу закрили, село дістало гарну будівлю, але за кілька років вона перетвориласі в середині на купу гною. (Ті, шо читали «Енеїду» Івана Котляревского, пригадуют, шо таке подібне зробив Еней з своїми коза­ками, зруйнувавши Трою). Не думайте, шо се зробили чужі люди, шо подібне було колис давно. Тогди ми мог­ли б нарікати, шо задля нелюбови до нас вони се зро­били. Усе знищили свої «герої», єких на востані войні навчили грабувати і нищити, а коли вже не мали шо валити, кинулись до свої школи, до єкої колись ходили!

А коли виґїли, шо тоті, шо їх «запросили» на дурну войну, вже наповнили майтки та шо з їх «Великодержави» нічого не буде, а дєкуючи молитвам своїх матерів залишилисі живими, взєли ноги на плечі та опинилисі за океянами! Там вони тепер вдают таких смирених Божих овечок...І жертв!

Тут сталосі чудо: чомусь я сі вже не наїжив! Всьо змішилосі з риданєм, і зо сміхом, і зо єншим...

Постановив: кінчу сего листа такого нехарапутного, як самий. Так файно єго почив, а кінчу - самі бачити як!

Тому щиросердечно прошу най мені сі вибачит, але я, слово чести, мусів се комусь сказати. На все добре, тільки ваш дідо

Панас Бездольний

[Home] [About Us] [Events] [Related Links] [Bibliography] [Music] [Humor] [Panas Bezdoljnyj] [My vze ne spymo] [The Neverending Story] [Dido Panas] [Photo Galery] [From Our History] [o. Stefan Pitka] [KOUKYU PICNIC 2003] [Burial of father Stefan] [Our Literature] [Late Rev. Dmytro Stefaniuk] [Delegation from Ukraine visited Serbia] [New Ekzarhat in Serbia]