 |
||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
ПАВЛО ГОЛОВЧУКПро освіту в Дев'ятині (Боснія) (Перша половина XX століття) Українці, які прибули до села Дев'ятина наприкінціXIX та на початку XX століття, у своїй більшості були неграмотними. Мій дід по батькові Григорій Головчук мав щастя у рідному краю (Бариш, Тернопілля) бути наймитом у священика, який навчив його читати, писати та основ математики. Після приїзду до Боснії, він включився до громадського і церковного життя села. Навчив основ письма своїх шестерих дітей, нав'язав відносини з українськими видав-ництвами Галичини, які постійно на його ім'я висилали книжки і газети. У нього назбиралось кілька великих скринь книжок, які він добре зберігав і давав читати людям. На пошті з'явились підозри до Г. Головчука, бо майже щодня одержував книжки та газети на незрозумілій мові. Поштовий началь-ник Міро Дедич доніс про це жандармерії. Жандарми прийшли до Г. Головчука, забрали його і всі книжки до повітового міста Прнявор та звинуватили у протидержавних діях. Запроторили до повітової слід-чої тюрми. Тут різні «фахівці» вишукували в книжках чогось супроти сербського королівського устрою. Ставались смішні ситуації: нача-льник жандармерії, взявши до рук товстий том Святого Письма, в червоній шкіряній оправі, сказав: “Ось доказ, що ти комуніст!”; в гра-матиці української мови йому вдалось скласти слово “підіменува-ти”; це був “доказ”, щоГригорій має терористичну літературу (підіме-нувати – мідмінувати, покласти міни). Нещасний Григорій доводив, що він простий селянин, що ледве вміє складати букви у слова, а що хтось висилає на його адресу книжки - не його вина. Слідчі вис-тавили умову, щоб він написав листи з відмовою: надалі не висилати книжок на його адресу. За це після шести тижнів тюрем-ного утримання Г. Головчук повернувся додому. В іншому українському селі, Новій Дуброві, книголюбом був Михайло Михайлюк. У нього теж забрали книжки. Знайшли в них якусь «аґітацію». Його під наглядом жандармів відправили до слід-чої центральної в'язниці аж до Білгороду, столиці тодішньої держа-ви, і утримували цілий рік. Сталось це в 1926 році. Звільнили через погане здоров'я та психічний розлад. Деякі історичні моменти в житті українців в колишній Юґославії часто повторювалися. Коли на початку 70-х років я готував україн-ські радіопередачі на радіо Баня Лука, мав добрі відносини з украї-нцями в багатьох країнах, отримував від нихдопомогу й літературу, мене органи державної безпеки теж «просили» писати до тих, хто висилав книжки і газети, щоб вони цього не робили. Після закінчення Першої світової війни до нашого села прибув з Галичини Семко Гнатек, сільський вчитель. Він брав участь у наших Визвольних змаганнях, потрапив до польського полону, звідки втік до Боснії. Він одразу почав організовувати вечірні курси читання і писання для дітвори та старших. Королівство Юґославія мало дбало про освіту своїх громадян, тим більше національних менщостей. Найперше це стосувалося українців, які були тут небажаним елементом. Коли якесь село хотіло мати школу, то мало само побудувати її власним коштом. До того ж частково оплачувати і вчителя, і утримати та опікуватися нею. У Дев'ятині люди побудували школу в 1931 році. Збідніле населення не було спроможне висилати дітей до школи, бо не мало грошей на підручники, одяг і взуття для дітей. Але поступ все ж був великий. У той час засновано читальню «Просвіти», знову почали надходити книжки з Галичини та інших країн. Друга світова війна поклала всьому кінець. В 1941 році зліквідовано читальню «Просвіти», знищено книжки. Школа згоріла. До чого потрібна «ґаліціянам» школа? Восени 1943 року партизани Тіто цілком заволоділи нашою частиною Боснії. Щоб пропагувати нову владу вони організовували у всіх селах навчання дітей писемности. Мій батько Андрій Голов-чук, сільський дяк, отримав наказ збирати дітей і провадити нав-чання. В 1943 році голова партизанського уряду в Драґовичах Раско Боїч повідомив батька, Семка Гнатека й Анну Чорняк, щоб усі троє організували шкільні курси для молоді і дорослих. Вони дістали від повітового (партизанського) уряду в Прняворі декрети, якими їх іменовано вчителями. (Ширше про цю подію див. «Збірник праць Першої наукової наради русинів і українців Хорватії'», Вуковар, 1981. Павло Головчук. «Партизанські вчителі в Дев'ятині і Хорвача-нах»). Після утворення соціялістичної Юґославії згадані вчителі продовжили свою працю. Видруковано шкільні підручники для дітей і дорослих. В них на перших сторінках були портрети бородатих вчителів марксизму-ленінізму та наш товариш Тіто. Підручники були переповнені пропагандою проти релігії, минулого. Червона зірка, серп і молот були всюди присутніми. Нашим людям, глибоко релігійним, які звикли вчитися з книжок, у яких на перших сторінках був Ісус Христос, Богородиця, Тарас Шевченко, це не було до смаку. Уряд вперто намагався «перевихо-вати» наше населення, але крім кількох амбітних молодиків, не знайшов прихильників. Але пропаганда про нове, щасливе комуністичне життя, не припинялась. Майже щотижня проходили різні збори громадян. Намагались запровадити колгоспи... Тому по селах утворюються т.з. «читацькі групи». Наше село було поділене на кілька частин і в призначені дні, чи хтось з активистів, чи примусово ті, які були грамотними, мусіли ввечері читати газети для всіх присутніх, у яких писалося про різні постанови уряду, засуджувався капіталізм, звеличувано Совєтський Союз. Не піти комусь з мужчин на це зіб-рання було дуже небезпечно, бо в тому вбачалася протидія «найсправедливішому» уряду в світі. Про це я згадую у своїх споминах з дитячих літ у нарисі «Поринання у світ пізнання». Одночасно по селах засновано читальні. У нашім селі в читальні не було жодної української книжки. На полицях знаходи-лися переклади письменників совєтської клясики та пропаганди твори проти Бога і релігії. Тому наші люди рідко туди заходили. Хіба, щоб пограти в карти та таким чином заощадити світло у себе вдома. Не знаю як мій батько домігся того, що з Пряшева (Чехо-Словаччина) отримував до 1949 року греко-католицький часопис «Благовістник» і календар та дитячий журнал, які виходили при цьому виданні. Вони друкувалися російською, словацькою й українською мовами і були популярні серед наших людей. Чому? Тому, що на перших сторінках було поміщено «фотографії Святішого Отця Пія XII, Пряшівського Владики Павла Ґойдича і його помічника о. Василя Гопка. Вони обидва пізніше померли смертю мучеників за віру. А коли і в цій країні було ліквідовано Греко-Католицьку Церкву, ці видання перестали доходити. Як відомо в 1948 році дійшло до охолодження відносин між Сталіним і Тітом, що довело до тотальної блокади Юґославії з боку східних комуністичних країн. Для нас це було добре, бо не мусіли більше слухати про «райське» життя в Совєтському Союзі. З читалень і книгарень на протязі ночі щезли переклади більшовицької літератури. Почали виходити переклади світової пітератури і, хоч комуністична пропаганда не переставала існувати, та була не така жорстока, як попередня. Восени 1949 року в Дев'ятині відкрито чотирирічну початкову школу. Вона розмістилась в польській хаті. (Поляки в 1946 р. виїхали до Польщі). Було зроблено одну клясу, в якій було понад сто учнів. Село дістало вчителя. Називався він Михайло Спевак. Люди гово-рили, що він українського походження, що колись його прізвище було Співак. Його молода дружина признавалася, що українського походження. Учитель уникав найменших контактів з нашим священиком Миколою Каменицьким ЧСВВ, про якого я згадав у довідці «До 100-ліття української греко-католицької парафії в Дев'ятині». Це було цілком зрозумілим, бо Отець був ворогом номер 1 уряду! Тому, що мій батько Андрій був «партизанським» учителем, то Михайло Спевак часто з ним зустрічався. Пригадую гарячі дискусії між ними на тему існування Бога. Мій батько завжди виходив переможцем, бо, не забудьмо, що тодішні вчителі не мали відповідної високої освіти, кінчали тільки партійні й вчительські курси і мали, в першу чергу, завдання проповідувати нову політику та бути інформаторами про події в селі. Довго він у нас не витримав. Але, щоб проде-монструвати перед батьком свою владу, виписав йому свідоцтво про закінчення тодішньої початкової школи! Після приходу М. Хрущова до влади у Совєтському Союзі, дійшло до відновлення відносин з Юґославією. З чиєїсь ініціятиви хтось подумав про нас, українців, у Боснії. Одного дня прямо з Посольства СРСР у Білгороді до нашого села приїхала автомашина з українськими книжками. Були це видання совєтських тодішніх письменників та дещо з української клясики. Творів Т. Шевченка не було, але чимало фото-альбомів про «щасливе» життя в Україні. А коли наші люди в цих книжках побачили (до того часу про це не знали), як виглядають нові український герб і прапор, не було бажання ці книжки читати. Вони знайшли собі притулок у домі Михайла Рацького, голови нашого культурно-мистецького товарис-тва «Українець», де дожили свого віку десь під стріхою. Коли українці прибули до Боснії', вони застали тут етнічне населення на значно нижчому культурному рівні. А коли наші сусіди почали посилати своїх дітей до шкіл, українці на це не мали матеріяльних можливостей. Сталося так, що 8-річна школа в цьому краю з'явилася у сусідних Хорвачанах майже через 50 років. А перші з тих, які здобули високу освіту священники, з'явилися тут тільки наприкінці 60-х років! Але вони задля неприхильного ставлення уряду до нашої Церкви не проявили охоти працювати для культурного піднесення села, крім “русина” о. Любомира Рамача, про що буде згадка в іншій довідці.
Мюнхен, 2001 року |