 |
|||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
Павло ГоловчукГотуємось до Великодня
Був піст, ще суворіший, як різдвяний. Ми його старанно дотримувалися. Легко було постити під час Різдвяного посту. Були дні, коли можна було їсти сир і молоко. Таке саме було і тепер. Але молока на весні не було. Не стало і смальцю, якого в деякі дні вживали. А треба було орати, корчувати “прокляту” рослину – ожини, що так дуже люблять у нас рости. У багатьох родинах не було вже ні кілограма кукурудзи... Про барабольку та якусь ріпку, ніхто й не згадував. Нам не було потрібно наказувати постити...Під цим підписуюсь я, що не зазнав такої біди, як мої друзі однолітки. Батько, (не беріть це за зле, Що часто згадую його здібності), знаходив способи як нас прохарчувати. Він не був винним, що, як довголітній дяк при нашій церкві, в часі великопосних відправ (“Сорокоусти”) приносив нам хліби. Таке Богослуження, без належної оплати та хлібів від заможніших родин, наші священики. Тому очікував на хлібину, що принесе її батько з церкви. Особливо ту з Хорвачан, де наші люди були багатіші). Першою головнішою відправою в пості були Поклони.Кажуть, що тоді ми “били” 365 . Виконували їх усі, навіть бабусі ті, що, ледве піднялись, та знову мусіли їх “бити”. А нам, дітворі, було найприємніше тоді, коли когось поперед себе з своїх друзів, під час пригинання трохи “попхати” вперед! Все вище написане було тільки малим відходом від теми. Нам потрібно пригадати, як у нас, коли я був дитиною, (про що постійно пригадую), проходив Страсний Тиждень, що слідував після Шуткової (Квітної) Неділі. “Шутка б’є, я не б’ю. За тиждень Великдень!” Залишалось тільки нам, дітворі, “перепхати” якось той довгий тиждень. Після виходу з церкви ми так довго “звіщали” цю вістку, що з наших “шуток” – галузок білої верби (іви, ми її називаємо євою) залишалися тільки стебельця. Вернувшися з церкви в родинному колі знову “повідомляли” одні одних про те, що “за тиждень – Великдень!” А опісля знову ходили чутки, що бабуня одразу після приходу із церкви, йшла до стайні і “повідомляла” свої корівки та телички, що “за тиждень – Великдень.” Шутку клали в хаті на почесне місце, найчастіше біля образів – ікон. Ніхто не смів зловживати нею, бо вона мала велику силу, (про те буде мова пізніше). Насамперед - великодня Свята Сповідь. Приходило кількох священиків. Сповідь була обов’язкова для всіх - від дитячих років до тих, що ще могли дихати. А щоб священики мали точну статистику хто сповідався, було запроваджено карточки. Дяк записував у зошиті, скільки котра родина взяла таких карток (їх платили, нічого в нас не було даром). Приступаєш до сповіді даєш отцеві картку, а тоді він тебе сповідає. Після Великодніх свят парох точно знав хто з якоїсь родини сповідався чи ні (на карточках була “спеціяльна” ознака).Коли мені було десь біля десяти років життя, такі картки дозволяв батько виписувати і мені. До того часу всі наші хати, виглядади як писанки. Бабуня і мамця, розуміється, при моїй “допомозі”, накопували глин – червоної, сивої...Саджа і куповані якісь фарби – без яких не обійдешся, вже були напоготові. Гашене вапно також. Щітка з стеблин проса давно була зроблена, щоб нею вперше, на Великдень, а опісля на “празник”, храмове свято – Успіння Пресвятої Богородиці, - причинитися до прикраси наших хаток. У хатах того часу були ще глиняні печі. Протягом зими вони ставали чорними від диму. Залишили на них “сліди” і хатні цвіркуни, зграя яких своєю “музикою” не давала нам спати...На весну їх прикрашували різними кольорами. Розводили барви та пальцями, або якоюсь “щіточкою” обрискували їх. Цю “художню” працю робили в нас - вже можете уявити собі хто – бабуня та її улюблений онук! Виносимо з хати наші “меблі”, простенькі ліжка, що самі собі “змайстрували”, викидаємо з них солому, яка була замість матраців, примушуємо забратись з кожної шпарки “меблів” різних “обивателів”, що часто-густо не дали нам спати вночі. А якщо вони не мають охоти залишити “рідне гніздо”, ми їх виганяємо димом, нафтою, гарячою водою, вогнем, різними порошками... А надворі треба було скинути загату, про яку згадаю більше вкінці спогаду, повиганяти з неї мишей, щурів, сотні різних комах, що тут, користаючи житло, перезимували з нами. А опісля того проходило те саме... В Страснім Тижні діти жили тільки тим, хто що дістане на Великдень. Звичайно то було щось з одягу: штани, сорочка, спідничка... Про взуття багато не думали. Бо був уже, звичайно, травень, та можна ходити босим. Наші дівчата знали, що батьки спроможуться та куплять їм на Великдень якесь бідненьке полотенце, з якого вони пошиють собі спіднички, або суконки. Хтось зробить їм “ґандали” (самородне взуття з автомобільних шин, різних відпадків шкіри)...А коли появилися полотняні “тенисовки”, (в Україні називають їх та подібні “красовками”), було щось дуже модним. Я мав щастя, що батько одягав мене “по-панському”. Важко хворіючи на турбекольоз, якого “заробив” під час війни, тодішня “найгуманніша” комуністична медицина встановила, що це запалення нирок, він їздив до Заґребу за точною діягнозою. Тут купив для мене найновіший модель дитячого костюму з короткими штанцями. Такого в нашому селі ще ніхто не бачив. До того придбав високі черевики. А щоб мої литки-кістки надто не відскакували від усього, мамуня знайшла якісь жіночі панчохи, що були підв’язані шнурочком над моїми колінами, який часто розв’язувався...З мене всі сміялись, але я був найкраще одягнений на все село. Мої стриєшні брати мали нові “анцуґи”, пошиті з лляного полотна. Їх шив до третьої години ранку перед Великоднем наш кравець Грицай. Опісля стрийни ще встигли офарбувати їх “синкою” та вони вспіли, правда трохи зі запізненням, взяти участь у великодніх відправах. Вони сміялися з мене, як я виглядаю у високих черевиках, коротких штанях, в маминих панчохах... а я з них, як після першого весняного дощу їхні “анцуґи” стали красими, а фарба зробила синіми їхні руки, ноги. Великий Четвер. Страсті Христові. Ніяких скорочень Богослуження. Добре, що 12 Євангелій (тільки в той день) читали українською мовою. Слухаючи читання, багато старших людей плакали, коли вдумувалися в Страсті Христові. Того вечора наші дзвони переставали дзвонити – до Воскресної Утрені. А дітвора юрбилася до “калатала”, щоб по нім бити! Велика П’ятниця. Розмальовували писанки. Фарбували яйця. Тут знову проявлявся господинний хист бабуні. З нашої комори, де, на мою думку, було різне “сміття”, бабуня витягала мішечок лушпиння цибулі та якісь трави. Варила їх. До розчину клала яйця. Опісля обтирала їх масною ганчіркою. Пополудні ми йшли до церкви. Був обхід з Плащаницею. “Найчемніші“ хлопці, між якими був і я, калатали в малі калатала - “торохкавки”, деркачі, а старші “били” у велику дошку, що замінювала дзвони.Опісля біля Божого Гробу до Воскресної Утрені чергувала сторожа з чоловіків, що були одружені. Участь у ній брали навіть ті “дикуни”, як називала їх бабуня, що увесь рік не приходили до церкви. Великодня Субота. Печуть паски. Варяться шинки і ковбаси. Викопують з городу хрін. Витягають буряки з ями, в якій берегли їх протягом зими. З них буде гарний салат. Я нариваю свіжого барвінку. Збиваю масло в масничці. Як роблю це в звичайні дні року, ніхто мені не боронить облизувати держак маснички, а потім пити маслянку. У Велекодню Суботу - це великий гріх! Під вечір господарі, що живуть ближче церкви, пильно обстежують на обійсті, де стоїть яка терлиця, ступа, дерево. В цю ніч сільські хлопці недалеко церкви розпалюють великий вогонь. Біля нього чергують. Це пригадує, як воїни палили вогонь біля гробу Христового і грілися. А для такого вогнища найкраща була якась вище згадана річ. А сталось, що вона сюди потрапила – ніхто не смів гніватися за це. Вечір напередодні Великодня. Вся дітвора, що живе недалеко церкви, ще раз приходить до Божого Гробу. Бабуня, а після її смерті мамуня, та інші жінки, хоч усю ніч тут “вартують” мужчини, ідуть до церкви, до Плащаниці, де будуть молитись до початку Воскресної Утрені...За щасливу смерть, за своїх дітей і внуків, за пропасть “проклятого комунізму,” за колишню свою Батьківщину, за український, ніякий русинський, народ.(Про це все я довідався, вже пригадуєте від кого, самозрозуміло – моєї бабуні!) А біля церкви вже горить огонь. Ще все такий маленький. Парубки, бо ще ніхто не спить, не вспіли забезпечитися добрим “паливом”. Був такий закон: ніхто від малолітків, до яких належив і я, не сміли близько приходити до вогню. Тут мали право бути тільки старші хлопці. Якщо до вогню підійшов хтось з нас, старші, перед тим приготованими прутами, відганяли від себе. До мене, сина дяка, поважної особи в селі, цей “закон” не мав дії. А тим часом у коморі вже був приготований кошик з продуктами харчування, які завтра будемо “святити”. Замкнений під трьома замками. Охочих “поласувати” чимось із кошика – було дуже багато, почавши від мене, хоч я таке не міг задумати (піде душа до пекла!), молодших сестричок (вони ще не сповідались - небезпека!) до наших котиків, песика, а про бридкі миші і щурі – нема потреби згадувати). Повторюється те саме, що в ніч на Різдво та на Йордан (тільки бабуня вже не нагріває цеглу), я лягаю спати, на мене чекає котик, гладить хвостиком, легеньке його мур-мур мене присипляє...Завтра вранці, знову о 4-ій годині, ідемо до святого храму, бо треба відзначити празник празників Воскресіння Христове, Що його ми таки дочекались...Великодні Богослужби того часу тривали три і пів години. Всі відправляли церковно-слов’янською мовою, крім проповіді. Кілька років і їх слухали ненашою, але хорватською мовою; чомусь, на нашу, одну з найбільших українських парафій у Боснії, призначили молодого священика хорвата, який навіть не висловив бажання, щоб навчитись основ і так бідненької нашої мови в Боснії. Поблагословили паски...Але навіть і це не йшло без оплати, натуральної. Люди з кошиками ставали великим колом навкруг церкви. Далі старші брати йшли з порожніми відрами. Господині знали: до відер годиться класти по кілька яєць для священика. Не було бажано, щоб вони буле варені, але свіжі. Останні можна було продати...Люди майже бігцем ідуть додому, перед ведуть такі самі, як я, бо багатьом з нас це єдиний день у році, щоб добре попоїсти смачної шинки, ковбаси, варених яєць. А про паску вже нема потреби говорити! Того дня я сам не знаю скільки з’їдав варених яєць. Ніхто не забороняв. Протягом року такого не було. Яйце мало ціну золота. За нього можна було купити солі, газу, цукру... Бо де знайдеш гроші? Мамуня зранку мішала одно-двоє яєць з мукою, до якої додавали трошки сметани та це була “мачанка” до кулеші (кукурудзяної густої каші). Варене яйце я їв тільки тоді, коли був хворий, простуджений. А таке бувало щовесни та щовосени. Наївшись смачних великодніх посвячених страв (дякувати Богу, в нас було їх достатньо) ледве чекаю коли з товаришами підемо в “цири”, кількастолітній дубовий лісок, біля церкви. В мене “повні кишені” писанок. Ними я буду стукатися з товаришами. Правило таке: коли я розіб’ю своєю писанкою його, вона належить мені й її я з’їдаю; і навпаки... Були різні способи як віднайти найтвердіше яйце, як його варити, що до того додавати, щоб більше розбити чужих та їх з’їсти Вже в обідню пору “цири” заповнені дітворою, молоддю, мужчинами і жінками. Вдома залишились тільки ті, які дякують Господеві, що дочекалися ще одного Великодня, що вже переконані – наступного вже не діждуться, не з’їдять паски, щось найсвятішого в їхньому страдальницькому житті. Того дня навіть не відправляли в церкві Вечірню. Увесь день було дозволено бити в дзвони. Наші невеликі два дзвони не відпочивали. Дзвонили ними тільки хлопці. Тут ніхто не смів нікому забороняти. Кожний з нас мав право декілька хвилин “побамкати”. Дерев’яна дзвіниця гойдалася, рвалися шнури...Ті, що знову їх прив’язували, казали, що “дзвони аж гарячі”. Не давали їм відпочинку, бо сьогодні – Христос Воскрес! Починали виводити гаївки...Боже, як би то було гарно вернутись тільки на хвилинку в той час! Сотки дітвори і молоді – всі беруть у гаївках участь. Навіть і молоді матері з діточками на руках, бо вони, діточки, туди рвуться, відчувають, що сьогодні Великдень, що належать до нас. І наші дівчата, що їх я вже описав, кожна старається звернути на себе очі матері, такі лагідні...Хоч вони одягнені дуже скромно, але на них все чисте.. ”Сидить, сидить сокіл у барвінковім вінку, Вибирай си, соколоньку, що найкращу дівку. А я беру тую, тую найкращую, Заведу її, поведу її, в стороньку чужую...” Пливе гаївка. Матері слідкують за тим, хто зі “соколоньків” візьме її “пташку” за ручку до кола, а всі це будуть бачити. З підслуханої мною розмови. Втомився та сиджу біля матері...Матері, що мають дочок “на відаванє”: “ Подивітьсі, кумонько, на того хлопцє, який він файний. Був у церкві на всіх відправах. Не курит. Мало попиває. Втікає, коли сі хлопці починают бити. А до роботи, Господе! Як би мені такого зєтя! А ше єкі й’го тато має коні!” Матері, що мають синів “на женинє”: ”Якось то в зимі так дівчит не можна добре процінити. Подивітьсі, кумонько, на тоту, як воно виросло. І рум’єне, і округленьке, і ногате, і все має...От така може день і ніч робити: викидати гній з хліва, рубати дрова. В полі...А до того ше народити купу здорових діточок. А не те, шо сухеньке, біленьке, рівне як дошка, сухоребре... Та до того ше і варґи мастит. Або, подивітсі на тоту, дочку (такого-то багача), їхала аж до міста, шоби зробила собі трайну (ондуляцію)... ” І так триває до вечора. Старші вже рушили додому, а молодим і не хочеться іти. Перед нею три вільні дні! Тому, йдучи до дому, ще останнього дому в селі, продовжуться гаївки. Біжать “дикі кози через попівські лози...” Вранці – знову до церкви, знову гаївки до пізнього вечора. І третього дня Великодня так само. У моїх друзів уже нестало писанок. Більше не змагаємося чиє яйце твердіше. (Фраґмент зі спогаду “Де ж ви, дні мого дитинства?..”)
|