 |
||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
Хто про шо, а я про своє...
Дорогі краяни! А то так, шляк би го (не)трафив, як я вам кажу: шо кому найбільше подобаєтсі, то про то вогорит. Пияк про горівку, бабій про баби, вотці духовні ( де не мают грошів від держави) про похорони, хрестини, весілля... А я, хоч уже каявсі, бивсі в груди, шо більше не буду згадувати деяких наших “русинів”, не можу сі без того обїйти. Влізли вони мені в моє єство ше більше ніж деяким “українцям” кацапи та комуністи. Значит: я їх люблю! Хоч правда – не гріх, сам не знаю як їх називати. Колись були вони русини, до речі як і нас називали тоті, шо сі лякали такого великого народу, як ми з вами. Бо теперички то всьо єнше. Маєте гарґументи перед своїм чесним носом. В червні року Божого 2003 до Пряшеві, колисці українського житє в Словацкій, прибули представники всіх тих, шо їм наше наційональне найменя не пахне, та зробили свій конґрес. А жеби не було їх замало, то до “русинів” зарахували ше якихось руснацох і – лемків(!) Наших бойків, гуцулів та єнших – ще не мали сміливости вмістити до свої стаєнки... З сими нещасниками неможливо співпрацювати. Вони гірші від тих, шо видумали нову віру, якусь суботарську та кажут, шо вони свідки єдиного Бога. Після довгих років тєганени між “ними” і “нами”, дійшло до того, шо наші файні люди,які живут у Сербії, відірвалисі від своїх “старших” братів. Їх підтримує і наша прабатьківщина Україна, сама гола і боса. Правда, шо “русини” мают теж піддержку: за ними стоют дракони, шо розбивают тіло України і нашого народу. Їхні бридкі морди нинька не траба згадувати! Подібне очікуєтсі і в Хорвациї. Тут уже на Інтернет-сторінці Союзу русинів(і) українців, в рубриці “русинскій”, стоїть закарпатский ведмідь – герб “русинів”, не зважаючи на те, що 15 вересня 1939 року уперше в історії тризуб було затверджено як державний герб в новоутвореній Карпатській Україні.Не диво: Україна не пахне ні Братиславі, ні Варшаві, ні Москві, ні Будапешті, ні Румунії, ні Сербії, ні самому Люциперови! Переборщив! Хотів про шось єнше, а то вийшло ше єнше... В остані мої книжці, шо якраз розходитсі по світі, в єдному лискі я мав сміливісць дотикнутисі полйтики нашої Церкви на нещасних просторах здохлої Юґославиї. Деякі духовники, шо тримаютсі “русинского”корита, або байдужі, роблє мені закиди; єнші, та простолюдє, гратулюют, бо такої самої думки, як я, але про се вогорили шепотом. А шило вилізло з мішка. Я вже не сам. І сталосі таке, шо давно очікував. А се, шо така газета, як “Руске слово”, нарешті, заторкне болючі рани нашого, позволю собі і таке: русинско-українского народу! Про сю газету я вже писав... В лискі до вас, шо сі називає “Вавилон”, написав про то, шо мене заболіло. Йшлосі про те, шо наша церковна влада до осередку (галицкого) народу в Сербії, в місті Кула, запровадила вотців духовних зі Словачини...Розумієтсі – наші вотец були віддалені від вірних, шоби їх не українізувати. І було потрібно чекати шісць років (шо се до вічности!), шоб у вже згадані газеті, коли і чесним русинам уже всьо дочортило, появилисі такі написи: Микола Шанта написав, шо о. Радован Андрейко, капелян коцурський, якого спроваджено зі Словацкої, мав сказати в одному словацькому часописі, шо в Рускому Керестурі живут словаки-католики! Ніякі русини, руснаци, лемки... А в єншій словацкій казеті – “Ґлас люду”, парох з Ґосподинців о. Йозеф Селин, мав відвагу (його Настоятель, скільки мені відомо, за це його не покарав), сказати, шо “ У Воєводині – словацка діяспора!) Панас, тобто моя парсуна, не має чим хвалитисі. Вона, моя особа, простенька така, як простенький той прут, яким мене виховувала рідна ненька та сільскі вчителі. Не пророк я, але богато дечого здійснилосі з того, шо вам колись писав. На вістку, шо Папа Римский утворив Апостолький Екзархат для греко-католиків у Сербії та Чорній Горі, та назначив Владику Екзарха, “Руске слово” відгукнулось, між єншим, на перші сторінці, статею Міхала Рамача, уривки єкої позволю зацитувати: “Церква у нас була не лєм духовна, алє і барз значна друштвена институция. Вельки владикове, як Дионизій Няраді або Гавриїл Букатко, ( оба Русини-Українці з Великої Букви – П.Б.)були вельки и по тим же розумили час у котрим жили и несєбично ше жартовали за будучност свойого народу. Духовну дїяльносц кир Славомира (Микловша – П.Б.)ма право оценьовац лєм Церква. О його доприношеню друштвеному и културному животу нашого народу, на жаль, чешко бешедовац... З Крижевского владичества, доки на його чолє бул кир Славомир, пошли дошвета голєм петнац школовани руски паноцове. (Про наших галичан тут не згадуєтсі, а єїх теж гарне число. П.Б.) Место нїх вон приводзел паноцох зос иножемства, котри нєдосц познаю анї Руснацох ані Українцох ані нашу церковну и народну традицию. Нє раз випатрало же нашому владикове нєбриґа цо ше з нами случує...Крижевске владичество нам у прешлосци значело барз вельо. Нєшка барз добре же сме нє у нім, гоч як нас болі же смеодорвани од наших братох у Горватскей. “ (Мову ориґіналу збережено). Поживемо-побачимо...Може чорт не такий чорний...Просю Бозю, шоби мені все простив і дав, же би-м помиливсі. Але шось мені не теє...Здорвовлю вас, моцно тисну козацку лабу, поздоровлєю та прошу най мені сі вибачит, але я се мусів комусь сказати. Ваш дідо Панас Бездольний |