 |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
Павло ГоловчукБез пісні і музики – ми ніхто(спогад) На жаль, у нас історія не повториться.Такого вже не буде серед українців у Боснії. Бо вже давно відійшли у вічнісь деякі учасники тих подій, а нас, що їх пам’ятаємо, все менше і менше. Ідеться про супутницю нашого бездольного життя в цьому краю – народну пісню, з якою невід’ємно переплетена і музика.
Роздуми та спогади про давні часи постараюся покласти на папір так, як я усе переживав, сприймав моїми діточими очима... бо вже у нашому селі Дев’ятина,як став дорослим, великою частиною затихла рідна пісня, а з нею і музика. Коли згадую слово “музика”, маю на увазі наші сільські ансамблі,(тут тільки про один з них)... а про інші можна ще писати і говорити, хоч вони ніколи не досягнули таких вершин, як той, про який тут мова. Відомо, що наш народ музично талановитий. Можу сказати, що ніде не бачив такого, як у наших церквах: усі присутні співають під час Богослуження, хто голосніше, хто тихіше. Тому з дитинства це все ввійшло до моїх вух і нема сили, щоб їх забрали з мого серцяа... А починаємо від того, щомій стрийко Василь, старший брат батька, був відомий скрипаль. Того часу ще було кілька таких серед нашого поселення у Боснії. Але найбільше говорили про стрийка. Може й тому, що мав досить важку вдачу, а тим були зв’язані різні з ним сутички в родині та інде... (Але про це не хочу згадувати). В той час, час моїх діточих літ, все наше життя в селі було тісно зв’язане з піснями, танцями і музикою. Ми не знали, що таке електричний струм, радіоприймач...Про інші технічні винаходи не було й мови. Тому музиканти були дуже популярні. Без них не було ні вечорниць, ані жодних зібрань. А бувало – стрийко не має що робити в зимі, бере свою скрипку та серед білого дня вичаровує з неї такі звуки, що не віриться, що здібна щось такого чинити одна проста сільська людина. Він навчив грати на інших інструментах здібних хлопців, на жаль, у нашому селі ніхто не навчився гри на скрипці, і був їхнім керівником: усе мало бути досконалим, не сміло бути жодної помилки під час гри. Коли котрийсь із них – пригадую – щось “сфальшував”, перша міра покарання був смичок, який “опинявся” на його голові...Вища міра покарання – вилучення з ансамблю на якийсь час. У нашому музичному ансамблю того часу були такі музичні інструменти: скрипка, чотирострунна “тамбура” – кардона, аналогічна ґітарі, яку викорис-товували як супровідний інструмент в ансамблі із скрипкою, (настроював її сам виконавець у залежності від того, в якій тональності грає соліст-скрипач), бас, аналогічний мандоліні – “пріма” та про диво, що називається бубен... Про нього в моїй пам’яті залишиться спогад до, як казали - до гробової дошки. Купити його в післявоєнний час було неможливо. Тому стрийко Василь порадив-ся з членами ансамблю, щоб зарізати одне телятко та з його шкіри, після різної “хемічної” обробки, натягнути шкіру на одну частину бубна. Хтось порадив, що для бубна надається шкіра пса, мовляв, вона краща за телячу. Хлопці знайшли в дядька Василя Борушенька підходяшого гавкуна, такої самої величини як і теля. В нас ще такого не бувало, щоб хтось за псину давав гроші; тому дядько, коли йому це зробили, замордував свого “друга”, облупив та дав хлопцям його шкіру. Вони її також належно “обробили” та натягнули на другу частину бубна. Єдинний наш бубон у селі (більше їх не було),мав чудовий голос. Коли в малому приміщенні нашої школи відбувалося якесь всенароднє зібрання, бубніст, в хвилині захоплення танцями та співом, коли вже не було чим дихати (курці “продукували” спеціяльні отруйні “запахи”, а піч, в зимку, чадила), виводив з нашого бубна таке грімке “бум-бум-бум”, що нафтова (гасова) лямпа згасала! А тоді я, що десь стояв в кутку, слухав, між іншим, і таке: відчіписі від мене, а то можут мама побачити! (Це дівчина до парубка). З бубном ми мали і неприємності. Мимо того, що шкіра пса, такого худого, (в нас казали: як дошка), не бажала бути еластичною і завжди точила собачий лій. І вийшло таке, що телятко краще “грало” від псиська! Бувало, що наші музиканти грають на другому селі. В нас чути голос рідного “телячо-собачого”, бубна. Був він конкурентом церковних дзвонів. А дядько Василь, що продав собачу шкіру, опісля, хвалився: ”Колись мій пес казав: гав-гав, а тепер – бум-бум-бум! Про телятко ніхто не згадував, хоч воно, як я вже згадав, було “музикальніше”... А коли власник бубна продав його далеко від нашого села, незабаром сталося нещастя. Нового власника бубна несподівано в подвір’ї, перед власним домом, вбила блискавка! Від того часу в селі ніхто не знає, яка була доля нашого “прославленого” бубна. Ходили якісь чутки про хто-зна що, але я про це нічого не знаю та не хочу поширювати неперевірені вісті, особливо ті, що зв’язані з моїм рідним селом та дорогими, іноді, дуже невдячними, односельчанами! Найвеселіше було восенні, коли відбувалися весілля... Стрийко з своїм ансамблем в той час мало коли бував вдома. Одне весілля тривало кілька днів. А тоді він вертався з своїми музикантами, посварений з кожним, бо не вдалося їм розділити між собою зароблені гроші. Але і мене чекала радість, бо він, стрийко, приносив зі собою повну торбу частин короваю, що ми називали її “підошвою”. ( І за для них, часто, переходили “дружні” розмови. Наслідки двох-трьох ночей весільного бенкету!). Тут ідеться про те, що під час дарування молодої пари, дружби (бояри) давали кожному гостеві кусок коровая; розрізували його так, що залишалася долішня частина, що належала, за якимось неписаним правилом, музикантам. Стрийко не завжди приносив мені тієї “підошви”, бо вдома мав “череду” голодних дітей та мусив давати їм, а часом і дітворі старшого брата, частину заробленої “підошви”. Звичайно, він часто, ще в дорозі додому, звертав до мого батька, насамперед давав мені і сестричкам “білого хліба” (був хитрим!), а тоді витягав із-за пазухи частини поламаї скрипки, деякі з них ще тримались пірваних струн, і просив батька, щоб знову з цього дрантя “щось зробити”. Батько – відомий столяр на всю околицю, - склеював ці трісочки, додавав якісь дрібні частинки, наново її розмальовував – і скрипка нічого не тратила на своїй милозвучності. І далі виводила такі самі чудові акорди. За майже шісдесят років гри на скрипці мій стрийко мав їх тільки двох! Що правда – не гріх! Йому, як керівникові ансамблю, ніхто не робив збитки. Всі старались бути з ним у добрих взаєминах (будуть весілля і хто гратиме на них?). Найчастіше він сам був тим, що “поламав” власну скрипку на чиїсь голові. Були випадки, що й стрийна Мариська, його дружина, часто зазнавала цієї “приємновтии”. Щоб ніхто не думав, що тільки мій стрийко Василь “знущався” над музичними інструментами, коли був “під охотою”. Його наслідували і члени ансамблю, ті, що мали власні інструменти. До батька приносили і велечезного баса, на якому по замороженому снігові, спускався з горбка, мов на санях, його господар. “Їзда” була, часто, приємною. Найгірше було “присідання” десь у верболозах, або на пневі якогось дерева. Мій батько мав багато праці, а я ласував “підошвами”... А ще бажаю згадати деяких музикантів з ансамблю стрийка Василя. Вони вже всі “на тому світі”: Йосиф (Юзек) Гнатик, Григорій (Гринько) П’єкний, Павло Федор, Штефан Гуцман, а пізніше - його ще живі діти,- Григорій (Гринько) та дочка Юліяна. Минули роки...Я поїхав до Риму на дияконські курси, що відбувалися під патронатом Його Блаженства Патріярха Йосифа Сліпого. Молодий священик, з яким я зустрінувся, мав нагоду бути на весіллю в Юґославії, як грав мій стрийко Василь. Від нього я почув, приблизно, таке: я задумувався над тим, чи залицятися до Юлі... Сьогодні міг би йому шепнути на вухо таке: думаю, що це був би для Вас найкращий ц вибір! Але це вже – “пльотки”... Відомо, що після осінних весіль наставав Різдвяний піст. Стрийко Василь клав свою скрипку до її коробки і вона “відпочивала” до Свят-Вечора. Поруч нього жив другий стрийко – Симеон (всі називали його Семань, про нього буде мова в іншому спогаді), а тоді наша родина. Одразу після Святої Вечері всі ми йшли до стрийка Василя. Покушали кутті, що стрийна наварила, сідали хто куди. Стрийко витягав з коробки скрипку, витирав її від пороху, намістив струни – і під час Святій Ночі лунала мелодія колядки “Бог Предвічний...” Ми всі її співаємо, стрийко грає інших...Грати того вечора не гріх – адже ж і пастушки пригравали Новонародженому Божому Дитяті! Але стрийко Василь не був завжди таким “побожним”. Часом “грішив”. Було це тоді, коли хтось з сербів, тим більше комуністів, просили його грати на якихось забавах, що вони їх влаштовували. Не мав сили їм відмовити, грав і в піст! Правда – таким чином він викликав до себе гнів односельчан , але на цьому все кінчалося. “Скрипкою-інвалідом”, бубном та іншими музичними інструментами, до речі, яких частину виробив мій батько та пізніше їх “лікував”, бо часто-густо, про що я вище згадав, і вони “брали” участь у різних поєднаннях та розрахунках, наше село здобуло популярність і серед сербів, наших сусідів. На регіональному змаганні аматорських гуртків у місті Баня Лука мій стрийко з своєю орхестрою здобув третє місце, що для нас, горстки малого народу, було чимось великим! Згадуючи ті часи і порівнюючи їх до сьогодніших, багато дечого не можу збагнути. Жити тоді молодій людині в селі, порівняно з сьогоденням, було нелегко. В кожній хаті було багато дітей. В нашім селі хлопців і дівчат у дорослому віці, за наших обставин, було велике число. Всі вони від ранку до пізного вечора, від ранньої весни до пізної осені, працювали в полі. В зимі довгими вечорами дівчата пряли з матерями, чистили пір’я, шили, вишивали. Ніякої розваги...Були тільки пісні, музика з танцями і то не все, бо традиція вимагала чогось іншого... Влаштовувати забави з танцями було можливо тільки після Різдва до початку Великодного посту. Але і на Великдень танців ще не було. Можна було тільки виводити гаївки, під час яких нав’язувалися перші контакти та симпатії між молодими людьми. Виводили їх хлопці і дівчата спільно, тримаючись за руки. Були різні приспіви, згадували про симпатії між ними, а це доводило до шлюбів. (Докладніше буде мова в іншім моїм спогаді). Ще в часі мого дитинства музики і танці можна було влаштовувати тільки до початку посту Петрівки. Опісля - ще піст Спасівка і знову те саме! А далі Різдвяний піст...Пізніше скасували Петрівку та Спасівку, а в новітні часи - вже і Різдвяний піст не має того значення, що колись. Музика з танцями була тільки в неділю та у свята. Після війни молодь влаштовувала танці в хатах поляків, які виїхали з нашого краю до Польщі. Їх називали будинками культури. В них не було жодних наших національних символів, тільки пишався образ “найбільшого сина всіх тих, що жили в тодішній державі, маршала Тіто”. Серед літа найчастіше танці відбувалися на подвір’ї або в стодолі мого стрийка Василя, або в садку стрийка Миколи,а він під час війни, через “добросусідські відносини“ з сербами, мусів залишити хату і малу крамничку та забратись до Баня Луки, опісля аж до Заґребу, щоб знову вернутися у Баня Луці померти. Залишив чудовий сад, в більшості засаджений черешнями. Отже, як виглядала одна така недільна “музика”? Починаємо з гарного літнього недільного ранку... коли, разом зі сонцем, з’являються на світ Божий наші красуні-дівчата, які увесь тиждень нагарувалися в полі, як рабині. Пізно пішли спати. Перед тим було потрібно позамітати подвір’я, помити вікна...А вранці допомогти матері на господарці. Помитися в звичайнім кориті, приготовити недільний одяг. І треба було йти до церкви. Не бути в церкві дівчині – великий гріх. Скажуть люди про неї, що тягалася цілу нічку. Батько десь придбав якесь бідне взуття. Але йти в ньому по кам’янистій дорозі, або по болоті, довго не находишся. Деяким церква дуже далеко, потрібно йти-бігти більше як годину часу. Дівчата зривають зі свого городу квітів, які постійно плекають, щоб занести їх до церкви та покласти перед образами. Вибирають найкращі. Гордо їх нестимуть до храму, хай усі бачуть, яких вони гарних виростили! Протягом тижня вони ходили босоногі. Що там для дівчат були різні будяки, стерня, ожини! Їхні ноги до цього звикли. Тому беруть взуття в руки і спішать до церкви. А вже перед Божим храмом, десь у кущах, якщо ноги були з болотом, обмивають їх у якісь калабанці, або при допомозі ранньої роси скидають з них порох. І ніхто не припускає, що такі кралі, перед входом до церкви, з усмішкою, квітами, а часом і вервичкою в руках, перед тим ішли через поля і ліси босоногі. В той скрутний післявоєнний час, коли комунізм грозив “стерти з лиця землі” всіх тих, що ходили до церкви, священики старалися скріплювати нашу віру, давали нам наснаги все витримати. Це було добре... але чому Богослуження мусіли тривати понад дві години , в той час, я не міг зрозуміти. В нашій церкві були тільки дві-три лавочки, на яких сиділи такі, що вже й сидіти було їм нелегко. Всі люди стояли вкупі, пітніли влітку, а в зимі з них ішла пара. Але про це тут не мова... Ми говоримо про наших сільських дівчат. Після довгого Богослуження вони, мов метелики, розпурхалися до свої домів, на швидку руку щось з’їли, найчастіше холодних пирогів і кислого молока, та пустились назад в ту саму дорогу. Музики і танці відбувалися завжди серед села, недалеко церкви. А стрийко Василь чекає з орхестрою на заклик сільських хлопців, щоб прийти грати. Якщо має охоту, чи не потребує грошей, або має вдома що випити, він не дуже хоче грати. Увесь тиждень так напрацювався, шо не відчуває своїх рук і ніг. Відтак з ними торгується. Дав згоду. Але до того має бути ще й горілка... Орхестру треба заплатити. Платять усі, і дівчата. Щаслива була та, за яку заплатив якийсь хлопець. Це була перша ознака, що стрийко незабаром гратиме в них на весіллі, після чого дістану і я кусок “підошви”. Майже кожний перший танець стрийко починав піснею “Як з Бережан...” Вона в його інтерпретації звучала так: “Як з Бережан до Кадри січовики манджали, То краялось серденько із горя і печали. То краялось серденько хорунжого Осипа, Коли з вочей зникала та Золотая Липа... Прощай моє Оленятко, прощай моя єдина, Нас нині розлучає та доля нещаслива... Дівчина як почула палкі слова любови, То поцілуй зложила на вуста козакови...
Співали ми тоді ще і пісню “Зажурились галичанки через тую зміну, що відходять усусуси тай на Україну”, хоч не всі знали про те, як виникли ці пісні. Тож нагадаю тим, хто не знає. Галицькі січовики на початку 1919 р. йшли допомагати східним братам здобувати волю. Появилася пісня “Зажурились...” а коли леґіони УСС були на Київщині – виникла друга вже згадана пісня. Минули десятоліття... Якось я прочитав, що оригінал пісні “Як з Бережан...” трохи інший. Місцевість, до якої “січовики манджали”, не Кадра, але Кодра. Дівчина, з якою січовик прощався, не була якимось Оленятком, але Олюнею, а “поцілуй не зложила на вуста козакови”, але тільки “голівоньку схилила” йому на груди...Але це - дрібниця. Головне,що між січовиком і дівчиною, була любов. А в нас, далеко від України, проявлявся інтерес до забороненої нашої історії. Популярні пісні Січових Стрільців підхоплюють усі ті, що танцють. Опісля гратимуть і співатимуть ще інші пісні, про які у той час в Україні не було вільно говорити. В нас ніколи не співали про “червоних”, але Січових Стрільців. “На танці” до нашого села приходить сербська молодь зі сусідних сіл. В більшості хлопці. Вони не знають про такі танці як вальс, полька, танґо...В них є тільки “коло”. Воно інакше від нашого, гуцульського. Тягнеться шнурком, а той, хто його провадить, не може бути хто-небудь. Правилом є, що він замовляє коло в керівника ансамблю, платить, бере до себе дівчину, яка йому подобається, а тоді беруться за руки інші. Вони бажають, щоб їхнє коло грати постійно. Наші дівчата і хлопці також танцюють з ними коло, але це не те, що танець, коли двоє молодих дивляться собі в очі, поморгують...(Звичайно дітлахам старші хлопці не дозволяли вештатися поміж ними під час танців. А тому, що мій стрийко грає, до того я син дяка, мене щадили від різних “позавушників”, та міг спостерігати, що тут все діється). Недалеко нас живе один спекулянт. В часі музики він з дому нікуди не виходить. Бо торгує горілкою. Кажуть, що вона не завжди така, яка має бути, але, Боже мій, що сьогодні є досконалим?...Сільські хлопці діставали в неділю від своїх батьків гроші “на музику”. Інші різними способами доходили до них. Звичайно, протягом тижня працювали у котрогось нашого “богача”. В нас корчми не було. А приступити до дівчини, закрутитись з нею у танцю, без якоїсь “домомоги,” не завжди йде за рукою. А тут горілочка допомагає. Під час музики хлопці між собою призбирують гроші, висилають когось молодшого по горілку. Скільки тої неділі вип’ють – залежить від кишені. Наші сусіди серби, щоб стрийко грав їм більше їхнє “коло”, не щадять грошей на горілку. Але всьому є терпець! Сусіди мають себе панівним народом у цьому краю та часом починають нас ображати. А тоді я вже знаю, що мені потрібно робити: десь заховатись. Раптом чути як зі загороди хтось ламає штахети, там в іншого з’явився колик – розпочинається бійка! Наші сусіди швидкоруч беруть ноги на плечі, проклинають нам “ґаличку матер” та опиняются на безпечному місці. За два тижні вони знову прийдуть, принесуть горілку, якийсь час буде все в порядку, поки не дійде до нового непорозуміння. Такі “подвиги” мали місце не тільки між сербами і нами. Були випадки коли наші хлопці “воювали” і між собою. Часом з тими, що приходили з інших сіл. Ще сьогодні пригадуємо ті часи, коли хлопці (свої) навмисне йшли до іншого ( нашого) села, “битисі!” Опісля міліція завела порядок. Кожні недільні музики не сміли відбуватися без її відома і дозволення. Було потрібно зголошуватися в міліцію і просити дозволу. В той час я вже трохи доріс, навчався в школі та прийшов не “геніяльну” думку. Мене підтримали інші. Скажемо міліції, що під час недільної музики, будемо “виховувати” молодь! Ми отримали книжки з постановами різних конґресів молодіжної організації, статути, дещо з того читали під перерви, хоч ніхто нас не слухав, а ще менше розумів, про що йдеться... і мали обобічну користь: комуністи були вдоволені, що ще хтось, крім зненаведженого священика, виховує нашу молодь, а ми, що можемо зустрічатись та співати своїх пісень. Танці починалися приблизно о другій-третій годині пополудні. І якраз коли дівчата і хлопці найкраще “розкрутилися”, старші брати при церкві вперше “били в дзвони”. Це було попередження! За пів години буде Вечірня. А це означає – орхестра має перестати грати, всі повинні прийти до церкви...Для дівчат це був суворий наказ. Деякий парубок міг ще і не піти, але він мав уже якийсь перед селом “гріх”. Були випадки, що священик був з якоїсь причини відсутний з парафії, або сидів у комуністичній тюрмі. Тоді Вечірні не було. А і священики були тоді іншими.Вони не мали автомашин та завжди були на приходстві. Сьогодні ми вже не маємо ані молоді, ані танців, ані вечірніх Богослужень! Дякувати Богові, що священики ще все є. Стрийко до того часу вже собі “попив”, дещо заробив, та йому все однаково. А коли закінчилося Богослуження, був майже вечір. Дівчата, що мали подолати гарний кусок дороги, щоб повернутися додому, мусили вже вирушати. Була щаслива та, з якою пішов якийсь з хлопців. Але з того теж не було великої потіхи. Вона приходила до своїх воріт, переходила на сторону подвір’я, кавалєр (залицяльник) залишався з боку вулиці. Тоді вони, поки не запанує нічка, могли собі трошечки поговорити. Таке могло статися і другої неділі, після чого мало бути рішення: батьки вимагали в дочки сказати чи має він серйозні пляни до дівчини чи ні. Село бачило їх уже кілька разів як разом ішли, підуть поголоски! Хочеться згадати малі “пакості”, що їх робили в нашім селі хлопці. Це було, як правило, в суботу. Обов’язково в господарів, що мали одну – дві дорослі дівчини. Часом, щоб їм помститися за якісь “образи”, хлопці вночі в господаря, що мав воза, розбирали його і висаджували на хату, стодолу, чи на хлів. Попадали туди і великі сани, різні ступи, плуги, борони...Або, по-простому, зникали ворота. В неділю вранці, як люди ішли до церкви, мали нагоду бачити “виставку” господарського знаряддя. Не пригадую, щоб хтось за це гнівався. “Найспектальніший” подвиг вчинили парубки одному господареві, коли його глиняний п’єц(піч) винесли на сливу і там його “намістили”! В той час наші священики не могли самі служити Святі Літургії. Це було суворо заборонено. Мабуть, так і сьогодні, але рідко хто з них тримається цього правила. Сам бачив як - “десь -то там”- один наш священик сам в церкві служить Службу Божу. Біля престолу стояв він босоногий, на нім були короткі літні штанята, на які накинув фелон! Не дивуюсь, що в цьому нашому селі чимало вірних не ходить до церкви! А щоб не думали, що теке діється тільки в моїй “затурканій” Боснії, додам, що подібне бачив і в одній нашій парафії в Німеччині. Що правда – не гріх: священик Богослуження не служив в церкві (не мав охоти туди ходити) але в капличці, у своїй квартирі! Був так само одягнений... Але цим я не хочу займатися. Це в компетенції мого друга – Панаса Бездольного! Батько із-за інших обов’язків, не міг щожня дякувати. Тому під час Служби Божої висилав мене. Після чого треба було спішити до школи. Але це не важливе...Хочу сказати щось інше. Одного разу, коли я з друзями десь “заблукав” та не вспів на Вечірню, зазнав батькового ременя, що рідко коли траплялося. І це тільки тому, що не взяв участь у одному Богослуженні! Таке виховання молодих людей, особливо дівчат, у ті часи, може, і мало виправдання. Нам було конечно мати достойних жінок і матерей дітей, щоб ми знали - хто ми є. Але були і некористні наслідки... Коли багато молоді виїхало до Бачки, де потрапили в цілком інший світ, власне ті дівчатка, що мали таке старосвітське виховання, пішли іншими дорогами, часто згубними. Забули свій край, свої пісні, музики в черешневому садку... Почали масово виходити заміж, навіть кількаразово, за кого-небудь. Деякі опинилися “домах розваги” на Заході, багато скоріше від їх сестер з України! Все пропало у воду! Правду треба сказати. І ті наші хлопці, що пішли у різні частини колишньої Юґославії, не всі запам’ятали те, що слухали від батьків у ріднім селі. Стали байдужими до свого народу і Церкву. Забуваючи про свої коріння, свою пісню – сьогодні вони, як у нас звикли говорити - “ніхто”! Подібного вже не буде! Пригадую: друга половина травня. В нас уже розпочали люди “сапати” кукурудзу (знищувати буря, підпущувати ґрунт сапою і проріджувати). Робили так: група хлопців і дівчат одного дня посапають в когось з них, другого дня ідуть до іншого, поки не закінчать роботу. Того часу в нас уже почали сіяти кукурудзу в рядки. Кожний з робітників мав свій рядок. Висапував перший, за ним другий, третій...Тяглася, залежно від числа робітників, довга колона. Дівчата, звичайно, бажали бути між першими, декотра з них ближче до хлопця, якого “тайкома” симпатизувала, і коли закінчила котрась з них свій рядок, починали співати, чекаючи поки решта дійде кінця свого рядка. Були випадки, що, господар, який найняв їх працювати, не позволяв співати, гнав їх починати обробляти нові рядки. Неодна з дівчат шепотом на його адресу мовила гнівне слово, але що зробити – гроші їй потрібні! Перед моїми дитячими очима незабутня сценка. Ми в родині поряємось з роботою, щоб усі разом пішли до церкви на “маївку”, найулюбленішу відправу Пресвятої Богородиці. Це звичайний день, і я не мушу мити ноги (в неділю і в свята це щось грізне!). Сонце доходить до кінця своєї щоденної мандрівки...Молодь, в першу чергу дівчата, що недалеко сапали кукурудзу, біжать зі своїми сапами в напрямку церкви, залишають їх перед дверима, спітнілі, босоногі...Але Мати Божа не візьме це їм за гріх, ( таке сказала мені моя бабця), бо сама була такою простенькою дівчиною...І лунає грімке “О, Маріє, Мати Божа, молися за нами!” Відспівали, помолились, дівчата пішли до господаря, в якого сапали, тут повечеряли вареною бараболею і кислим молоком, або, що все не бувало, свіжим сиром, кукурудзяним хлібом і молодою цибулею, біжать на перший-ліпший горбок і та, що має найкращий і найдзвінкіший голос, розпочинає стародавню рідну пісню, яку принесли сюди її діди і бабуні з Галичини, не спотворену жодними чужими впливами...За нею “тягнуть” інші. Хлопці за ними “турують.” А тоді з полудня, сходу і заходу села (на північ жили серби), їм відспівують їхні колєжанки та хлопці. Тоді вже їм ніхто не робить закиди, що “крадуть” час... Заснули вже і корівки, і домашня птиця, а старенькі бабусі і дідусі ще не сплять: вони слухають своїх онуків, їм пригадується мила, незабутня Україна, тобто та частина, що ми звали її Ґаліцією. Молодь пішла, нарешті, відпочати. Тільки на кілька годин. Бо вже зранку, з появою сонечка, вона вже на іншому полі. Після склянки свіжого молока треба попрацювати до скромного обіду, ввесь день на гарячому сонці! А завтра повторюється те саме... Опісля були жнива. І молотили молотаркою пшеницю і овес. А зерно жита вибивали ціпом. А тоді кукурудзу ще “підгрібали”, тобто, як ми казали - загортали. І постійно ми співали, голосно, зі захопленням. До нашого села, про що згадує в одному листі дідо Панас Бездольний, прибуло кілька сербських і хорватських родин. Їхні діти виростали разом з нашими, сапали з ними кукурудзу, брати участь у “маївках”, женилися між собою. Дідо Панас згадує як вночі було чути спів хлопців, що йшли через село. Були випадки, що більшість з них були хорвати, але саме від них було чути улюблену пісню українців цього села “Чи ви чули, добрі люди...”, що звучала нашою мовою, а оспівувала трагічну любов Касі і Яся! (Пісня, мабуть, полська, перекладена на українську). Її прийшлось мені знову почути в ріднім селі кілька тижнів тому. Співали її українці і хорвати! А ще небагато нас, що запам’ятали “золоті часи” рідної пісні в наших селах, розвіяні вітрами в усі сторони світу, тільки коли маємо нагоду (правда – нас кількох),пригадуємо старовинні часи...Хай Бого простить – “підмастимо” горло домашною горілочкою та співаємо пісні, що принесли їх до Боснії ще наші прадіди. Багато з них нині в Україні вже ніхто не співає...Ідемо про інше. Кукурудзадля українців Боснії була головною “кормителькою”..Вона на це заслужила. Пригадуєте, як під час знищування бурянів – сапування, її оспівували дівчата, та спішили на “маївку”? Кукурудза вже дозріла. І знову повторюється те саме: хлопці і дівчата разом її “ломять”(відділяють качани від стебла), а ввечері спільно “перушають”.(Скидають з качанів обгортку – покриття, яке оточує плід. Ми називаємо її “перушиною”) Цей спосіб, що ми перейняли від сербів, найдовше затримався в наших селах. Практикується він і сьогодні, але це тільки частинка того, як було колись. “Виломану” кукурудзу привозили, звичайно, до стодоли, або на подвір’я, якщо було тепло. Це починалось приблизно в першій половині вересня, коли в нашім краю ще можна ввечері сидіти надворі. Тут, крім молоді, сходилася дітвора і старші. Всі “перушали” кукурудзу і таким способом відробляли робітників, що мали обов’язок це саме робити в них. Старші мали свої розмови, про якиі тут не буду згадувати. А молодь? Знову те саме: рідна пісня! Співали її і старші. Тут ми навчилися співати “Не пора, не пора...”, “О, Україно, люба ненько...” А коли згадали, що на “перушанні” ще заграють, що буде нагода потанцювати, успіх був заґарантований: качани в мить були “обскубані”! Розуміється, що до мого стрийка Василя, музиканта, приходили на таку оказію хлопці аж з другого села. Господарі, в яких це відбувалося, звичайно ті, хто був багатший, пригощали всіх сиром, хлібом, іноді горілкою, печивом. Ті бідніші наварили баняк молодої кукурудзи...Всі були вдоволені. Головне, щоб лунала пісня, а з нею музика - і танці! Це, інколи, тривало, до ранку. А першому осінньому тумані - багатьом знову треба було йти на поля збирати кукурудзу, або копати бараболю, що важлива такожмі у прохарчуванні нашого народу. А така робота не була так зв’язана з піснею і музикою. А, може, помиляюсь? Пригадую: довгі зимові вечорі, молодь збирається, звичайно, в родині, де є одна чи дві дівчини...Господиня наварила баняк бараболі для своїх дітей. А от і нас “повна хата”. Що робити? “Нищимо все”, а при тім співаємо – колядок! Було це під час Різдвяного посту, коли в нас не співали світських пісень. І накінець -були в нас співи і дитячі. Тут згадую тільки про ті, що дітвора виводила, пасучи корови. Це було щось надзвичайне - слухати для кожного з нас. Народні і церковні пісні було чути вже рано-вранці та під вечір.
Недавно розмовляв з священиком, що з нашого села, і моєю родичкою, як вони обидвоє, під час напасання корів, “відправляли” Службу Божу. Про такі і подібні оказії, в часі мого дитинства, в нашім українськім селі Дев’ятина, що в Боснії, - наступним разом! ........
А там, де пропадає пісня будь-якого народу, пропадає і народ. Аж жах бере, коли приглянуся , що діється в нашій прабатьківщині - Україні. Все чим більше тих, що не співають своїх пісень! А різні “зірки”, що вийшли з нашого народу, коли вже “стали кимось”, у вічній біганинні за славою та грішми, починають продавати свій голос “старшому” братові! Прикро мені, що не можемо послухати якусь російську співачку, щоб співала по-щирому наших пісень, як різні наші “короткоспіднички” – по-російському. Це мене турбує!
Мюнхен, жовтень 2003 року
|