Моє посланє до братів за океяном 

(З нагоди 10-річчя поселення українців з колишньої Юґославії до Канади) 

Дорогі краяни з далекої Канади!

Се вперве, шо пишу тілько до вас, бо дотеперичка мої листи були звернені до всіх краян, шо живут по цалому світі. У чім причина? Суть їх богато, але найголовніща тота, же ви запросили мене  відвідати Канаду та бути вашим гостем. Сеся повага мене дуже приголомшила...Але почнемо від самісенького почєтку. А всьо сі стало так, єк воздечки зафіксованою. Бог сьвідок! 

Почнем з виходу мої книжки листів від діда Панаса. До того ше Бездольного.Я був чемний та послухав мудрих людей в Україні, шоби там її друкувати. Тривало се понад рік і пів часу. Через вже знане недбальство в нашім старім краю – її надрукували незґрабно, так єк роблє в Юґославиї наші русини. Минає пів року як її перевожуют до мене. Дав Бог, жеби се зробили поки не вріжу дуба. Се не має нічого спільного з вами, але користаю нагоду, шоби вам поскаржитисі. 

Кілька примірників книжки вислав деяким знайомим. Не знав, шо станетсі таке, шо мене почнут підносити під небеса. А зробила се перша ваша і наша Надійка Ляхович, яка всі похвали на мою адресу пустила по тім Вітернеті в сьвіт. Се вже трошка вдарило мене по голові (слава!). А тогди, мало ше того було, з далекої Бразилії пише до мене монахиня – Сестра Евтемия, Служебниця НДМ, - шо вечорами, крім духовної літератури  читає з мої книжки Сестрам по одні сторінці, “шоб було надовше,” а Сестрички мают богато радости з моїх оповідань! Се вже було досить: нашо пішов той сьвіт? Натомісць читати по манастирях тільки духовну літературу, монахині слухають діда Панаса Бездольного!  До того хлопці з товариства “Просвіта” у Новім Саді звернулисі до мене з проханєм надавати мої листи по радіо в українских передачах. А коли ваш диякон Михасько запросив їхати до Канади і свєткувати з вами ювілей переходу зі здохлої Юґославиї до сєї Богом благословенної країни, я цалком здурів на свій спосіб, (само мені знаний, мій секрет). Се подіяло і на Панасиху, єка, післє шістдесєт з чимось років, булькнула, шось вотаке: нарешті і я виджу, шо ти славна людина, кличут тебе за океян, а то в наші Хорвацкі навіть не запрошут та такі “літературні” збіговиска, як “Петровски дзвон”, де виступают “писателі,” наші русини. 

(Пропоную тим, шо читают сего листа, або го слухают, тото, шо їм не підходит у нім, перескочити, або заперти вуха.) 

 А я далі веду свою розмову з вами, мої файненькі краяни! 

По отриманю вашого запрошенє в моїм домі сталасі ліворуция. Збіглисі діти, вонуки, правонуки, якісь кумасі, свашки, пришийкобиліфости! Всі прибули з єдиним проханєм: їхати мені до Канади! Велика від них частина поприносила флєшки сливовиці, шоби передати їх рідним. Другі – почили розказувати про свою біду в нещасні Босни та просили переконати їх родину передати мнов якогось дуляра. Панасиха  почила вогорити, шо траба замовити Службу Божу за мою щасливу дорогу. Почила постити та палити свічки де тра і не тра. Навіть уже не згадувала про те, шо  в такі далекі мандрівці можут спокусити мене єкісь молодиці! 

Почули про цю подію (шо я маю їхати до Канади) і наші вотец духовні та прибули до нашого дому. Звичайно вони приходє до старших людей коли траба їх сповідати на смерть та на відпровадженє у вічний покій. Вотец сказали, шо найприємніша Богови сьпівана Служба Божа, хоч вона дорожча. Не завадилоб їх і кілька. Навіть і паніматка обіцєла брати учасць в них, шо рідко буває...Але чуда діютсі! Самозрозуміло – я сі файно висповідав, простив провини всім у селі, вони просити мені мої, зробила се і Панасиха (Бог єї просвітлив), але я до Канади не поїхав. 

Жеби  не мучити вашу достойнісць такими дурничками – я, слово гонору, розкажу про найголовніщу причину чому нинька не з вами.  Перед плянованим виїздом взєвсі до ружних ценклопедіїв і єнших мудрих книжок та почив перечитувати всьо про тоту Канаду. Дочитавсі, шо до неї траба їхати яропляном, шо летит десь понад десіт кільометрів над землев над великою калябаньов, шо сі називає океян. Далі я довідавсі, же в тім океяні живут єкісь морскі пси, шо довгі по кілька метрів. Ця багнюка має бути ше до того дуже глібока. Все се мене дуже напудило... 

І вже тогди, коли мої куфри були заповнені всілєкими горівками, ковбасами, навіть і флєшков молока, шо вперто всунула мені їдна бабця за єї вонука, травами (читайте: чаями від ружних канадских слабостей – діло Панасихи), я  до вас не поїхав. Головна причина: не вмію пливати! Маєте рацию – до чого тут здалоси пливанє? Не переконуйте мене! Ніщо не поможе... 

Гарґументи перед вами, мов карти на столови. Скажім – над тим океяном нараз, на такі висоті, шось запаморичитсі в голові того яропляна та шубовснит  у вже згадану калабаню. А я, шо виріс в гористій Дев’єтині, не вмію пливати! Чи си можите шось таке задумати? Даю вам кілька минутів!...Добре, скажім, шо си задумали. Маршеруємо далі. Панаса і тут дала мені пораду. Сказала: в нас (вона мудра – народиласі в славонскій рівнині) колис ми вчилисі пливати при помочі такого засушеного гарбуза,  подібного на грушку, шо го називали тиква. Бери си такі дві тикви, пов’єзані шнурком,  і коли, не дав Бог, будеш “присідати” в ту валику баюру, поклади  їх попід пахи та молисі до Бозі, щоб хтось витєгнув тебе з води, якшо не буде плитко та сам не зможеш вилізти. 

Порада не допомогла. Причина: тоті морскі пси! Я дочитавсі, шо вони тільки, без оглєду хрищена се чи не хрищена душа, москаль чи хто-було, коли го побачут в океяні, зараз тільки – гам та гам, і не залишитсі за людинов ні сьліду, тілько червона вода. 

 (Не думайте, шо я бравий вояк Швейк, шо торгував псами, але користаю нагоду згадати про простиі пси, шо не живут у воді,  і я  їх сі не бою.) В нашім селі вони мене всі знают, бо ше памнєтаю їх прапрадідів, про вірну службу єких чєсом, на їхнє проханє, про се з глибоков пошанов розказую. Тим, шо дуже музикальні, розказую живу правду про те, як  шкіра єдного їх брата була “вбудована” до нашого першого “оркестального” бубна в селі, про шо пише якийсь Павло Головчук. Навіть і панскі пси мене не рухают, хоч ми не знаємосі. Коли йду до міста до дохторі, або колись до єкихось комуністичних ґелеванів, шоби зменшили податки, то в мої торбі є файна ковбаса і солонина, заправлені чосничком,  а сего вони не люблє. Бувало – хулєра панска (не звикла до того) – понюхає ковбасу та робит драла від мене. Нарешті переконуюсі: ви зрозуміли, шо з псами, тими, шо ходє по землі, я не маю прикростей. Інші тоті в океяні. Я переконавсі (з книжок), шо їм чосних не на перешкоді. Тут не поможут ні дурні тикви Панасихи, яка їх десь все ж таки віднайшла, хоч не бачили ми їх у нашім краю вже довгі роки. 

І прошу най мені сі вибачит за таке довге випровданє. Ви знаєте, шо перед вами нічого не скриваю, а всьо то, шо сі случило зо мнов, на мою думку, має воздечки місце. Тому з великим приклоном хочу вам сказати вотаке: 

“Подєкуймо Господеви, шо ви післє таких знущань, находитисі ось тут. Най буде вам се країна, з єкої ваше поколінє вже не буде нігде більше йти далі, послідна в наших вічних пошуках добра. Доста нам того всього нездалого було! Наш нещасний край не забувайте, але не будьте гордими, шо в нім жили. Ваше житє в колишних краях здавалоси файним. Самі виґіли, шо се була неправда. Прошу вас: памньєтайте хто і ким ви є! Серце мене болит коли доходєт до нас вістки, шо богато з наших нещасних утікачів від “братів”, з єкими ділили хліб-сіль,  шо зруйнували наші церкви, пограбували домчики, ше все єкісь “Юґослави”. На жиль деякі з нашого нещасного люду і далі краще буде сьпівати не свою пісню, але їхню, про шо вже-м писав... 

Кольки  в боці мене кололи коли виґів єк на нашім єднім весілю перший танец було, вже знане, коло! Слава Богу богато з вас уже файно доробилисі. Але тим не дуже хвалітсі. Чєсом се виглідає смішно. Бо було вотаке. Свого чєсу від наших земляків найбільше виїхало їх до Вістралії. Попаношилисі, понакупували по кілька хат, траба сего було чи не траба, мене не обходит. Десь двадціт років тому до нас приїхав один такий Їван зі жінков. Робивсі і колись великим дев’єтинским паном, хоч до школи ходив тільки штири роки. Притаскав зо собов тоту відейокомору якусь та повно ружних філімів. А тогди почив нам у селі то всьо показувати. Був би похваливсі, шо знає балакати по-анґельскому, але тогди го ніхто не розумів би. Тому на тих філімах булькав по-сербски, а “вчені” слова – по-анґельскому. Він нам пояснив єкий у него виходок, себто то місце “де і цар іде пішки”, де сі файно сидит, де всьо змиває вода, де сі грішна частина тіла втирає пахнючими паперами. Потім де стоют ружні помади і мила, в єкім великім банєкови сі плюскає єго жіночка... 

От, прошу вас, на таке не йдіть! Ми знаємо, шо то маєте. Також, мої гречні, не хвалітсі ружними якимось гарамбурґерами. Навчіт своїх порєдних жіночок і діточок ліпити пироги. Знаю, шо немаєте сливовиці, тому хлепайте те шо мусите і маєте – віїскі! Ви забули єк ходили на наші празники пішки? Знаю – краще єкимось чудом “гайваном”, чи кимось єншим гавтом. 

Трошечки-м з вами пожартував. Се порєдним людєм, до того землякам, сі годит. Але є ше єдне проханє. Скаржутсі мені деякі мамці, шо їх синочки в далекі Канаді, не дуже думают про них. Се мене болит. За куждий пінквік, чи, єк то ше кажут - там, де сі богато жере того ружного мньєса, ваші мамцє могли б прожити єден місіць часу. А може си купити і масць, яков би помазала болючі плечі, шо саме болят тому, шо вас виховували в тєшких чєсах. 

В сей день, коли свєткуєте своє свєто, старе бовтало, себто дідо Панас Бездольний, ваш рідний краян, такого самого серця і душі, єк  і ви, цалим своїм тілом  і душев, з вами. Най щастит вам у всьому. Не забуваю: щиросердечно вас цьомкаю, обнімаю, моцно тисну лабу та прошу най мені сі вибачит, але я се мусів комусь сказати. 

На вічні віки віков ваш дідо

 Панас Бездольний 

[Home] [About Us] [Events] [Related Links] [Bibliography] [Music] [Humor] [Panas Bezdoljnyj] [My vze ne spymo] [The Neverending Story] [Dido Panas] [Dido Panas] [To my brothren in Canada] [Photo Galery] [From Our History] [o. Stefan Pitka] [KOUKYU PICNIC 2003] [Burial of father Stefan] [Our Literature] [Late Rev. Dmytro Stefaniuk] [Delegation from Ukraine visited Serbia] [New Ekzarhat in Serbia] [New Book of Pavlo Holovchuk] [10th Anniversary]