 |
||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
Павло ГоловчукУкраїнська греко-католицька парохія в c.Дев'ятина (Боснія) До 100-річчя Ім'я села Дев'ятина, що знаходиться в Північній Боснії, сьогодні відоме на всіх континентах світу. Поширили його, насамперед, колишні жителі села, зубожілі і розчаровані порядками різних властей над цим сплюндрованим краєм, що утікали світ за очі у пошуку щоденного хліба, у домоганні справедливого права сказати ким вони є, щоб нарешті було визнано їхню прадідівську віру. Ім'я села Дев'ятини поширили на ввесь світ і ті, що приходили до української парохії села, в якій понад сто років ще не забуто рідної мови, і яка не піддалась асиміляції. Саме ця парохія добре відома своїм релігійним життям, яке дало своїй громаді в колишній Юґославії та в українській діяспорі добрий десяток ревних священиків, кілька десятків сестер-монахинь, чимало діячів громадського і культурного життя. До цього скромного ювілею - 100 річчя парохії в Дев'ятин!, бажаю прилучитись і я цією довідкою, в якій хочу хронологічно розглянути історію парохії в перших 50-ти роках її існування, тобто від 1900 до початку 1950-х років 20-го століття. Про часи поселення українців у Боснії, рівнож і у в Дев'ятині, дотепер написано чимало праць, як і про церковне життя наших людей. Тому в моїй скромній праці приділено більше уваги подіям, які досі ще не були опубліковані, так як не було для цього певних умов. Найголовніше джерело довідки - це спомини мого батька Андрія Головчука (1915-1993), який був безпосереднім свідком цих подій і який давно вже написав їх на моє прохання. Спомини А. Головчука розпочинаються подіями кінця 19-го сторіччя, коли його батько, а мій дід Григорій Головчук, готувався до виїзду з Галичини до Боснії. Григорій Головчук був слугою в священика місцевості Бариш, що на Бучаччині. Тут одружився з наймичкою священика Оленою. До Боснії приїхали влітку 1901 року, до Дев'ятини. В селі вже було кілька десятків українських і польських родин. На цілу Боснію, від 1897 року, був тільки один греко-католицький священик – о.Андрій Сеґеді. Він народився в Шіді 3 листопада 1862 року, помер 12 лютого 1920 року вКричках (Хорватія). Вже 1900 року о. А. Сеґеді заснував у Боснії дві парохії- в Прняворі і в Дев'ятині. Серед Дев'ятини, на головному роздоріжжі села, серед старезних дубів, мешканці села піднесли великий дубовий хрест. Щонеділі та у свята приходили сюди молитися, співати релігійних пісень. Громада вже мала свого війта (старосту) в особі Войтанюка (хресне ім'я невідоме). Григорій Головчук був грамотним, як і Войтанюк. Обидва почали одразу ж клопотатись справою будови власної церкви. У перший же рік обидва звернулися з цією справою до о. А. Сеґеді, який прибувши до села, детально про все домовився з вірними. 1902 року до Боснії вперше прибув Митрополит Андрей Шептицький, який дав допомогу на будову церкви в Дев’ятині. Ця візита була поштовхом до праці, і своя власна церква була вже готова 1903 року. Поляків у селі була тільки одна третина. Вони не мали можливості будувати окрему церкву, тому прилучилися будувати спільну з українцями. Але, коли церква, у великій мірі завдяки Митрополитові Андрею, вже була готова, поляки постаралися, щоб вона була записана на них, що згодом привело до небажаних наслідків. У споминах А. Головчука написано, що першими старшими братами в Дев'ятині були Іван Кулешко та Григорій Головчук, а дяком Рацький, який раніше був дяком у Галичині. До складу дев'ятинської парохії ввійшли села: Хорвачани, Ґаєва, Алексичі, Бошковиці. Після прняворської це була найбільша наша парохія в Боснії. Отець А. Сеґеді, що був дійсним місіонером і жертвенним священиком, який вивчив досконало українську мову (він був бачванським русином), служив також і для поляків. Всеж таки потрапив у неласку деяким людям, які навіть спробували задушити його димом серед ночі, заткнувши хатній комин. Душпастирював він у Боснії до 1909 року. У Дев'ятині поляки вороже ставилися до українців. Вони, як римо-католики в Австро-Угорській монархії, вважали себе вищими. З другої сторони, українці, що жили серед моря православних сербів, завжди були для них терниною в оці і небажаним елементом. Злиденне українське населення почали задурювати і москвофіли (русофіли), що обстоювали державну і політичну єдність з російським народом і Росією. До речі, вони мали своїх прихильників серед русинів у Бачці, і вже в короткому часі в Дев'ятині з'явилось «Русское слово», завданням якого було сіяти розбрат між громадою. Звичайно, що о. А. Сеґеді не погоджувався з таким розвитком подій і можна, навіть, припустити, що якоюсь мірою це стало причиною бажання його смерті. У 1909 році до Дев'ятини прибув о. Михайло Уйфалуші з Коцури (є твердження, що він діяв на мадярських позиціях). Він був молодимсвящеником, але невдовзі, 11 серпня 1910 року, помер. Потім понад рік часу до Дев'ятини доїжджали Отці Студити з Камениці - Андрій Абрагамович і Йосафат Ковальчук. Про них не маємо жодних ві-домостей. Ім'я о. А. Абрагамовича знаходиться в списку Митрополітарної курії Греко-Католицької Церкви в Перемишлі, як репресованого в 1940-х роках (Див. «Християнський голос», Мюнхен, ч. 14 з 2000 року). Від 1912 до 1923 рр. настоятелем парохії в Дев'ятині був о. Юрій Колодій. Про нього не маємо жодних біографічних відомостей. 29 червня 1915 року він почав писати хроніку парохії Дев'ятини і йому дякуємо за велику частину історичного огляду цієї парохії. 1920 року в Боснії з'явився чоловік на ім'я Василь Стрільчик, який був колись послушником, монастирським прислужником в одному василіянському манастирі в Галичині, а закінчив тільки дві кляси сільської школи. Опісля, в Першій світовій війні, попав до італійського полону. Був хитрим, талановитим пройдисвітом, і в короткому часі вже перебував у манастирі Василіян в Ґротта Феррата. Бажаючи повернутися на бать-ківщину, він прибув до Боснії і звернувся до о. Олексія Базюка, Апос-тольського Адміністратора в Баня Луці, щоб висвятити його у священики. Останній сказав, що для цього потрібно мати відповідні богословські знання та вислав В. Стрільчика на якийсь час до Прнявори, до о. Михайла Кіндія. Тут В. Стрільчик почав представлятись, як духовна особа, очікуючи підтримки вірних, щоб стати священиком. Із-за своєї негарної поведінки був висланий з Прнявора. В. Стрільчик виїхав до Сремських Карловців, де через кілька місяців сербські церковні власті висвятили його на попа і обіцяли йому повну підтримку. До того ж при підтримці великосербського королівського уряду, що діяв під гаслом «Одна держава, тобто Великосербія, один народ, одна віра», В. Стрільчик мав усі можливості стати поважною і шанованою осо-бою та помститися тим людям, які йому були колись на перешкоді. Можливо, що попові Стрільчику не зійшло б усе так гладко, якби одна подія, що на перший погляд не мала б стати причиною розколу серед громади в дев'ятинській парохії, цьому не допомогла. Саме в цей час було запроваджено в парохії річну данину священикові натурою, тобто по 25 кг зерна від родини. До того ж потрібно було грішми оплачувати всі треби: хрещення, вінчання, похорони тощо. Село Дев'ятина було бідніше за село Хорвачани, де В. Стрільчик мав найбільше прихильників, найзаможніші селяни зробили з цього бунт проти о. Юрія Колодія. Цим зкористався В. Стрільчик, щедро підтриманий державою і Сербською Православною Церквою. Він разом із своїми прихильниками відібрав вірним церкву в Хорвачанах, яку вони збудували власними силами 1910 року. Греко-католикам було заборонено ховати померлих на своєму цвинтарі. Стрільчик, «повертаючи українців на прадідівську пра-вославну віру», став багатою людиною, а своїм найвірнішим «місіонерам» спорудив гарні доми, звільнив від податків державі. Вірним, що не прийняли політичне російсько-сербське православ'я, довелося будувати нову церковцю, закупити місце під новий цвинтар, терпіти знущання своїх колишніх братів по крові та шовіністичногоуряду... Село Ґаєва, що теж належало до Дев'ятинської парохії, мало свою церкву, збудовану 1914 року. Стрільчик і його фанатики старались всіма силами розбити громаду в селі, запровадити православ'я і оволодіти церквою. Для них нічого не було святим: на самий Великдень 1925 року, вони вогнепальною зброєю, коли вцеркві проходило Воскресне Богос-лужіння, обстрілювали церкву. Звичайно, що за цей злочин ні перед ким не відповідали. Натомість до Дев'ятини ці «місіонери» не мали сміливості проявляти свою «духовність». Мешканці села сказали «ні» православ'ю; ніхто не відрікся своїх переконань; тому Дев'ятина і по нинішній день не в ласці деяким чинникам. Натомість Хорвачани стали центром православ'я українців у Боснії. Після Другої світової війни число православних у Хорвачанах падало і їх майже не залишилось. Але події останніх років, коли й Боснія увійшла до плянів «єдиної і нероздільної держави та народу», багато про що говорять. І, якби не було несприятливих для них міжнародних умов, то й тут міг би кілька років тому відбутися подібний псевдособорчик, як 1946 року у Львові та наша Церква була б забороненою. Але українці греко-католики ще будуть присутні на цих, як каже народ, Богом забутих просторах. Після відходу о. Юрія Колодія 1923 року парохію в Дев'ятині перейняв о. Павло Теодорович, родом з Галичини. Він народився 1897 року і зразу після священичих свячень прибув сюди, де залишився до 1928 року. Відтак повернувся додому. Після війни перебував у Німеччині, пізніше в США, де і помер 18 квітня 1976 року. Своєю захопленою працею о. Павлові вдалося повернути назад до нашої громади вірних, що піддалися пропаганді В. Стрільника та стали знаряддям політики, яка їх відмежувала від їхніх прадідівських звичаїв і традицій. Отець Павло розбудував усі господарські будинки на парохії, за власні гроші докупив землю для церковної громади, почав культурно-просвітницьку працю серед населення. Але громада ще все була розбита, розсварена, поділена. Мимо того, що о. П. Теодоровича шанувала більшість вірних, були й ті, що намагалися його позбутися. Це їм вдалося. І він, як вище згадано, 1928 року залишив Дев'ятину. Найдовший час у першій половині 20-го сторіччя у Дев'ятині був о.Михайло Юриста. Він народився 11 квітня 1899 року в Старих Петліковцях (Бучаччина). Богословські студії кінчив у Галичині і Загребі. Помер 5 грудня 1982 року у Вербасі (Воєводина, Сербія). В своїх спогадах про о. М. Юристу Андрій Головчук пише: «...він розпочав правдиву працю між нами, заснував читальню «Просвіти», спровадив багато книжок з Відня і Галичини, чимало часописів, заохочував передплачувати «Рідне слово», що його видавав о. Михайло Фірак... Ми щонеділі збирались у читальні, співали (Отець чудово грав на мандоліні), слухали його розповіді...” За допомогою українських студентів з Галичини, що навчались у Загребі, готували різні п'єси... Старанням Отця перенесено хрест, що наші односельчани підняли ще на початку сторіччя і молилися перед ним, поставлено його перед церквою і поміщено на нім напис «Боже, спаси Україну». У парохії відродився національний дух. Люди почали називати себе тільки українцями, бо їхню стару назву «русини» поляки брали на сміх, а серби їх називали «ґаліціянами». У той час у Совєтському Союзі шаленіла примусова колективізація, з голоду гинули мільйони українських селян, почались розстріли інтелігенції. Про це інформував своїх вірних о.Юриста і вони знали, що найбільший ворог нашого народу безбожний комунізм і російський імперіялізм. Тому не дивно, що село Дев'ятина, пізніше, цілком не було захоплене ідеєю комунізму, партизанкою, колективізацією. Тут є і заслуга доброго отця-батька Михайла Юристи. Релігійне й національне життя було в повному розквіті. Сприяв цьому і свідомий дяк Василь Шаґадин, що мав дяківську освіту ще в Галичині. Пізніше його син Іван був довголітнім дяком у Баня Луці, а онук, син Івана, Зиновій, священиком, який недавно відійшов у вічність. Автор споминів про дев'ятинську парохію А. Головчук 17-літнім юнаком самотужки здобув освіту, навчав грамоти сільську дітвору, любив понад усе свою Церкву і наш обряд. Це зауважив дяк В. Шаґадин і взяв юнака до дяківського крилосу, зробив з нього найвидатнішого довголітнього дяка в Боснії, до його смерті 1993 року. Отже, дякування Андрія Головчука тривало понад 60 літ! Відзначаючи ювілей 50-ліття дяківства в 1982 році, А. Головчук діждався великої нагороди: за свою відданість Церкві, на прохання Сестер Василіянок з Югославії, Папа Іван ПавлоII надіслав йому грамоту з Апостольським благословенням, а Владика Славомир Мікловш передав йому Архиєрейське благословення. Отець М. Юриста залишив по собі тривалу пам'ятку: його старанням у Дев'ятині збудовано гарну церкву в українсько-візантійському стилі на протязі 1936-37 років. Посвячено її Владикою Діонізієм Нярадієм 19 вересня 1937 року в честь Успіння Пресвятої Богородиці. 1941 р. в Юґославії почалася війна. Держава перестала існувати, а Боснія ввійшла до складу т. зв. Незалежної Держави Хорватії, яка зразу ж гарантувала українцям повну свободу їхньої віри, мови, національної окремішністі. Греко-Католицька Церква і українські громадські організації підтримали новий уряд. З одного боку це було добре для українців, але з другого ні, бо ми переважно жили між православними сербами, які зовсім не визнавали нову владу, що опиралась на окупантів - німців, і ще гірше, як перед тим, ставились до українців. Був утворений український леґіон, завданням якого було боротися проти Совєтського Союзу на східньому фронті, даючи свій внесок до перемоги німців і визволення України від більшовизму. Тут причинилися і наші священики, які про це говорили публічно у церкві, заохочуючи добровольців. Про долю цього леґіону тут не будемо згадувати, бо він , ніколи не потрапив до України. Натомість задля нього прийшлося заплатити життям багатьом людям, а священикам відсидіти довгі роки у юґославських комуністичних в'язницях. В Боснії панував хаос. Хорвати брали до війська українців і поляків. Серби-повстанці поділились на дві групи: четники -прихильники короля та партизани - прихильники більшовизму. Пізніше всі воювали між собою. Вочевидь, українці намагалися не брати участь в жодному війську. Пізньої осені 1941 року, коли українці і поляки були змушені вартувати,охороняючи жандармську станцію в Хорвачанах, велике число повстанців зробили атаку, вбили жандармів і десяток невинних людей. Хорватські вій-ська відтак помстилися над невинним сербським населенням. За кілька годин міг постраждати і о. Михайло Юриста, якоговважали ворожим еле-ментом у своєму середовищі. Тому йому довелося залишити все майно і з родиною тікати в невідомість, під охороною хорватського війська. Після виїзду о. М, Юристи, серби конфіскували його майно, лікві-дували читальню, спалили всі книжки. Майже рік часу тут не було священика. Час від часу доїжджав сюди о.Стефан Матус з Лішні. 29 вересня 1942 року до Дев'ятини прибув о. Микола Каменецький ЧСВВ (хрещене ім'я - Михайло). Він народився 15 жовтня 1895 року в Маріянполі в Галичині. Студіював у Загребі,Крехові, Львові. Священичі свячення прийняв за одними даними 16 жовтня 1921 року, за іншими 16 грудня 1922 року. Від 1924 року був префектом в Греко-католицькійсемінарії в Заґребі, короткий час парохом у Сибіню, відтак повернувся в Україну, опісля опинився в Дев'ятині. Помер 18 червня 1967 р. в Арґентині. Отцеві М. Каменецькому довелось пережити жахливі часи війни, жорстокі післявоєнні роки, терпіти за свою Церкву. Володів багатьма мовами, між якими і німецькою, та коли німці заходили до села і зуст-річали такого освіченого священика, цілком по-іншому ставилися до нашого населення. Його любов до людини не мала меж. Людям запам'ятався приклад цієї любови, коли в сутичці між партизанами та четниками був цей останній важко поранений і його друзі несли його серед зими майже неодягненого, Отець скинув свого плаща і дав накрити пораненого. Серби самі дивувались, що це зробив один «ґаліціянський поп» і, напевно, цим він причинився до того, що хтось з них про нас подумав інакше. Окрім того, що населення села Дев'ятини уникало йти в партизани, хоч їм щедро допомагало харчами, доходило до того, що із-за різних непорозумінь людям довелось терпіти і страждати. Влітку 1943 року з хорватського летовища біля Баня Луки прилетіли 5-6 літаків і почали бомбити нашу церкву, парафіяльний дім і ближчі будинки. В той час о.Микола і дяк Василь правили Святу Літургію. Церква пошкоджена, деякі будинки розвалено, знищено кілька сусідніх будинків. Під час бомбардування Отець і дяк не перестали служити Службу Божу, хоч вівтар і церква всередині були засипані штукатуркою зі стелі. Опісля вони вийшли з церкви з Найсвятішими Тайнами і пішли крізь село, шукаючи поранених. Після цього о.Микола звернувся до властей з проханням, щоб цього більше не робити, бо Дев'ятина лояльне до них село. Прохання Отця було вислухано і хорватські літаки вже не бомбили село. Поляки в Дев'ятині мали в той час священиком хорвата. Він одночасно був і общинським начальником. Його співпрацівник був свояк на ім'я Перо, який був націоналістом і часто знущався на свою руку над звичайним сербським населенням. А тоді серби ночами мстилися нашим людям, їхні ватажки тероризували мирне населення. В той час уже було видно, що Німеччина програє війну, що перемога партизанів у Юґославії невідворотна. Серед польського населення почались прояви симпатії до партизанів і вони почали масово творити свої партизанські частини. За короткий час було створено 18-й партизанський польський батальйон, який діяв на терені Боснії. Боролися вони під гаслом нищення фашизму і визволення їхньої батьківщини Польщі. Натомість українці не дуже були прихильниками комуністичних партизанів, мета яких була утворити більшовитську країну, на зразок Совєтського Союзу, бо були обізнані з тим, що комунізм чинить з їхнім народом в Україні. Таку свідомість ми завдячуємо нашим священикам,в першу чергу о.Михайлові Юристові та о. Миколі Каменецькому. Однієї неділі під час Богослужби в нашій церкві ввійшли до неї польські партизани і почали забирати силоміць молодших мужчин із собою до партизан. Зчинився рух, заворушення, протест священика. Партизани не мали щастя, бо і ті, що їх забрали з собою, в короткому часі повтікали. В травні 1945 року скінчилася війна. Але для нашого Отця в Дев'ятині та українців терор і знущання ще далі тривали. Того ж самого місяця однієї ночі парохіяльний будинок почали обстрілювати троє офіцерів ОЗНА-е (партизанської служби безпеки), з метою вбити о.М.Каменецького. В парохіяльному домі в той час знаходився і Андрій Головчук, який крився від різних бандитів, старенький чоловік Василь Мосорка та дві дівчини, що на протязі дня робили порядки та й тут заночували, бо боялися йти додому в друге село. Коли старенький Василь відкрив двері його зараз же застрілили, вважаючи, що це о. Микола. Побачивши, що помилилися, вони цілу ніч чекали, щоб Отець вийшов, а боялись зайти до середини, щоб хтось на них не стріляв. Отець, мій батько, і двоє дівчат цілу ніч молилися на горищі, а над ранок зчинили такий крик, що збіглося ціле село. Звичайно, що ніхто не відповідав за смерть невинної людини. Після невдачі вбити нашого священика нова влада намагалася різними способами позбутися його. Почалось з насильною атеїзацією села. Засновано бібліотеку з пропагандистською літературою, завербовано звичайних сільських парубків, щоб бойкотували різні релігійні імпрези. Незважаючи на намагання запровадити в селі колективізацію та введення податків на надвишки зерна і худоби, на тюрми, на голод, пошесті, Дев'ятина жила взірцевим релігійним життям, завдяки ісповід-нику віри о. Миколі Каменецькому, якого влада вважала ворогом номер один в українській греко-католицькій парохії Дев'ятина в Боснії. Комуністичний уряд завербував між селянами кількох сільських волоцюг та амбітних молодиків, яких очолив Василь Саґатий (давно помер і перед тим щиро розкаювався за свої вчинки), які старалися співпрацювати з органами безпеки та робити о. Миколі різні неподобства. Однієї ночі хтось з них зламав залізного хреста, що стояв на місці вже згаданого дерев'яного, перед яким вірні молилися в перших роках поселення до Боснії та кинув у терня недалеко церкви. Хрествіднайшли Григорій Головатий і Симеон Головчук та вночі при допомозі А. Головчука його відремонтували. При великому здвизі вірних з процесією було його знову покладено на місце, де стоїть хрест і до сьогодні. Про це згадується в моєму вірші «Хрест - наша доля». Міліція стежила за Отцем і часто, коли його не було вдома, силою заходила до парафіяльного уряду, чинила обшук, намагаючись знайти причину для його ув'язнення. Однієї неділі під час служіння Вечірні в церкві це повторилося. Присутні зчинили галас, задзвонили в дзвони, збіглись люди... На другий день селом пройшла хвиля арештів, погроз, знущань. Органам безпеки урвався терпець і 7 липня 1950 року без жодного звинувачення офіцери УДБ арештували о. М. Каменецького. Відправили його до Прнявора, а через кілька днів до столичної слідчої тюрми УДБ в Сараєво, де хворий Отець мучився до весни 1951 року. Опісля його перемістили до Баня Луки, де 8 травня того ж року відбувся над ним суд. З цієї нагоди призбирано численні «свідки», суд був відкритим. Власті ставили собі за мету показати громадянству, в першу чергу парохіянам Дев'ятини, «ворога народу, аґітатора проти найспра-ведпивішої системи - комунізму». На заклик суду до Баня Луки прибула сотня вірних з парохії Отця, віддаленої ЗО кілометрів від міста. Всі вони йшли цілу ніч пішки і з молитвою. В суді почався розгляд справи. Всі «свідки» розгубилися, говорили дурниці, забули, що їм було наказано говорити. Прокурор розгубився, всудовій залі шуміло. Зроблено перерву, після якої трибунал проголосив о. Миколу Каменецького невинним. Отець-мученик за віру гордо стояв серед своїх вірних. Про цю подію Андрій Головчук згадує так: «...Люди сильно втішилися, плескали в долоні. Отець вийшов зі суду... фіра для нього вже була підготовлена. Він на фірі, а всі люди за ним пустились піхотою і до самого парохіяльного дому Отця допровадили...» В часі ув'язнення о. Миколи Єпископський Ординаріят у Крижевцях найменував о. Дане Херака, хорвата за націоналістю, парохом у Дев'ятині. Виникли непорозуміння, кому із священиків тут залишитися. Проти молодого священика, хоч проповідував по-хорватському і старші люди цілком його не розуміли, вірні нічого поганого не мали, але зі своїм о. Миколою, який разом з ними пережив найтяжчі воєнні і післявоєнні роки, не могли так легко розпрощатись. Вірні були готові їх двох утримувати. Органи безпеки цю справу розв'язали в короткому часі. Отець Микола не був юґославським громадянином та не бажав прийняти кому-ністичне громадянство. Андрій Головчук згадує, що він, Отець, мав мати російське громадянство. Не відомо з якої причини. Мабуть в 30-ті роки, чи перед тим, як Василіянин десь був місіонером. У кожному разі і це треба взяти до уваги, бо А. Головчук був першим співпрацівником о. Миколи, якому це Отець сказав. Тому вже незабаром після звільнення Отця прогнано з Юґославії. Одна версія (А.Головчук - через Угорщину, опісля до Риму, а тоді він виїхав до Арґентини) друга (о. Роман Мизь - відразу його вигнано до Італії). В Арґентині о. М. Каменецький помер 18 липня 1967 року. На початку 50-х років численні парохіяни залишили Дев'ятину і переселились до інших країв Юґославії, в першу чергу до Бачки (Кула і Вербас), де сьогодні діють наші парохії. Опісля Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий проголосив дев'ятинську церкву відпустовим храмом для всіх українців Юґославії. Перед останньою війною в Боснії й Герцоґовині тут проходили під час літніх вакацій зустрічі української молоді із сусудніх парохій. Десять років тому, коли в Боснії відзначали 100-ліття поселення, довідка про церковне життя в перших 50-ти роках дев'ятинської парохії ще не могла побачити світ. Написавши її і приурочивши 100-літтю українців у Хорватії, радію, що вона побачить світ у якійсь країні, бо в Боснії ще недозріли умови, щоб вона (довідка) там появилася. Крім спогадів Андрія Головчука, автор користався такою літературою: 1. Йосиф Гродский, ЧСВВ: Положене русинів в Босні, Львів 1910 р.; 2. о. Роман Мизь: Священики осєцкого викарията, том 2, Бібліотека «Меморіял 250» Нови Сад; 3.Jubilarni šematizam Križevačke eparhije, Zagreb, 1962; 4.Кatolički list, Zagreb, числа 22-27 на 1925 рік; 5.о.д-р Дмитро Блажейовський: Українські священики в діяспорі (англійською мовою) (1751-1988), Український Католицький Університет, Рим 1988 року. . Мюнхен, липень 2000 року
|
||