НЕЙМОВІРНА КАЗКА БЕЗ КІНЦЯ

(Передрук з „Нашої газети“, ч. 14, Загреб 2003 р.)

Ой як гарно відвідати рідних. Хоч все треба мати на думці тую приказку: “Гості в сім’ї - не більш як три дні!” Вистачить. Діти й так все чимось зайняті, або “не мають часу”, або в якійсь біганині, або... “мамо Ви цього не розумієте”... Більше розради з онукою. Поки що можливо, хай спілкуємось, щоб потім (може й незабаром) могла тямити свою бабцю. Навіть і те, як сьогодні цілий вечір разом – мовчки дивились телепередачу. Мені і те приємно, бо вкінці діжду почути любим голосом: “На добраніч, бабцю.”

- Бабцю, а “на добраніч” розкажете мені якусь казку?

- Яку казку? (Їй Богу – цього не сподівалася!) Що за казку? От тобі до жарту – хіба я знаю таких, ніби казок, цікавих дівчатам твого віку.

- Ні, ні, не жартую! Прошу Вас, розкажіть мені зовсім звичайну казку, бо я ніколи не мала нагоду таке що слухати.

- Коли ти була мала, мені казали що це тебе не цікавить.

- Не зовсім так. Мама не вміє оповідати, отож спробувала пускати казки з магнітoфона. Було б добре, але автоматичний вимикач, вибиваючи кнопку, все міцно тарахнув – і я  зі страхом прокинулась і плакала. Замість того, мама спробувала присипляти піснею. Приспівувала так якийсь час, поки одного вечора, під час того співу, я попро-сила, щоб перестала співати, бо я хочу спати. Ось так, я дійсно не знаю як то насправді слухати казку.

- Але ти вже велика!

- Бабусенько, будь ласка, розкажіть хоч тут, а я послухаю сидячи в кріслі.

- Ну, добре... хай буде по-твоєму... Було це колись...

- А чому майже всі казки починають з “Було це колись...”

- Бо ждуть “такого розуму“, який би видумав казку, яка починатиметься з “Не було не цього ніколи...”...

- Добре, добре... мовчу...

- Ну... Було це колись, далеко за горами, в одному невеликому селі. Люди собі жили щасливо, або, може, лиш думали, що живуть щасливо – а це, мабуть, все одно. Щастя було постійне, бо не було жодної сварки, жодної брехні або пліток. Навіть діти ніколи не плакали. Село мало свого війта і всі його слухали, бо він був заслужений що село живе в такому щасті. Ну, не лише він, а і його попередники, які один другому в спадщину передавали таємний рецепт такого щастя. А щастя здобувалося від першого дихання кожної народженої дитинки. Як тільки дитинка народилася, відразу їй дали в рота краплинку чарівного напою для щастя. І це діяло. Дитинка відразу була щаслива – бо більше не плакала. Далі, кожного дня, щоб не вмерти від нещастя, як всім так і дитині давали пити з великого війтового котла. І всі були щасливі. І всі були німі. Крім війта.

Але – він був війт. Тому ніби вмів говорити, а насправді шепиляв, гекав і щикав. І всі слухали його накази. І всі його мусили шанувати. Бо  він журився за всіх. Бо він був Мудрий за всіх. Бо він був Нещасний за всіх. Бо на нього – напій щастя не діяав.

В селі все було людям на волю. Навіть і дітям. Люди вчилися придивляючись в роботі один від другого. А діти ходили і до школи. Скільки хотіли. Вчилися – що, коли і скільки хотіли. Всі вибирали байдужі забави, в чому були відмінно успішні і тому учителів навіть і не треба було  – хіба щоб показати нову забаву. І всі були щасливі, і розтанцьовані, і німі і неграмотні.

- Бабцю, а як сталося, що те село не належало до якогось вищого уряду? Хоча до міста. Тоді б і мер міста про все був повідомлений.

- Подавати звіт до міста ходив лише війт. (Ой дитинко, казала я, що казки вже не для тебе. Ну, похитруймо, щоб таки виповнити твоє бажання.) А мерові було важливо лиш те, що нема скарг і таким чином все в порядку. Мовчи, слухай і не перебивай! Навпаки – оповідай собі сама. Думаєш, що це легко?

- Бачу, що це важко й уявити, а де то оповідати. Вже мовчу і слухаю...

- Сталося так, що одна вагітна жінка, якій вже був близько час, пішла за грибами глибоко в ліс – та заблукала. Блудила день, і два, і ніяк знайти дороги назад. Нарешті, в лісі і народила дитинку.

- Дівчинку чи хлопчика?

- Знов вона!

- Мовчу, мовчу...

- Хлопчика. А може і помиляюсь. І плакав він безперервно на весь ліс. Сильно боячись щоб не вмер від такого нещастя, бажаючи його заспокоїти, жінка нараз проговорила. А дитинка затихла, прислухалася, наставила руці, усміхнулась і прощебетала. В тую мить жінка відчула радість і якесь зовсім інакше, нове, повне щастя, якого більше не хотіла відректися. Гарно то було з дитинкою щебетати, але в лісі було – таки небезпечно, холодно, а і дикіх плодів для харчування не вистачало. І далі шукала, шукала стежки до села, й нарешті знайшла.

Коли люди в селі почули, що вони між собою говорять – сильно злякалися. Боялися що втратять щастя, а також боялися і кари за те, що спілкуються з Мовлячими. Та й обминали, і ніби не бачили, і ніби не чули. Бажали бути щасливими як німі, сліпі й глухі. Війт був сердитий, бо тепер, хоча прикидалися глухими, люди таки почули справжню мову і напевне помітили, що вона набагато краща від його мови, яка ні до чого. Ще його, не доведи Господи, перестануть слухати! Тому й наказував що якраз так і треба – не помічати і зовсім не звертати уваги на дитинку з матір’ю, ані допомагати. Мовби їх зовсім нема – та їх так і не буде. І було страшно жінці й дитинці. Сили додавали лиш материнська любов і розу-міння, що не самотня, бо декілька свідомих селян, часом,   потай   подавали  краплину  підтримки  йдопомоги.

- Та чому не пішла до міста поскаржитися в уряді?!

- !!!

- Перепрошую...

- Надоїло жінці, та пішла в місто до мера і про все розказала.  Мер міста вислухав, сказав, що йому дуже шкода, але в цьому селі  завжди був спокій та  й і цього разу не думає втручатися, і хай то вирішують самі. Надав крихітну допомогу, нагадуючи, що це виняток, бо не звичай давати допомогу поодиноко, а лиш на ціле село. Але, якщо в майбутньому буде конче потрібно то - ... знов подумає... та... буде вже якось...  Жінка і за те щиро подякувала, бо вислухана, не покарана, а ще й отримала, хоч крихітну, але для неї ціннудопомогу. В селі помітили, що жінка непокарана і що можна жити і таким способом. Хтось набрав-ся сміливості, жес-тами випитав і “розголосив” щоб не вживали зачаро-ваний напій з війтового котла. Одні ані чути, а деякі послухали і так потім проговорили. В селі настала незгода, сварка й ненависть.

- Бабцю, а чому в ці   казці немає ані жодного справжнього ім’я?

- А що тобі до того?

- Та було би ближче до реального життя.

- Ну, хай тобі буде!... В село випадково загостив один світовий подорожній спостерігач, звали його Лобінський, чи якось так – я вже забула. Війт лиш привітав його, бо йому вже було ніяково шепиляти й гекати, та дозволив одному з Мовлячих пригостити пана, провести й розповісти про село. Був це один з тих Мовлячих, який мріяв і дуже хотів бути війтом замість війта. Гарно пригостив пана й розповів про сільські великі можливості, але все-таки і про сяке-таке керування, а до того пришепнув і про зміни в селі та в тім і свої великі мовні заслуги. Про дитя лиш згадав, що існує таке, але його люди ніби не чують й не бачать. Пан мав нагоду зустріти маму з дитинкою, але певність є певністю, на всякий випадок – теж вирішив, що буцімто їх не чує й не бачить. Потім, під час зустрічі  з мером міста – похвалив прихильність мера до того села, щастя селян і радісних діточок – законних й незаконних. Хлопчика не згадував.

- Не розумію, яка роль того пана Лобінського... чи як його...?

- В цій притчі – ніяка. То ти хотіла щоб вкласти якесь ім’я. (А може той пан сам собі роль? Звідки мені знати, або видумувати?) Ну, здається, що годі оповідати...

- Ні, ні..! Прошу, оповідайте до кінця!

(Легко сказати: “Оповідайте до кінця!”, але чи цьому є кінець? Ну стара, що запльонтала – розпльонтуй!) Нарешті, Мовячі хотіли відділитись від  Немовячих.   І розділити  село. Кожний  таїв, що  палко  бажає бути війтом замість війта, здобути свій котлик з чарівним напоєм і своїх покірливих німих селян.  Про таке мріяли і Немовячі.

 Хлопчикова мати з болю дивилась на все теє як на свій смертний гріх. Та ось, ані свідоме й освічене панство не хотіло її розуміти. Відчувала, що вона за це мусить покутувати, хоч немає вини.

Одної безсонної ночі  пригадала, що серед селає глибока криниця, з якої всі селяни беруть воду.

Побігла до неї. На пів дороги стала, роздумала – вернулася по синочка. З ним дійшла до криниці, стала й знов ся задумала. Тайком пішла у війтове подвір’я, взяла котел з напоєм, та й знов назад. Стала над криницею з повним котлом напою  в  одній,   і синочком в другій руці.

В тую мить місяць закрили чорні хмари, ніч стала непрозорою, а час зупинився вічно заморожений...

- І це кінець?! Та то неможливо! Неймовірно!

- (Ой дитинко, ця неймовірна казка й немає кінця!) І сьогодні, коли який дуже сміливий юнак зайде в тії лісові гори і натрапить на село, де зупинився час і панує вічна тьма, коли добре загляне, може побачить над криницею матір, яка все ще не може вирішити – чи скочити з дитинкою в глибінь, чи лиш вилити в криницю зачарований напій, чи...

- А чи то правдива казка, чи то Ви, бабцю, тепер для мене вигадали?

- А може і щось третє, щось...

- Що таке?

- Здогадайся. Ти ж мудра. Допитуй. Може тобі розтолкує і дід Панас – той, Бездольний. А в цій нагоді, тобі ще лиш скажу, що такі подібні, темні лісові гори, деякі народи звуть балканами.

Баба Зося

P.S.   Тліло  і давніше,   але вперше  розказано в Загребі,  у червні  2003 р.

[Home] [About Us] [Events] [Related Links] [Bibliography] [Music] [Humor] [Panas Bezdoljnyj] [My vze ne spymo] [The Neverending Story] [Dido Panas] [Photo Galery] [From Our History] [o. Stefan Pitka] [KOUKYU PICNIC 2003] [Burial of father Stefan] [Our Literature] [Late Rev. Dmytro Stefaniuk] [Delegation from Ukraine visited Serbia] [New Ekzarhat in Serbia]