 |
||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
|
о. Симеон Хромиш
Час душпастирювання в Жумберґу
(Під час 2-ої світової війни та після неї українські греко-католицькі священики в колишній комуністичній Юґославії були переслідувані, як і інші наші в країнах, в яких на владу прийшли комуністи. Можна припускати, що і тут була би заборонена Греко-Католицька Церква, якщо б 1948 р. Тіто не розсварився з Сталінем. Одні розстріляні, другі померли в наслідок тортур, деякі прогнані. Жодин з них не відрікся своєї віри, не співпрацював з комуністичним режимом. На жаль дотепер про це ще ніхто не написав, хоч ще живуть свідки, які можуть про це свідчити. Перший з таких священиків, що пережив жорстоку війну, о. Симеон Хромиш, згадує про це в своїх споминах про час душпастирювання в одній парафії. Частину спопинів пропонуємо ласкавій увазі наших читачів. Ред”ХГ”). 1 червня 1941 р. я був в Ужгороді рукоположений на священика. Святителем був Преосв. Владика Олександер Стойкою. Опісля отримав декрет на душпастирювання в місцевості Мрзло Полє, що в Жумберґу. Жумберак – прикордонний хорватський край з Словенією – гористий, населений головно ускоками, які втекли з східних країв під турецькою займанщиною 300 – 500 років тому і звідси “вскакували” на окуповані турками території та боролися проти них. Унію з Святим Престолом прийняли 1610 року (Марчанська Унія, названа від манастиря Марча). Коли слухаю різдвяні колядки та євангельські оповідання про втечу Йосифа і Марії з малим Ісусом до Єгипту, пригадується моя перша подорож з дружиною, дочкою Марією і бабунею в Мрзло Полє. Тоді ми перевтомлені дійшли до села і відразу переконалися, що попередній душпастир о.Раплєнович був змушений раптово залишити парафію та не встиг звільнити парафіяльне помешкання. Ми зайшли до місцевої школи, в якій моя дружина очікувала працювати як учителька, але будинок був порожний. Протягом двох тижнів мусіли ми спати в школі на соломі, поки не отримали ключі від парафіяльного помешкання. В Европі точилася в крові й вогні 2-га світова війна. На території Жумберґу партизани Тіто утворили Вільну партизанську територію. В Жумберґу була це не тільки ідеологічна війна, в якій комуністи боролися за “новий і справедливіший порядок”, але і війна сербів, які втекли з Банії, Кордуну і Ліки, проти хорватів католиків та проти Унії з Святою Столицею. А також під їхній удар попали і греко-католицькі священики. І так убили нашого священика Івана Кухара, який душпастирював у Прибичу. Інших двох священикиків – Фелікса Біленького, що був у Метлиці і Миколу Ерделі, пароха в Печно, прогнали. Парафіяльний будинок у Печно зруйновали, а на дверях написали: “Долє лопові!” (Геть, злодії!).Букву “л” було перекреслено та додано “п”, що означало -“попові”.(Священики). В таких хаотичних обстановинах я мусів достосуватися дійсності і розпочати душпастирську працю згідно з отриманим декретом. У празник Успіння Пресвятої Богородиці 1941 р. було потрібно піти з Мрзлоґа Поля в Печно і там біля зруйнованої церкви відслужити Святу Літургію. З приводу празника на це Богослуження послали зі Заґребу о. Миколу Каменицького ЧСВВ, відомого місіонара і проповідника, який перед тим прибув з України. Він проповідував під час Служби Божої. В Богослуженні брали участь численні вірні, а з огляду, що це була, як називали, Вільна партизанська територія, прибув і політичний комісар та інші партизанські провідники. Отець М. Каменицький у своїй проповіді передав звернення Владики Янка Шімрака, який радив людям, щоб залишились у своїх домах і родинах. Це звернення не подобалось партизанським спостерігачам, бо бажали, щоб чоловіки вступали в їхні ряди. Після Літургії вони таки залишилися на спільному обіді, що його приготовили місцеві вірні. Зайняли місце недалеко о. Миколая Камениць-кого і почали його випитувати. Одне в запитання було приблизно таке: ”Чи ви переконані, що ми в цій війні переможемо?” Відповідь була: “Може, але тяжко вірити, що німецька воєнна машина буде легко знищена.” Наступне запитання: “ Чи вірите, що ми в цьому народно-визвольному русі, шаную-чи волю народу, утворимо справедливіший суспільний лад?” Отець відповів:” Я не певний, бо, знаючи світську історію, багато разів у мину-лому воля народу була програною.” Багато вірних були заскочені відвагою священика, який прибув сюди з території Незалежної Держави Хорватії на партизанську територію, та так сміливо висловлює свої думки. Люди між собою почали гомоніти, шептати і звернулись до мене: “Скажіть Отцеві хай зараз іде звідси, бо буде зле!” Від тоді я його більше не бачив. Чув, що був переміщений на українську парафію Дев’ятина в Боснії. Пізніше довідався, що там бажали його вбити, але помилково вбили Василя Мосорку, завідувача захристії.( Детальніше про о. М. Каменицького див. Павло Головчук: “До 100-річчя української греко-католицької парафії в Дев’ятині, Боснія. ДУМКИ З ДУНАЮ ч. 4. Літопис Союзу русинів і українців Хорватії, ст. 60-70 та в “Соборності”, Мюнхен, ч. 1 /2001). Страх, що будуть ліквідувати наших священиків, запанував ще більше, коли наспіла вістка про мученицьку смерть о. Олександра Власова, що від 1937 до 1939 року душпастирював в місцевості Ґрабар. З Жумберґу він був переміщений в Прґомолє і Дішнік, де його вночі 27 липня 1942 року вивели з дому і після знущання вбили. Дружина покійного Отця Наталка після війни жила з дітьми в Бєловарі а опісля з дочкою Оксаною еміґрувала до ЗСА. Бігом обставин онук покійного Отця д-р Олександер Січ, одружений з моєю внучкою Наталкою Бобрек. Покійний о. Олександер Власов і я маємо спільних четверо правнучків. Після великої чистки в Жумберґу мені, як одинокому католицькому священикові, прийшлося обслуговувати всю територію. Хорватській громадськості мало відомо, що, коли партизани в Краківському лісі недалеко села Свята Яна, вбили брата блаженного Кардинала Алойзія Степінаца, що я -як уже згадав – був єдиним католицьким священиком у Жумберґу, виконав над покійним обряд Оливопомазання і похоронив, за що могли мене суворо покарати партизани. Також я похоронив греко-католицького священика Івіца Шімрака, якого партизани вели на суд в Ястребарско та який в дорозі коло Плєшевіце загинув, як дійшло до сутички між партизанами й усташами. Під час війни на мене пляновали три замахи. А в нас ще було троє дітей, я не зважаючи на труднощі, витримав з своїми вірними до останнього дня та зберіг житя своє і родини. Був свідком багатьох боїв і хоронив не тільки жертви партизанів але й загинулих, як від мене вимага-ли.Святіший Отець Іван Павло ІІ під час паломництва до Марії Бистриці в Хорватії у празник Успіння Пресвятої Богородиці 1998 року проголосив блаженним Кардинала Алойзія Степінаца. В цьому я бачив і пошану до його померлого брата, який поклав життя в справедливій боротьбі хорватів за свободу і свою державу. Також до численних інших, що загинули в 2-ій світовій війні або на під час комуністичної диктатури, життя яких вбудоване в фундаменти нинішної свободи і в світі визнаної Хорватської держави. Мої спогади про жителів Жумберґу залишуться назавжди в моїй пам’яті. Це люди з дуже визначними і недосяжними традиціями, дуже щирі, а понад усе - довірливі. Завжди буду спогадувати Янка Станича, дзвонаря парафії Мрзло Полє, який зі мною постійно ходив непрохідними теренами, щоб відвідати вірних зі священою водою. Він добре знав де стоять військові застави та як можна обминути їх. Пригадую і день коли партизани вели мене в Осуню- над- Кркою на допити, але я відчував, що вони мають інший плян зі мною. Мої вірні навмисне мене зустрічали по дорозі, вітались та бажали, щоб Бог дав мені щастя. А тоді питалися в партизанів, куди мене ведуть. Коли партизани зрозуміли, що вже все село знає про їхній плян, зустрілися зі сільским нотарем Ґарапичем (який для них працював), він з ними пошепки щось порозмовляв, вони між собою теж, порадившись, звільнили мене. Вкінці війни мав нагоду спілкуватися з вояками Української дивізії, що перед капітуляцією Німеччини находилися в Словінії. Від них довідався про трагедію під Бродами, про визвольну війну нашого народу та його страждання від німецьких нацистів та большевиків, що окупували Західну Україну. Довідка про автора. Отець Симеон Хромиш народивя 2 травня 1913 року в Пішкуревцях (Хорватія) у свідомій родині юґославських русинів. Батько - Карло, мати – Олена нар Лазор. Богослов”я студіював у Загребі і в Львові.Душпастирював у Жумберґу, Руському Керестурі і в Баня Луці. Від 1972 р. Находиться в ЗСА. (Матеріял поміщено в газеті “Християнський голос”, Мюнхен ч. 1/2621, Різво Христове 2003 року. Переклад з хорватської і редактура тексту Павло Головчук).
|
||